Напевно, що у кожного з моїх київських (і не тільки) однолітків тема Чорнобиля назавжди зайняла певне місце у пам’яті, і кожен по своєму його «бачив». У когось батька направили гасити пожежу чи на інші роботи, хтось усією родиною квапився до рідних – будь-куди, аби лише подалі від Києва, когось відправили до літніх таборів. Минули роки, але той тривожний час згадується і нині. Коли ніби все добре, люди ходять, їздить транспорт, але відчувається певна стриманість в емоціях і гнітюча тривожність. Бо інформація просочувалася та поширювалася сарафанним радіо, але офіційно – лише короткі повідомлення у ЗМІ, та й ті не одразу і загалом ні про що, а це викликало ще більше схвильованості.
Але «завдяки» Чорнобильській аварії здійснилася моя дитяча мрія - стати у шеренги першотравневої демонстрації. У той 1986 рік, як на диво, не вимагали ніяких перепусток і можна було без проблем долучитися до цього ззовні безтурботного маршу робітників, трудової інтелігенції та учнівської молоді... Тільки згодом ми дізналися, чому той відомий першотравневий карнавал був таким приязним до усіх охочих - бажання отримати пропагандистську картинку, що ніби нічого поганого й не відбулося, місто живе у звичному ритмі. Але якою ціною!
Книга «Чорнобиль: я бачив» водночас цікаво і легко читається з точки зору стилю розповіді, але важко сприймається з емоційних позицій. Імпонує, що автор написав цю повість у художньо-документальній манері. Бо це і про події, і про долі, і про наслідки (не тільки медичні), і про самовідродження забруднених територій.
І ось ніби вже думаєш, що все знаєш про ту страшну трагедії, чув і читав про неї багато та навіть більше, але з кожною сторінкою немов знаходишся в епіцентрі подій та щомиті проживаєш трагедію разом з автором, хоча особисто я не був у Чорнобилі жодного разу і навіть зблизька не бачив ті місця. Відчуття реальності та присутності тримає на 100%.
Окремо скажу про фотографії у книзі Володимира Шовкошитного. Знаєте, бувають такі картини, на які дивишся і не можеш надивитись, ніби відчуваєш, що не побачив намальоване до кінця і роздивляєшся, роздивляєшся… Такі ж відчуття охоплюють і при погляді на фотографії Юрія Косіна, які немов щось приховують в собі. Кличуть побачити щось, чого одразу не видно, відшукати те, чого око побачити не може.
Беззаперечно, що авторові писати книгу було набагато важче, ніж комусь буде читати. Ця тема не є цікавою чи не цікавою, особливо для тих, хто жив у ті часи. Вона просто є.
Це як Друга світова війна для багатостраждального тогочасного покоління, чи війна на сході України – для усіх нас.
Бо в кожного – свій Чорнобиль.
Сергій Ткаченко
Немає коментарів:
Дописати коментар