В гостях у бібліотеки
ВІРШОТЕРАПЕВТИЧНА ПОЕЗІЯ ОКСАНИ СТОГНІЙ-РИБАСЬ
В період карантину, найкращим «лікувальним засобом» є віршотерапевтична поезія. Сьогоднішньою гостею є києво-харківська поетеса, віршотерапевт, психолог, кандидат філологічних наук Оксана Рибась. Адже Оксана не тільки звертається до естетично-художніх можливостей слова, але й лікує своєю віршотерапією. І це без перебільшення.
– Оксано, пригадую творчу зустріч в бібліотеці на вулиці Освіти й слухаючи Ваші вірші, здається, що отримуєш якесь неймовірне оновлення, піднесення й радість. Як Вам вдається підібрати такі слова?
– Для мене трансформація стану людини є поетичним орієнтиром. Важливо, щоб вірш відображав динаміку, ліричний сюжет – шлях, по якому разом з автором або читцем може пройти слухач. Крім того, я завжди вкладаю у своє художнє виконання акценти й інтонації, які видаються найважливішими для означення суті.
– З арт-терапевтичною технікою зрозуміло… Для віршотерапії потрібна лірична поезія, чи, скажімо, громадянська? Чи однаково?
– Передусім лірична, зорієнтована інтровертно на почуття й думки людини. Пейзажна лірика може заспокоювати, навіюючи думки про циклічність часу, інтимна може викликати сплеск почуттів, філософська – налаштовувати на роздуми. Хоча є й така поезія громадянського звучання, яка може справляти терапевтичний ефект – у своєму пафосі волі до змін, скажімо. Загалом же, головне, щоб текст мав ритм, символічну образність і означену позицію ліричного героя. В такому випадку вірш зможе справити емоційний ефект на читача, а в цьому – зачин терапевтичного впливу.
– Віршотерапія Оксани Стогній-Рибась – це...
– Віршотерапія для мене існує у двох форматах. По-перше, у професійному. За визначенням, це арт-терапевтична техніка, яка дає можливість за допомогою ритму, образної системи, роботи з асоціаціями та активною уявою творити тексти. Цей підхід я використовую як психолог у своєму проєкті «Словотерапія» на майстер-класах, семінарах, в індивідуальних консультаціях. По-друге, у творчості знаю, що мої вірші можуть справлять зцілюючий ефект. Неодноразово читачі моїх збірок «Слово» і «Пристань» розказували, як під час читання віршів вони відчували покращення самопочуття, як фізичного, так і психологічного.
– Гадаю, тут доречно згадати і про Ангела…
– Як прояву вищої сили, що підтримує людину? Так, у мене є вірш з такою назвою і з сильним терапевтичним ефектом. Крім того, згадався один біографічний епізод: кілька років тому я брала участь у театральних постановках для дітей на зимові свята, грала кілька ролей, одна з них була – Ангел, що супроводжував святого Миколая. Діти настільки перейнялися, що одна дівчинка підійшла після вистави, подарувала свою іграшку і сказала: «А я вірю, що ти справжній ангел».
– Як Вам вдається підібрати, зрештою, віднайти слова, щоб Ваш вірш став справжньою віршотерапією?
– Я не пишу спеціально віршів для того, щоб потім використовувати їх як терапевтичні тексти. Зазвичай пост-фактум з уже написаного обираю те, що відповідає канонам терапевтичної поезії. Текст може вважатися терапевтичним тоді, коли він глибоко торкає душу людини, коли містить значний символічний матеріал, яким, як ключем, можна розгадати таємниці душі, а також певним чином емоційно сколихнути людину: додати сил, наснаги, викликати певні почуття... Такими можна вважати вірші з міфологічними мотивами та образами. Наприклад, у моєму тексті «Музика сфер» є терапевтичні акценти про знаходження себе за умов внутрішньої розгубленості (за мотивом давньогрецього міфу про лабіринт Мінотавра):
Лабіринт не лякає, бо нитка міцна.
Це життєва мелодія – нотна струна.
Аріадна веде у незнані світи
І назовні виводить – у далеч плисти…
Або ж у вірші «Дівчинко» звучить слово підтримки від старшої жінки до юної, що легалізує душевний порив увись:
Рід жіночий любов’ю мічений. Крик пташиний – то поклик сонячний.
За борщами, пранням, рахунками суть стирається, наче ластиком:
Все, що бажане, та забулося, що поглинуте батьком-Кроносом.
Нагадаю тобі, дівчино, ти – крилата любов’ю ластівка!..
– А що Вас надихає творити?
– Мене надихає хороша погода, і не важливо, чи весна надворі, чи зима. Якщо світить сонце, якщо на вулиці свіжо і гарно, це додає сил і настрою. Хоча саме для творчості, для емоційних поривів і роздумів більше підходять ніч і дорога.
– Коли Вам буває складно, чиї рядки віршів читаєте. Чи, може, свої?
– Інколи справді перечитую свої, інколи звертаюся до текстів класиків світової та української літератури. Наприклад, до віршів Ліни Костенко із циклу про митців «Силуети» («Ван Гог», «Хлопчичок прийшов із Шарлевілю», «Чекаю дня, коли собі скажу…» та ін.), які позначені глибоким символізмом (наприклад, протиставлення неба і стелі), тонким психологізмом, що втілений засобами образного мовлення (градаціями, паралелізмами, метафорами). Всі вірші циклу присвячені митцям, мене вони підтримують і нагадують про свободу-як-відповідальність.
Наталка Капустянська
В гостях у бібліотеки
ПОЕЗІЯ ЮЛІЇ МАНОЙЛЕНКО
І мудрість високих небес.
По венах струмує сонце,
Лишивши корону і жезл
Для тих, хто у снах-бажаннях
Ще величі прагне в олжі.
У них на дорозі не стану,
Вони мені зовсім чужі.
До тебе приходжу, сосно,
Тривожні надії несу.
Мені із тобою просто
Життя виколисувать суть.
Мені із тобою добре
Ставати маленьким дівчам.
Коли сутеніє обрій,
Два серця у грудях кричать.
Це вірш української поетеси Юлії Манойленко. Загалом вірші Юлії Манойленко можна впізнати з перших рядків – вони мають неабияку енергетику та містять глибоку авторську філософію. Уся творчість поетеси просякнута любов’ю до рідної землі. Юлія Манойленко – авторка 7 поетичних книг, лауреат премій ім. О. Олеся, ім. І. Котляревського та ім. В. Симоненка.
- Юліє, колеги по перу приписують Вашій творчості неабияку ознаку народності. Та й природа в поезіях поетеси жива і виразна. Як вам вдається так передати словом?
- Це, мабуть, Господь так дає. Люблю кожну билинку, рослинку, листочок, квіточку. Надзвичайно люблю світанок, коли все починає дихати, трави у росах, казкове мереживо перших ранкових променів.
- Вас часто можна почати на зустрічах в етно-одязі. Це якийсь самобутній одяг?
- Серед моїх друзів є цікава неординарна майстриня Валентина Ляшенко. Одного разу одягнула відтворений нею український стрій з давніх зразків, то я відчула себе справжньою саме в ньому. Зараз мені вже майстриня відшила керсетку характерну для Лубенщини із запасників Лубенського краєзнавчого музею імені Гната Стеллецького, спідницю та очіпок. Думаю, що образ вийде самобутнім, адже більшість знайомих мене вже при зустрічі запитують, де мій очіпок, так їм полюбилося автентичне вбрання.
- Творчістю яких поетів захоплювалися?
- Після Тараса Шевченка, Василя Стуса для мене більш виокремлено стоїть творчість Ігоря Калинця, Василя Герасим’юка, раннього Павла Тичини, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Тодося Осьмачки.
- З яких книжок складалася Ваша домашня бібліотека?
- Перша мною книга прочитана десь у 9–10 років – роман Михайла Стельмаха «Чотири броди». Досі пам’ятаю світлокоричневий колір обкладинки того роману, а потім справжнім відкриттям була для мене творчість Михайла Коцюбинського, добірка його творів «Подарунок на іменини», обкладинка сірого кольору, після нього двотомник творів Панаса Мирного, він стоїть на полиці моєї домашньої бібліотеки. А тоді вже я перейшла на книжковий відділ нашого сільського магазину, кошти не потрачені на якісь смаколики, перетворювались на книжки. Згодом з’явився довгий, темний коридор сільської біліотеки в Будинку Культури, й досі пам’ятаю, як ішла ним в передчутті запаху книг і нових вражень, і як порипувала підлога від моїх кроків. Безліч вивчених напам’ять мною віршів, особливо поезії Тараса Шевченка. Я зростала в світі справжнього Українського Слова.
- Ви були гостею у бібліотеці на вулиці Освіти у рамках літературно-мистецького свята. Що це за літературний проєкт?
- Міжнародне Шевченківське літературно-мистецьке свято «В сім’ї вольній, новій», яке було започатковане у 1998 році спеціальною постановою Кабміну. Щорічно визначається область нашої держави, куди у час перепоховання Тараса Шевченка з’їжджаються письменники з усієї України та зарубіжжя. Цьогоріч свято проходило у Києві, урочисте відкриття цього дійства відбулося в колонній залі КМДА. Було багато різноманітних заходів та подій, та для мене найціннішим є творче спілкування як із давніми друзями, так і нові знайомства з колегами-письменниками. Одне з таких творчих спілкувань відбулося у бібліотеці на Солом’янці. Там відбувся круглий стіл «Шевченко. Сучасний». З вітальним словом до учасників звернулась директорка ЦБС Іванка Щербина, яка наголосила, що Шевченко це не забронзовілий геній, а жива постать, слово якого є актуальним для українців уже не одне століття поспіль.
- Ви – лауреатка премій ім. О. Олеся, ім. І. Котляревського та регіональної ім. В. Симоненка. За які твори отримали відзнаки?
- Літературну премію ім. Олександра Олеся 2005 року присуджено за збірку лірики «Синьооке сонце живокосту», за неї ж, тільки підготовлену до друку, і регіональна премія імені Василя Симоненка. Обласну премію ім. І. П. Котляревського отримала в номінації «Поетичний твір».
Наталка Капустянська
#ДОБРОВІРУС ТА ЙОГО ДРУЗІ! або ЕЦИКЛОПЕДІЯ ДОБРОВІРУСІВ ЛАНИ РА
Українська письменниця, драматургиня Лана Ра (Світлана Конощук) і не очікувала, що вигаданий нею творчий марафон для дітей #ДОБРОВІРУС ТА ЙОГО ДРУЗІ! – перетвориться у масштабну хвилю позитиву. Виявилося, що добрі віруси вигадувати весело і це допомогло батькам трошки відволіктися. Бо цей творчий процес захопив сім’ї.
- Лано, трішки з назви #Добровірус ідея зрозуміла. У чому полягало завдання?
- Багато хто перебував у стані стресу. Це не просто відпустка і звичайний карантин, що проходить кожен рік, а це велике психологічне навантаження. А діти завжди хочуть бути дітьми і весь світ – то їх світ і зупиняти його вони не хочуть. Кажуть, проходять суперечки у дітей та батьків, коли іде процес вигадування суперможливостей для добровіруса. Мене тішить, бо я так і планувала, що це буде допомога батькам, які були розгублені.
Завдання полягало в тому, щоб вигадати добрий вірус, намалювати його, визначити його добрі суперможливості. Далі малюнок з інформацією викласти в будь-якій соціальній мережі (Facebook, Instagram), прописати хештег #добровірус, та позначити мене у дописі.
І є дуже важлива умова: персонаж не може містити ані мілі-мікро-молекулярної-краплинки негативних якостей – тільки добро і тільки позитив.
- Цікаво: скільки отримали добровірусів і звідки?
- Не повірите, кількість добровірусів перевалила за тисячу. Це близько 1000 дітей – деякі малюють по декілька завдань. Добровіруси надходять з різних куточків України. Долучаються школи, садочки, інтернати. Є навіть добровіруси і з Німеччини, Кіпру, Великої Британії. Роботи цікавенні. Планувала й нагороду…
- Ще стає цікавіше, яку ж отримають діти нагороду…
- Як нагороду я планувала, що наберу одну групу 7–10 дітей і проведу з ними серію онлайн-занять з написання історії (казки чи сценарію). Групу я набрала, але в ній 14 дітей і у мене залишилися претенденти на другу групу. І це не все. Отримавши таку кількість талановитих вигадок, я просто змушена була вигадати нагороду для всіх бажаючих. В такий спосіб утворилася «Енциклопедія добровірусів». Це такий майданчик, де я коментую роботи, даю поради, ставлю задачі індивідуально кожній роботі. По завершені карантину планую всі роботи зверстати в файл і створити електронний збірник – «Енциклопедію добровірусів». Як і в онлайн-заняттях, головна умова це бажання працювати над своєю історією чи героєм.
Звісно, на початку карантину, я собі планувала дещо інше, писати свої історії, малювати, але добровіруси мене захопили. Точніше та енергетика, яку випромінюють діти та батьки, вони змушують кожен день, вишуковувати нові роботи, формувати їх у пости, коментувати і вести онлайн-зустрічі з дітьми.
- Тобто, паралельно з добро вірусами існують з онлайн-читаннями? (чи правильно два рази паралельно?)
- Так. Онлайн-читання моїх книжок проводить мій син, актор театру та кіно Євгеній Конощук. Саме він планує історії, облаштовує знімальний майданчик. Це для нас не звична справа. Як завжди весна та осінь час багатий на книжкові фестивалі, зустрічі з дітьми, в яких ми намагаємося активно брати участь. І якщо ми не можемо приїхати до дітей – вирішили виходити до дитячої аудиторії в такий спосіб. Тому у нас дома творчий майданчик: локації для читання, для сценарних уроків, для вилову добровірусів.
Щоправда, є і прикрі моменти…
- Невже, все-таки проникли погані віруси?...
- З’являються ті, хто привласнює ідею, видаючи за свою. Починаючи від методистів шкіл-садочків і закінчуючи громадськими організаціями. Іноді ідуть на контакт, коли їм роблю зауваження, а деякі просто роблять свої публікації закритими, або взагалі видаляють. Не розумію. Адже я роблю це безкоштовно і їх діти, можуть як і всі безкоштовно брати участь. Але, я себе заспокоюю, що хай там як – всі хто малюють добровірусів знаходяться на хвилі позитиву і це головне, те з чого все і почалося.
- Лано, Ви згадали про Енциклопедію добровірусів. Розкажіть, будь ласка, про це…
- Дуже цікаво проходить робота над Енциклопедією. Я крок за кроком задаю питання і діти дописують інформацію про героя. Ці питання змушують їх фантазувати. Є діти, які одразу підхоплюють хвилі фантазії і видають об’ємну та цікаву відповідь. Іноді відповідають двома-трьома словами. Інколи пишуть батьки – це якраз спрацьовує «щоб не соромитися». Бо пригадую той період, коли у нас в школі були творчі вечори я розказала свій вірш і не назвала авторство, бо соромилася. Коли були художні виставки, я нікому з подруг не говорила. А ще пам’ятаю, неподалік кінотеатру Лейпциг була вставка під склом кращих дитячих робіт району. Що я тільки не вигадувала, щоб з подругами обійти ці скляні квадрати, бо малого того, що роботи підписані, ще й там був мій автопортрет. І мені здавалося, що кожне Борщагівське цуценя впізнає художницю. І це не зважаючи на те, що роботи кращих з кращих.
Щоправда, наразі інші часи… Принагідно, згадаю дівчинку із зустрічі в бібліотеці мистецтв Солом’янського району. Так вона на зустріч із письменницею принесла свою книжку. Зроблену власноруч. Від руки написану і з самостійно проілюстровану. Виявилося, що у неї таких книжок багато. Дівчинка рішуча і вміє свою творчість презентувати та захищати. І це правильно, бо дуже талановита і цікава. І вона помітна.
- Схоже, що Ви також вишукує таланти…
Тому, кожну роботу я вишуковую в соцмережах, і публікую. Бо кожна робота зроблена з доброю думкою і всі малюнки усміхнені та позитивні. І не просто вишукую, а й залишаю для дитини коментар, бо дітям це важливо, що їхню творчість помітили і приділили увагу.
Я взагалі дуже обережно та з повагою ставлюся до дитячих робіт. Я розумію, що кожен виявляє старанність, але не кожен володіє тою манерою виконання, яка буде доступною для сприйняття дорослими. Знаю, що є батьки, які кажуть: «я цю маячню викладати у себе на сторінці не буду. От якщо намалюєш як (Дарина, Олена, Андрійко…) тоді мені не буде соромно». І це не правильно, бо якщо дитина не володіє вміннями, це не означає, що вона не має право на прояви своєї творчості. Тому мені зазвичай дуже важко обирати кращих. Бо кращі всі, хто творчо мислить.
Звісно, важко це робити на віддаленні. Бо коли спілкуєшся з дитиною, намагаєшся розкрити ту скриньку фантазії, де ховається Всесвіт і дати можливість тому Всесвітові вийти. А коли через батьків… Батьки це той інструмент, який не завжди робить все правильно. Адже питання можна задати по-різному. Але, все ж таки бачу, що багато відповідей цікавих і дитячих. Тому вправа на фантазійне мислення спрацьовує.
А от щодо онлайн-уроків. Тут вже інше. Я дітей бачу в програмі ZOOM і ми спілкуємося. Група вийшла дуже цікава, дітьми керує творче захоплення. Фантазери. У нас стільки інформації, що мені довелося дітей розділити на дві підгрупи, бо кожній фантазії хочеться більше приділити уваги.
- Лано, і, насамкінець, отримуєте відгуки?
- Я вигадала собі добровірусну школу і мені це подобається. Хоча своє не встигаю робити. Але, отримуючи відгуки батьків: «Дякую, у мене зранку сіпалося око від цього карантину, а вечір, він пройшов у дитячих фантазуваннях». Я розумію, що це потрібно навіть дорослим. Деякі кажуть, що це психологічна терапія для всієї сім’ї, бо слово вірус стає добрим і не страшним.
Мене тішать відгуки батьків, подяки, діти ідуть далі, вони знімають веселі відео. Деякі вчителі з робіт дітей самі формують відео з музикою. Марафон став великою хвилею творчого процесу і я дуже радію цьому. Але, карантин ще не закінчився, тому творчий марафон для дітей #ДОБРОВІРУС ТА ЙОГО ДРУЗІ! триває. І я запрошую всіх бажаючих долучитися. Адже саме зараз одинадцять цікавих завдань і напружена робота над «Енциклопедією добровірусів».
Наталка Капустянська
До 130-річчя з дня народження Кирила Осьмака
ЗГАДКА ПРО ЗУСТРІЧ
Часом людина йде невідомими їй стежками і дорогами, які їй здаються такими знайомими і рідними. А іноді й знаковими. Такі відчуття останні двадцять років має Наталія Осьмак – донька Кирила Осьмака. Побувавши у бібліотеці на вулиці Освіти, пані Наталія дещо розповіла про свого Батька – Кирила Осьмака – Президента Української Головної Визвольної Ради (1944). А сьогодні є нагода дізнатися більше.
- Пані Наталіє, у нинішній будівлі Київського міського будинку вчителя понад сто років тому знаходилась Центральна Рада. Які викликає відчуття у Вас ця будівля і ця місцина?
- Відчуття, власне, викликає у мене не Будинок вчителя, як місцевість поруч із «Золотими воротами» – будівля, що знаходиться біля Золотих Воріт, де зараз у напівпідвальному приміщенні розмістився ресторан «Дрова». Тут, починаючи з 1908 року, діяв Український клуб, ініціатором створення якого був Микола Лисенко. 3–7 березня 1917 року у клубі відбулися збори українських партій та організацій, скликані з ініціативи Товариства Український Поступовців (ТУПу) у зв’язку з революційними подіями у Петрограді. Саме на них народилася ідея створення Української Центральної ради як головного представницького центру українського руху. В останній день зборів головою УЦР обрали Михайла Грушевського.
- Кирило Осьмак був Президентом Української Головної Визвольної Ради. Що криється за абревіатурою УГВР?
- Криється?.. Доля мого Батька і його однодумців. Я тривалий час досліджувала Українську Головну Визвольну Раду в архівах. І я дійшла такого висновку: УГВР – це був підпільний парламент. Була державна структура. Ми багато чуємо про УПА, а про УГВР – ні.
Зі слідчої справи Батька я дізналась, що 10 червня 1944 року у Львові відбулось засідання Ініціативного комітету УГВР, на якому була остаточно затверджена назва «Українська Головна Визвольна Рада». Були підготовлені державотворчі проекти: «Устрій», «Плятформа», «Універсал», який ще іменувався як «Звернення до українського народу». У липні відбувся Великий збір УГРВ, на якому обрали Президію та Генеральний секретаріат, і тут же Кирила Осьмака (псевдонім – Марко Горянський) обрали Головою президії та президентом УГРВ.
Після цього збору Кирило Осьмак переночував у Нагуєвичах, в хаті Анни Хруник – сестри сотенного УПА «Нечая» – Михайла Фридера. Повз цю хату я проходила в дитинстві кілька разів, коли я з іншими учнями йшла зі школи з Підбужа до музею Івана Франка в Нагуєвичах. Але тоді й уявити не могла, що колись у цій хаті приймали мого батька. За два тижні ми переїхали з м. Сколе до села Недільня Старосамбірського району. Там був Головний штаб УПА, і стояли 3 сотні УПА. 25 липня 1944 року відбулось перше засідання Президії УГВР, на якому було створене Закордонне представництво УГВР (ЗП УГВР) під керівництвом секретаря закордонних справ М. Лебедя, яке виїздить за кордон представляти інтереси України. Була сформована також делегація від Проводу ОУН. Її очолювала Дарія Ребет, щоб формувати певні структури за кордоном з людей, які виходили на волю з ув’язнення. Кирило Осьмак, Роман Шухевич і решта членів УГВР залишалися в Україні.
- Коли Ви дізналися, ким був Ваш батько?
- З книжки... Це був 1992 рік.
Якось в червні я йшла з роботи через майдан Незалежності, там ще були фонтани, і гранітні парапети, на яких продавали українські книжки. Мою увагу привернула невеликого формату книжка в зеленій обкладинці з назвою «Українська Головна Визвольна Рада». Я взяла її в руки, розгорнула і читаю: «Присвячуємо цей том Літопису УПА про діяльність УГВР в 1944–1945 роках, тим членам УГВР, які загинули в цьому періоді часу: президентові УГВР Кирилові Осьмакові…». Мене охопило таке хвилювання, що я мало не знепритомніла!
Ось так я дізналась про те, ким був мій батько. Вміщена коротка його біографія. Не все там відповідало дійсності, бо ж не випадало про себе багато розповідати, але я сторінки життя Батька, про які я не знала. Особливо вразило те, що він був членом Української Центральної Ради. В школі ми зовсім нічого не вчили про УЦР. Єдина згадка в п’єсі Олександра Корнійчука «Загибель ескадри». Там УЦК виставлена в негативному світлі. Відтоді я почала стежити за заходами, пов’язаними з УПА. На одному із вечорів у Будинку письменників я підійшла до Василя Кука, який на той час працював в Інституті археографії, і запитала, чи зможе він мені допомогти віднайти документи про Батька, які б підтверджували його участь в УЦР. «А як зветься ваш батько?» – питає Василь Кук. «Осьмак», – кажу. «Кирило!? То це ж президент УГВР!» – каже Василь Кук і дивиться на мене здивованими очима... Скільки років ніхто не цікавився Кирилом Осьмаком. А тут з’являється сама донька! «А скільки вам років, – спершу недовірливо питає Кук. – Чи є у вас якісь документи?». Кажу: «Тільки батькові листи». – «А Ви могли б мені їх показати?». – «Можу», – відповідаю я.
У мене і справді були Батькові листи: написаних моїй Мамі, мені, прибраній донці Валі і молодшій сестрі Галині, всього близько двохсот листів.
- Знаю, що Ви збирали інформацію про свого батька і в Росії, зокрема у Владимирі. Що вдалось відшукати?
- У липні 1994 року, після святкування 50-річчя створення УГВР, я пішла в СБУ з проханням дати мені можливість ознайомитися зі слідчими справами свого Батька. Та найперше, що я хотіла зробити у Владимирі – віднайти Батькову могилу. Я знала номер могили 5753 з листа Батькового співкамерника Шалви Беришвілі, те, що вона «близько тюремної стіни, біля її середньої сторожової вежі». Була фотографія могили, зроблена умілою рукою – на фото були бокові орієнтири. Ми з чоловіком шукали довго. І вже втратили надію її знайти. Перед самим від’їздом з Владимира, надвечір, знову поїхали на цвинтар. Пішла вже знайомою стежкою і раптом виходжу на те місце, звідки була зроблена фотографія батькової могили, тільки замість горбочка з дерев’яним хрестом – півтораметрова купа сміття. Пізнала це місце завдяки боковим орієнтирам на фото. Про те, що я віднайшла Батькову могилу, розповіла Василеві Куку, головному командиру УПА. Він сказав, що прах Кирила Осьмака треба перевезти до України. Це ми здійснили через 10 років, у розпал Помаранчевої революції, у грудні 2004. Перепоховали прах Кирила Осьмак на Байковому цвинтарі. Зараз на могилі стоїть величний пам’ятник – гранітний козацький хрест. Скульптор – лауреат премії Тараса Шевченка Микола Малишко.
- Пані Наталіє, як держава пошанувала Кирила Осьмака?
- 31 жовтня 2018 року президент України Петро Порошенко нагородив Осьмака Кирила Івановича (посмертно) – засновника і члена Української Центральної Ради (1917-1918 роки), президента Української Головної Визвольної Ради (1944 рік) орденом Свободи. Я дуже горда з того.
У Постанові Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2020 році» є: урочисто відзначити на державному рівні 9 травня 2020 року – 130 років з дня народження Кирила Осьмака (1890–1960) державного і політичного діяча, члена Української Центральної Ради, президента Української Головної Визвольної Ради.
- Ви понад 20 років крокуєте тими дорогами, якими проходив Ваш батько – Кирило Осьмак. Ваші відчуття?
- В одному з листів до своєї сестри Батько написав: «Надіюсь, що вона (Наталка) понесе в життя ідеали свого батька».
Я намагаюся це робити.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. НАТАЛІЯ ГУРНИЦЬКА
Книги української письменниці Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону» та «Багряний колір вічності» на полицях Публічних бібліотек Солом’янки не залежуються. Романи залюбки читають і перечитують…
– Наталю, як Ви часто презентуєте свої нові романи у київській бібліотеці на вулиці Освіти, 14-А. Як Вас сприймають читачі?
– Незмінно гостинні бібліотекарі, затишна атмосфера, доброзичливі читачі, душевна і по-родинному тепла розмова. Дуже гарний інтер’єр і все акуратно впорядковано та чисто. Презентації в цій бібліотеці запам’ятовуються приємним спілкуванням з читачами, неймовірно професійними бібліотекарями і бездоганною організацією. Кожного разу йдеш в цю бібліотеку так, як повертався б в рідний дім.
– На обкладинці книги «Мелодія кави у тональності кардамону» читаємо рядки: «Роман, що зігріває душу». Інтригують…
– Романтичні історії про кохання завжди зігріватимуть душу читача, а якщо ще й події розгортаються у такому чудовому та загадковому місті, як Львів ХІХ століття. Вони по-особливому хвилюють серце та примушують його завмирати в передчутті дива, насолоди та можливості поринути в історію, яка дарує сильні емоції, шквал відчуттів та творить особливу і дуже затишну атмосферу минулих часів.
– При читанні роману весь час доводиться переживати за головну героїню Анну.
– Разом із головною героїнею Анною читач фактично проживає її життя. З нею закохується, проходить усі випробування, шалено та пристрасно любить, радіє життю, вирішує проблеми, поринає у щастя, з нею проживає найтяжчі моменти. А до людини, з якою фактично живеш одним життям, завжди маєш у душі не лише співчуття, а й трохи тепла, симпатії та розуміння.
– Хто ваш улюблений персонаж? І чому?
– Улюблений персонаж – Анеля. Їй найважче у всій цій історії, її розумію та співчуваю їй по-особливому. Вона для мене – жінка дуже шляхетна, витончена, мудра, доволі стримана і така, яка має власну гідність та самоповагу, проте така, яка здатна також і на розумний компроміс заради своєї родини та дітей. Вона взагалі справжня львівська пані. Тип львів’янки, який мені імпонує з глибокого дитинства. Відразу після Анелі і дуже дотичним до неї є образ Терези. Теж улюблений персонаж. Далі йде Адам, тоді Анна та Люцина.
– Наталю, поговорімо і про Вашу нову книжку «Багряний колір вічності». Чому поєднали історію кохання Ірени з долею та життям Анни з роману «Мелодії кави в тональності кардамону»?
– Напевно саме таким був задум Всесвіту. Історія не вкладалася і ніяк не замикалася в коло до того моменту, доки я не усвідомила, що всі збіги, думки героїні, спосіб її сприйняття світу, ставлення до життя, особливості характеру і доля загалом мають під собою міцний ґрунт генетичної пам’яті роду. Коли ж побачила надану видавництвом обкладинку роману і напис зверху : «І крізь століття нас єднатиме любов», то остаточно зрозуміла, що моя історія описує життя правнучки Анни з «Мелодії кави в тональності кардамону» і що мені доведеться доповнити та дописати свою оповідь так, щоб саме це зрозуміли й читачі роману.
– В анотації наголошуєте, що описані загадкові родинні таємниці. То в романі немає бодай жодної вигадки?
– На всіх презентаціях наголошую, що в новому романі нема жодної художньої вигадки. Десь 60 відсотків – це історія моєї власної родини та доля сестри моєї бабці, а десь приблизно на 40 – це спогади очевидців правдивих подій та мемуарно-історичний матеріал. Навіть прізвища та люди реальні, вулиці та помешкання існували де факто, окремі фрази і слова звучали дійсно, а всі описані події відбувалися насправді… Ну, хіба кошеня, яке прибилося до потяга – це художня вигадка, бо читала таку ж реальну історію про песика. А ще події Майдану – це узагальнена історія, а не Доля реально існуючої людини.
– Наталю, і наостанок поговорімо про каву… Який смак до вподоби? Напевне, з кардамоном…
– Звичайно ж, що з кардамоном. Кардамон надає каві пікантності, а ще нівелює її шкідливий вплив на серце та шлунок. До речі, кардамон – це приправа, яка додає у життя яскравих барв, радості та позитиву.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ОЛЕНА ОСМОЛОВСЬКА
Якщо заглянути в Інтернет, то віднайдемо таку інформацію про українську письменницю… Олена Осмоловська – поетка, письменниця, видавчиня, кандидат історичних наук. Директорка сімейного видавництва «Видавничий центр «12». Є ініціатором та співорганізатором проекту «Інклюзивна література».
Власне, інформацію про Олену Анатоліївну для читачів бібліотеки і не потрібно відшукувати в Інтернеті. Письменниця – частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
– Пані Олено, Ви «лікуєте» дитячі душі казкотерапією. А як народжуються ваші казки?
– Напевно, в першу чергу, я так лікую власну душу. А казки народжуються несподівано. Наприклад, інклюзивна казка «Сонце в озері твоєму», головні герої якої – дівчинка з синдромом Дауна та хлопчик з аутизмом, народжувалася довго, а була записана мною у Хрещенську ніч. Це інновація на книжковому ринку України, тому що вперше казка була ілюстрована авторськими ляльками. Їх створила київська дизайнерка Ольга Бутковська.
Інша інклюзивна книжка-гра «Квітті» народилася за порадою моїх донечок, які дуже люблять вигадувати власні казкові історії, дивлячись на картинки. Я сформулювала ідею, а молода талановита художниця Христина Маканик її намалювала. Так і з’явилася книжка майже без тексту, завдяки якій кожного дня можна вигадувати нові казки.
– З якого віку, на Вашу думку, варто доносити до дитини інклюзивну тематику?
– Я вважаю – змалечку: як тільки дитина починає розуміти, сприймати цей світ, потрібно формувати відчуття толерантності, людського ставлення до всіх навколо. Це питання не має віку. Такі істини слід пояснювати з дитячого садочку. І ще одне: дітей неможливо навчити, якщо вони цього не хочуть. Тому потрібно подати тему цікаво. У жодному разі не насильницьким чином. І саме таку мету має інклюзивна література, через такі книжки можна цікаво подавати важливі теми.
– Чому обрали саме тематику інклюзивної літератури? Адже це зовсім нелегка ніша…
– Першою моєю виданою казкою стала історія, головна ідея якої в тому, що не потрібно намагатися врятувати цілий світ, треба просто допомогти тому, хто поруч. Із нею я пішла до дітей. А ніша інклюзивної літератури зараз є справді нелегкою. Як і, між іншим, увесь видавничий процес. Багатьом людям простіше не помічати людей, які істотно відрізняються від них самих. Таке є, на жаль, у нашому суспільстві.
У всьому цивілізованому світі інклюзивна тема звучить, а ми в цьому плані відстали на кілька десятків років. Скажімо, у Швейцарії є спеціальна рада (IBBY), окремим напрямом діяльності якої є саме інклюзивні книжки. Є цікаві британські та американські книжкові проекти, які просувають інклюзивну літературу. Тому це питання я порушую якомога більше й акцентую увагу на необхідності популяризації і розвитку інклюзивної тематики у літературі та книговидання.
– Ви – авторка дитячої та дорослої прози та поетичних творів. Назвіть, будь ласка, видані книжки для дітей…
– Видано 5 книжок для дітей та підлітків «Квітті», «Сонце в озері твоєму», «Сказка о золотой капельке», «Стихотушки», «Здрасьте, это я».
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ОКСАНА КРОТЮК
Українська дитяча письменниця Оксана Кротюк, чиї твори включено до програми з літературного читання для початкової школи, частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
– Пані Оксано, найменші дітки люблять читати Ваші книжечки. А пам’ятаєте свій перший похід у бібліотеку?
– Найбільше запам’яталось, як мене записували в бібліотеку. Я йшла як на свято, бо ж мама гарненько мені розказала, яке то диво – бібліотека, і скільки там скарбів. А книжки я на ту пору вже дуже любила й була до них скупа. От ми прийшли, і справді бібліотека видалась мені розкішним палацом. Але бібліотекарка сказала, що не запише мене, бо ще надто мала, читати не вмію і рватиму книжки. Почувши це, я почала голосно рюмсати. Тоді мама попросила дати мені першу-ліпшу книжку, і я тут-таки довела, що вже читаю, мої сльози втерли, й допустили мене до скарбниці.
– Хто прищепив Вам літературний смак?
– Мала я тоді 3 роки й 2 місяці. А трапилась ця пригода у Волинській обласній бібліотеці для дітей. Олена Миколаївна – бібліотекарка, яка була учасницею цієї події, працює там і досі. Книжок у нас вдома багато. Ще була я зовсім мала, як мама завела зошита на 40 сторінок і записувала в колонку назви книжок, які я – сама чи з нею удвох – прочитала. Поки я йшла в школу, той зошит був майже до кінця списаний. Мої батьки мають добрий літературний смак – і мені його прищепили, за що їм дуже вдячна.
– У Вас зібралася чимала бібліотечка власних творів, написаних для дошкільнят і молодших школярів. Чи є найдорожчий, найближчий?
– Складно визначити... Часто отримую зворушливі листи від мам трирічних малят, і водночас учителі запрошують на уроки у 3–4-й клас, де школярі інсценізують мої оповідання, декламують ліричні вірші. Між цими віковими категоріями – дуже велика різниця. Та є й те, що їх єднає, – це довіра до слова. Тож і старший, і зовсім маленький читач дорогий тим, що він мені довіряє, що він зі мною росте. Я, до речі, теж з ним росту і теж довіряю: дітям – більше, ніж дорослим.
Наталка Купустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. АНДРІЙ КОКОТЮХА
Щоб дізнатися про відомого українського письменника, не потрібно і заглядати у Вікіпедію. Бо Андрій мешкає на Чоколівці і частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
– Андрію, у Києві живете на Чоколівці, звісно, періодично вас впізнають читачі. Що зазвичай запитують?
– Впізнають, але не певен, що всі вони читачі. Я ж ходжу по магазинах і взагалі гуляю районом, коли попрацюю. Треба годину ходити, лікарі рекомендують. Але якщо запитують, що не часто буває, то про те, де купити книжку.
– Чи мріяли стати письменником?
– Ніколи не мріяв і не мрію. Ставлю мету та йду до неї. Хотів розповідати історії, які будуть цікаві великій кількості людей.
– Який був перший твір і про що?
– Перший опублікований художній твір назвався «Вільний день», це був 1987 рік і журнал «Рабоче-крестьянский корреспондент». Таке собі гумористичне оповідання про школяра-шахрая. Потім за підсумками року читачі поставили моє оповідання на п’яте місце з п’яти можливих у конкурсі читацьких уподобань. На першому був якійсь твір про комуністів, тому підозрюю – я зайняв вищі позиції, та ідеологія вимагала інших лідерів.
– У Вас є улюблений персонаж?
– Мій улюблений персонаж – втомлений професіонал-мужчина, який робить те, що мусить, бо інакше не може. Навіть якщо не має з цього фінансового зиску. Як звати такого персонажа, не має значення.
– Сам Андрій Кокотюха, які читає книжки?
– Намагаюся не читати нудної, хоча не завжди виходить. Зараз чергую: український автор, іноземний автор (крім російського), художня і нехудожня література, історична, науково-популярна. Звичайно, все це жанрова література. Не читаю мелодрам і фантастику. Не тому, що це погано, — моє єство не заточене на сприйняття ірреального.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. НАТАЛКА ПОКЛАД
Книги української письменниці Наталки Поклад люблять і читають, бо у них неймовірна енергетика! А ще пані Наталка мешкає у Солом’янському районі і частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
– Пані Наталко, який куточок Солом’янки Вам подобається, може, і твориться саме там?
– Дуже подобається парк на Мартиросяна – пробігаю його й думаю: «От би посидіти, поміркувати...». Люблю вулицю Ушинського, при нагоді гуляємо з онуком на валу понад залізничною колією.
–У Вас чимало віршів саме для маленьких читачів. Про що вони?
– Про світ навколо – знаний і незнаний, про природу і людей, їхні закони і красу, звичаї та заповіти... А загалом – про радість жити й відкривати все навколо, любити його – і ставати від того сильнішим та мудрішим.
– Письменниця Наталка Поклад у вільний час які читає книжки?
– Полюбила мемуаристику. Особливо цікавить мене нині література, яка осмислює пережите моїм поколінням: застій 80-х, злам минулої системи – і прихід нової. Все було нібито на наших очах, за нашої безпосередньої активної участі – але не про все закулісся, не раз потворне й страшне, не про всі його фатальні таємниці ми знали. Тож і висновків не зробили.
– Є у вас найулюбленіший свій вірш?
– Знаєте, це якась загадка: те, що любить сам автор – як своє найкраще, не завжди виявляється найкращим для читача. Бо в кожного – свій смак, своя філософія. Люблю ті свої твори, де вдалося точно й стримано виповісти найсокровенніше.
– Сьогодні Ви є взірцем для багатьох молодих початківців, а хто з митців вплинув на Вашу творчість?
– Насамперед Іван Макарович Гончар – скульптор, художник, етнолог, збирач української народної культури, громадський діяч. Доля так розпорядилась, що мій новий київський дім виявився якраз неподалік садиби цього дивовижного чоловіка. А ще значний вплив на мій світогляд мала творчість Василя Симоненка (його заборонені вірші присилала мені в педучилище подруга) та відкрита згодом, уже в Києві, поезія Євгена Плужника і Євгена Маланюка.
– У Ваших віршах також тонко відчувається любов до природи. Звідки її черпаєте?
– Це вже, напевно, такий склад душі: не вмирають у мені сільські гени. Дуже люблю, особливо весною, коли пробуджується все живе, – садити-сіяти щось у землю.
– То весна ваша, улюблена пора року?
– Осінь! Молоденька осінь. Межова пора підсумків, спогадів, подяки – і надії. Ще все – твоє: буяння недавнього літа, сила сонця й землі, та вже вітри про зиму лебедять... Хіба ж є у світі той, кого не зворушує багрянець дерев, розслаблена після врожаю, мов жінка після пологів, нива; і небеса, у яких ведуть свої вічні траєкторії перелітні птахи?!.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ВІТАЛІЯ САВЧЕНКО
І хоча відома дитяча письменниця Віталія Савченко мешкає у прикарпатському краї, її книжечки можна почитати у Публічних бібліотеках Солом’янки. Адже Казкарка частий гість бібліотек.
– Віталіє, що надихає Вас творити для дітей?
– Сюжети казок якось самі мене знаходять. Завжди пишу тільки те, що само до мене приходить. Іноді дивуюся, звідки береться. Часто нагадую сама собі так званий ретранслятор. Ніби хтось чи щось мені нашіптує, а я тільки встигаю записувати. Багато спостерігаю, вмію уважно слухати, як людей, так і природу…
– От.. от… Схоже, деякі сюжети сорока нашіптує?... У прикарпатському краї багато пташок.
– Було, що й сорока наскрекотала, коли я варила борщ, а вона повз вікно туди-сюди літала і скрекотала-галасувала. Я прислухалася, а вона новину сповіщала, що сьогодні, виявляється, у зайця іменини. Довелося борщ на краєчок плити відсувати і швиденько казочку писати. Ось так, за 15 хвилин, народилася казка для наймолодших «Зайчикові іменини».
А загалом, хто мені тільки казок не нашіптує. І феї, і янголи, і домовички, і лісовик, що якось, коли я пішла в ліс по гриби, поділився лісовими історіями.
– Як часто буваєте у лісі? І чи зустрічаються там не лише казкові, а й справжні звірі? Це ж Карпати!
– На превеликий жаль, у лісі буваю не так часто, як би того хотілося. Хоча дуже люблю бродити лісовими стежками, вслухатися у співи птахів, гомін листочків, люблю запах лісу, особливо – збирати гриби. Ні з чим не зрівнянні ці відчуття!
Івано-Франківщина, – це ще не зовсім Карпати, це Прикарпаття. Хоч і Карпати час від часу відвідуємо сім’єю. Але на лісових стежках нечасто зустрінеш звірів…
– На зустрічах із дітками ви майстерно розповідаєте історії голосами казкових героїв. Який улюблений був у вашому дитинстві?
– У мене багато улюблених казкових героїв, та все ж виділю з-поміж решти Попелюшку та Мері Поппінс. Саме ці два персонажі чомусь завжди в мене асоціювалися зі мною самою. Чому саме, навіть не знаю, але харизмою та характером вони мені найближчі.
– Чи є у вас помічники, які допомагають розповідати дітям казки?
– Їх кілька: кумася Лиска і бабуня Сова – мудра голова. А ще використовую кольорову парасолю: кручу, верчу, повертаю, в гості казку до дітей нею закликаю.
– На вашу думку, чому може навчити дитину сучасна казка?
– В основу казок, кажу власне про свої, завжди закладаю посил добра і світла. Намагаюся, щоб казка вчила мудрості, вчила мріяти, фантазувати і вірити в дива. Бо дива завжди є там, де в них вірять…
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ГАЛИНА РИБАЧУК-ПРАЧ
Галина Рибачук-Прач хоча і мешкає у Вінниці, це не завадило письменниці поділитися «Любов’ю слова» (саме так називається її збірка) з читачами Публічних бібліотек Солом’янки.
– Пані Галино, чи мріяли Ви стати письменницею?
– За фахом я фельдшер-лаборант. Навіть думки такої не було. Батько завжди щось читав. У нас було безліч різних журналів, дитячих в тому числі. Я любила слухати і читала вільно уже з 5 років сама.
– Вау, у 5 рочків! І що саме читали?
– Насамперед казки. Пізніше твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Адама Міцкевича. У дитинстві мріяла бути космонавтом, мене чомусь завжди приваблювали небо, зорі… Та й зараз кличуть частенько… і я літаю з зорями.
– Пам’ятаєте свого першого вірша?
– Перший вірш про тополю, яка якось так одиноко росла у нашому дворі. Записався вірш сам, що й не помітила. І з того часу співаються більше 30 моїх поезій. Вийшло три збірки поезії «Вірю, надіюсь, молюсь», «Україно моя ти доле» та «Любов’ю слова».
– Запам’яталось як під час зустрічі в бібліотеці на Солом’янці художник Цезарій Ганушкевич подарував Вам картину «Верба». Це спеціально до вашого вірша «Верба» написана?
– Ні, все навпаки. Спочатку була картина пана Цезарія Ганушкевича. Щойно я її побачила, слова лягли на папір самі по собі. Картина ожила в моїх очах.
– Тож дитячі твори з’явилися пізніше?
– Дитячі вірші та казково-пригодницькі оповідання почала писати з народженням онука. Нещодавно вийшла книжечка «Капітан Одеса», а ще раніше «Маленький мандрівник», «Святкові пригоди маленького мандрівника», «Пригоди в курнику» та інші.
– Яким уявляєте свого дитячого читача?
– Діти, то щось надзвичайне, особливе, чисте, ніжне, привітне, відкрите… На зустрічах з дітьми, люблю моменти, коли вони жваво обговорюють ту чи іншу тему, відповідають, фантазують, думають. І ще кажуть, що от той там читати не любить… Дітки – у мене друзі майже з усіх куточків України. Листуюсь з ними, шлють мені цікаві малюнки. Для мене головне бачити своїх читачів здоровими, усміхненими, одним словом – щасливими.
– Звідкіля берете дитячі сюжети?
– Сюжети для дитячих оповідань… Так у мене є онук Назарко. Ото і є мій головний акумулятор ідей. Ми часто з ним подорожуємо, і стільки трапляється пригод, які згодом лягають в основу оповідань.
– Звідки загалом черпає Галина Рибачук-Прач натхнення?
– Звідусіль. Мабуть, Господь вділив мені тонке сприйняття навколишнього світу. Звичайно природа, тобто все те, що відбувається в природі. Але на все є своя мить, яку важливо вчасно вловити і зафіксувати. А ще картини знайомих та незнайомих особисто художників. То унікальні люди, з особливим баченням навколишнього світу, от часом дивлячись на все це, і народжується поезія. Люблю дітей, це нескінчена скриня ідей, сюжетів, реальних та й не зовсім. От би часу побільше вільного та спокою.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ТАНЯ-МАРІЯ ЛИТВИНЮК
Сучасна українська поетеса Таня-Марія Литвинюк пише чудову поезію не лише яку можемо лише читати, а й бачити жестовою мовою. І тому її неможливо ні з ким іншим сплутати. А ще…
– На творчій зустрічі у бібліотеці на Освіти Ви запам’ятались не лише як авторка незвичних віршів, а й з подвійним ім’ям Тетяна-Марія. Це творчий псевдонім?
– Це – моє паспортне ім’я. Основне – Тетяна, так мене назвали в честь моєї тітки, маминої сестри. Марія – це моє ім’я-оберіг, я народилася в День Марії.
– Таня-Марія, Ваша поезія справді якась незвична: лірична, вишукана, якась витончена. І Ваші вірші не схожі на інших поетів. У чому секрет?
– Це дуже приємно чути, дякую. Секрет, мабуть, у моєму генетичному коді. У мене дуже талановиті рідні.
– Коли Вам найбільше пишеться: влітку, чи протягом року?
– Це абсолютно не залежить від пори року. Це залежить від моменту «включення» в певне енергетичне поле і від мого емоційного стану. Але я ніколи себе не змушую.
– Яких авторів Таня-Марія читала в дитинстві?
– В дитинстві я любила читати «Енциклопедію для дівчаток», журнали про інтер’єри і щось про перукарське мистецтво. Також часто брала в бібліотеці книги про фігурне катання. Я з маленького містечка, на жаль, у нас не було ковзанки і багатьох можливостей. Якби в дитинстві жила у великому місті, точно би займалася фігурним катанням. Власне, таку «практичну» літературу я досі люблю більше, ніж художню. Але якщо говорити про художню, то безліч разів перечитувала «Віднесені Вітром» Маргарет Мітчелл.
– Яскравий спогад дитинства?
– Щодо спогадів дитинства – пам’ятаю, як регулярно вимикали світло на кілька годин, пам’ятаю, як впала з дерева і зламала одразу дві руки, пам’ятаю, як в молодших класах пішла з дому в ліс за кілька кілометрів і просиділа там кілька годин сама, пам’ятаю, як у мене на сцені впала спідниця під час виступу з танцювальним колективом, у мене дуже багато різних спогадів.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ТЕТЯНА ВИННИК
Сьогодні онлайн-інтерв’ю з відомою письменницею Тетяною Винник, лавреаткою «Коронації слова», україно-німецької премії ім. О. Гончара, ім. М. Коцюбинського.
– Таню, Вас знають як поетесу, і раптом – почали писати для найменших читачів…
– Справді, мій письменницький старт починався із поезії. Із шостого класу я вже друкувалася у Ніжинській газеті «Вісті». Пізніше почала писати прозу, п’єси та навіть кіносценарії. Але під час вагітності, яка й без важких думок, була непростою, я зрозуміла, що хочу писати для дітей. Хочу писати тексти, де добро перемагає зло. Думаю, що це природне бажання в моєму тодішньому стані, інстинкт самозбереження. «Добрик і його пригоди» – це моя друга книжечка для дітлахів. Вона вийшла друком у видавництві «Академія».
– А перша як називалась книжечка?
– Перша повістина називалася «Відлуння нашої хати». Обидві повісті писалися, коли я носила під серцем сина. Тому сміливо можна назвати мого Богдана співавтором цих творів.
– Які книжки читали у дитинстві?
– У моєму домі книги були завжди. З раннього дитинства батьки привчали мене до читання, читали разом зі мною. Мама купувала книжки, де їх тільки можна було тоді придбати. Пам’ятаю, як ми часто зупинялися біля букіністів на вулицях, і мама купувала у них книжки, тому що у книгарнях не завжди можна було знайти хорошу книгу. У три роки я вже знала на пам’ять вірші Шевченка, Лесі Українки. У підлітковому віці прочитала «Джен Ейр» Шарлотти Бронте, «Американську трагедію» Теодора Драйзера, майже всю творчість Олександра Дюми.
– Яким бачите свого читача?
– Передусім я бачу своїх маленьких читачів щасливими дітьми. Попри сльози і труднощі, які переживає наша країна, мені як матері і як авторці дитячої літератури хочеться, щоб наші діти були щасливими, радісним і сильними. Книжка, у якій головний герой зі слабкого і нікому не потрібного виростає у сильного, але доброго Пса, має виховувати характер дитини, емоційно і морально загартовувати. Хотілося, щоб діти мали на своїх письмових столах побільше якісних українських книжок.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. НАДІЯ КРАСОТКІНА
Часто, шукаючи на просторах Інтернету вірші про природу, натрапляємо на вірші Надії Красоткіної. Вірші цієї поетеси, без перебільшення, відповідають прізвищу – надто красиві! Здавалось, написані просто, але з великою любов’ю до кожної квіточки, до кожної травинки. А ще вразили її вірші про рідну мову…
- Пані Надіє, з останніх книжок – це збірка віршів про українську мову, рідний край, шкільне життя. Власне, про збірку «З Україною в серці» і давайте поговоримо…
- Гарна книжка, яка завжди може стати в нагоді не тільки вчителеві, але і дітям та молоді. Бо у мене за дітей душа болить, адже сьогодні дуже змінився акцент у вихованні в негативний бік. Складається враження, що діти нікому не потрібні і ростуть собі, як бур’ян при дорозі, хто не йде, той скубне… А, на мою думку, сьогодні треба звернути найбільшу увагу на виховання дітей і в сім’ї, і в школі, і в громадських місцях всьому суспільству… Просто змінити докорінно погляди на виховання дітей. Це моя думка…
- Які твори надруковані у збірці «З Україною в серці»?
- У збірці відібрані твори, які змушують задуматися над складним історичним шляхом, який пройшла рідна мова, і зрозуміти її силу та невмирущість, замислитись над глибоким змістом кожного слова, сповненого любові до рідного краю, чаруючої краси природи України.
Друга частина збірки звернена до дітей, учителів, батьків. Автор глибоко розуміє суть і розкриває емоційно-ціннісне ставлення до вічної проблеми «батьки і діти; батьки – діти – вчителі» та закликає діяти за законами добра та любові.
- Якими б словами Ви сказали про українську мову?
- Наша українська мова свята, рідна, древня, поетична, велика, рясна, гарна, приємна, найкраща, світла, прекрасна, мелодійна, наймиліша, дзвінка, найдорожча, весела, дивна, чарівна, ніжна, неповторна, крилата.... Ці дорогі нам слова ваблять дітвору щирістю, красою художнього слова та простотою, за якою ховаються зовсім не прості думки.
- Хочеться відмітити те, що збірка виокремлюється щедрістю лексики й фразеології…
- Наша мова надзвичайно багата! У ній є понад 256 тисяч слів! А скільки є народних приказок, прислів’їв – не перелічити! Пам’ятаю, що моя мама завжди вживала їх у мові, та так дотепно і влучно, що не треба було більше нічого й казати дитині, і так було все зрозуміло! Дуже шкода, що я їх у свій час не записувала, на жаль… По молодості думала, що я все це завжди пам’ятатиму, а час стирає багато чого, що вже не повернути. Хочеться, щоб діти сьогодні взяли за звичку вживати в мові українські народні прислів’я та приказки, порівняння, щоб збагатити свою мову та розмовляти українською красиво та вишукано.
- Оскільки ми говорили про українське слово, то процитуйте, будь ласка, вірша про мову …
Плекаймо кожне слово, що летить
Із наших вуст у простори космічні…
Бо добре слово може оживить,
І зачепити струни ті музичні,
Що в нас в душі… І чари оживуть,
І піснею чудовою поллються.
Й людей на крилах пісні понесуть,
Бо інші душі палко відгукнуться
Їй в унісон і пісня задзвенить,
Поллється дивовижно над землею.
І доброта пригорне нас умить,
Зворушена вся піснею тією.
Тож добре слово в білий світ несіть,
Нехай воно чарівністю вібрує.
З любов’ю й добротою вік живіть,
Й свята Земля хай добре слово чує.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ'Ю. СВІТЛАНА САДОВЕНКО
Коли вимовляємо Світлана Садовенко, то у багатьох це прізвище асоціюється з дитячим співучим колективом «Ладоньками». Утім, Світлана Миколаївна – доктор філософії з музичної педагогіки, має два вчених звання – доцент і старший науковий співробітник, працює на посаді професора на кафедрі режисури та акторської майстерності й на кафедрі академічного і естрадного вокалу та звукорежисури Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв, член Національної всеукраїнської музичної спілки, громадська діячка. Авторка понад 180 наукових та науково-методичних праць. А віднедавна – заслужений діяч мистецтв України, володарка почесної статуетки «100 успішних українців 2019» за версією журналу Ukrainian People. А також володарка звання «Жінка 2019 року у номінації «Жінка Педагог» за версією Федерації жінок України «За мир у всьому світі».
– Пані Світлано, Ви настільки творча і обдарована особистість, що навіть розгубилася… з чого розпочати нашу розмову. Та оскільки Ваше творче життя пов’язане з культурою, мистецтвом, то розпочнімо нашу бесіду саме з Її Величності – Музики та Пісні... На Вашу думку, яким чином музика впливає на розвиток особистості і з якого віку?
– Немає сумніву, що мистецтво, зокрема музика позитивно впливає на роботу мозку, змінює емоційний стан людини, активізує енергетичні процеси організму і направляє їх на його фізичне оздоровлення. Відомо з давнини, що за допомогою музики люди лікували нервові та серцево-судинні хвороби. Так, в школі Піфагора заняття з математики проходили тільки під музичний супровід, а давньогрецький філософ Платон стверджував, що музика є головним засобом формування відчуттів.
Якщо ж говорити про пізнання оточуючого світу та формування активного спілкування, емоційного прояву, зрештою виховання характеру, то це важливо для дітей раннього й дошкільного віку. І саме музика, емоційно впливаючи на підсвідомому рівні, допомагає малюкам розібратися з великим колом таких різних і таких дуже важливих для маленьких шукачів питань. І тут постане питання: а яка ж саме музика найкраще допоможе пізнати маленькій людині навколишнє життя і себе в ньому? Відповідь з’являється сама собою і одразу – це ті пісні, які співає мама при заколисуванні немовляти, татусь – при забавляннях з малюком, чукиканні та іграх з ним, бабуся чи дідусь при розповіді онучаті казочки та приспівуванні пісеньки Колобка, Івасика-Телесика чи Лисички-сестрички з цієї казки. Це і є дитячий музичний фольклор, що виконують дорослі для дітей.
– Дитячий колектив «Ладоньки», художнім керівником якого Ви є вже понад 15 років виконує унікальні колискові й пісні. Можливо, репертуар складається з Ваших фольклорних розвідок?
– Так. Ми використовуємо у роботі з дітьми найпоказовіші зразки українського дитячого музичного фольклору, зокрема: колискові пісні, народні забавки, потішки-утішки, пісні-казки, музичні вставки з казок, небилиці, заклички, примовки, звуконаслідування, лічилки, дражнилки, мирилки, загадки, скоромовки, а також народні свята, обряди родинно-побутових звичаїв та духовні обереги з відповідним музично-ігровим фольклорним репертуаром. Причому це нотні приклади дитячих пісенних та музично-ігрових фольклорних творів, які рідко зустрічаються, або майже відсутні у друкованих джерелах, а отже, є цінними з етнопедагогічної точки зору в роботі з дітьми різного віку. Це той матеріал, який сама збирала, записувала, апробувала в дитячому колективі, – це вже відомий сьогодні зразковий художній колектив – Театр пісні «Ладоньки», що діє на базі Центру позашкільної роботи Святошинського району міста Києва, де директорка – заслужений працівник освіти України Наталія Савенко. Саме Наталія Іванівна свого часу повірила в мій на той момент експеримент, який перетворився на сенс життя.
– До речі, читачі бібліотеки ім. М. Реріха, які не змогли побачити виступ Театру пісні «Ладоньки», хочуть дізнатися, як же створився цей унікальний колектив?
– Ми давно творчо дружимо з бібліотекою імені М. Реріха, з її чудовою, самовідданою своїй справі директоркою Світланою Черновою, неодноразово давали концерти перед різними аудиторіями слухачів, відвідувачів цієї бібліотеки. З великим задоволенням повідомляю, що «Ладоньки» були створені у 2005 році як експериментальний колектив для апробації моєї авторської методики, що була розроблена мною в кандидатській педагогічній дисертації і успішно захищена в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова. Експеримент видався вдалим, адже «Ладонькам» цього року виповнилося 15 років! Дуже прагнула, щоб цей успіх обов’язково був, адже вкладала в улюблену справу багато своїх сил, знання, уміння, досвід. Якщо чогось не знала чи не вміла, то навчалася, прислухалася до порад, опрацьовувала багато нового матеріалу, досліджувала і наразі досліджую. Моє життєве кредо: кожного дня робити свої власні відкриття, без цього не буде руху вперед. Тому бажаю всім не боятися експериментувати, шукати і обов’язково знаходити свій творчий і життєвий шлях.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ВІКТОРІЯ ОСТАШ
«Перехрестя» Вікторії Осташ вирізняється поміж інших своєю різноманітністю. Направо, чи наліво підеш все одно натикнешся на ліричну чи філософську поезію, а часом і на фото-поезію. Вікторія Осташ частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
– Фото-поезія Вікторії Осташ, це…
– Дякую за це запитання. Адже фото-поезії – моє новітнє захоплення. Трохи більше семи років тому виник перший задум фото-поетичного твору, але тоді це було суто інтуїтивне бажання дещо підсилити «звучання» віршованого твору засобами фотомистецтва. Тим більше, здавна захоплююсь фотографуванням, хоча і незвичним – це так звані відображення (у склі віртин і машин, калюжах тощо), які дозволяють зміщувати простір і контури звичних предметів (фігур), ніби зіштовхуючи їх одне з одним. Дивовижним чином деякі світлини виявлялись суголосними поезіям, що виникали тоді. Поєднуючись в одному просторі, вони викликали своєрідний ефект.
– Коли оприлюднили власне визначення фото-поезії?
– У своїй науковій публікації «Фото-поезія: розширення можливостей популяризації поетичного твору» у збірнику «Студії мистецтвознавчі» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського. Саме там уперше оприлюднила власне визначення фото-поезії: це синтетичний вид мистецтва, що утворився на стикові художньої фотографії (як виду візуального мистецтва) і поезії (як виду словесного мистецтва) і полягає в майстерному поєднанні світлини (зображення) і тексту поетичного твору в одній площині (за умови рівноцінності художньої фотографії та поетичного твору.
– Загалом як народжується поезія?
– Оце так несподіванка! Таке запитання може кого завгодно загнати в кут. Над цією загадкою вже тисячоліття сушать голову поети і дослідники, критики і читачі. Ми можемо багато говорити про передумови чи ознаки народження поезії, про її витоки, джерела чи то поштовхи. Можемо роками спостерігати чи сперечатися... Але це навряд чи наблизить нас до рόзв’язку. То нехай краще залишається таїною?
двоє у пейзажі: замальовка
і знову сніг з дощем
і знову – ти
до щему свій
але й чужий до сказу
оповідаєш
брéхні про оази
спасеннику
з долини самоти
…сю зиму важко якось
перетри-
чи перестри-
(-тривати і -стрибати)
а ти усе торочиш
про екватор
про схід і південь
теплі там вітри
…не слухати не чути
сотні «не»
заношу руку вгору
для відмашки
новий почати відлік
(ні не важко)
та знову «не» і «ні»
і цирк тіней
і ми у ньому
наче в бочці о-
гірки і темні
мокрі і слизькі
містечко непривітне
Неверморськ
згадаємо
і хижі заміські
в чужім
Мементоморську
де пейзаж
щомиті
ризикує вийти за
життєву риску –
в нічиї віки
нас із тобою –
нагло – у тираж
виводячи – обох –
поза лапки
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ТЕТЯНА ЧЕРЕП-ПЕРОГАНИЧ
Тетяна Череп-Пероганич – лауреатка численних міжнародних та Всеукраїнських конкурсів, прозаїк і журналіст, двічі переможець «Коронації слова». Нещодавно вийшла друком її нова книжка «Танго не для нас». Але сьогодні поговоримо про дитячу літературу, і про...
- Таню, Ваша творчість багатогранна: п’єси, пісенна лірика, кіносценарії, поезія, проза, а також дитяча література, зокрема, книжечка «Назустріч сонечку». Кілька слів про «сонечко»?
- «Назустріч сонечку» – це збірка оповідань для діток дошкільного і молодшого шкільного віку. Вона про хлопчика Богдана, який не лише робить шкоду, а й вчиться виправляти свої помилки.
- Оскільки мова зайшла про дітей, то пригадайте свій яскравий спогад дитинства?
- Я була не надто слухняною дитиною. Але мене дуже любили. Тому дякую батькам за те, що подарували мені саме яскраве дитинство. В спогадах найчастіше новорічні й пасхальні свята, коли всі разом, коли багато подарунків і гостей вдома.
- Ви народилися серед красивої природи на Чернігівщині. Природа надихає Вас творити?
- Завжди. І природа, і сама сільська місцевість, і люди, які тут живуть. Надихає все. Мій хутірець Тимки, мій батьківський дім – це те джерело натхнення без якого я не я. Це місце сили. Коли ми в’їжджаємо в рідне село, як стверджує чоловік Юрій, навіть усмішка в мене стає іншою.
- На одній із зустрічей в бібліотеці «Солом’янська» Ви зауважили, що кожен може відшукати для себе хоча б одне оповідання, і прочитати із Вашої ще однієї Збірки «Бумеранг». А яке найбільше Вам сподобалося?
- Я сентиментальна. Мені взагалі подобаються твори, які повертають в минуле, приємні спогади. Тому, мабуть, «Сніговик». Але для настрою раджу «Каратєля». Там таки є з чого посміятися. Редактор книги Ірина Толок розповіла, що саме це оповідання вивело її з певного депресивного стану.
- Гадаю, що, прочитавши оповідання «Сніговик» чи «Вербові котики», кожен скаже: це написано з мого життя…
- Вони позитивні, світлі. Знаєте, я взагалі противник того, що в нас сьогодні так багато «брудних» сюжетів на телебаченні. Коли всіх алкоголіків, ледарів, дурнів приводять в студію і роблять їх головними героями тих чи інших шоу. Але в книжках тут інакше...
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ'Ю. ГАЛИНА ЯБЛОНСЬКА
Нещодавно у бібліотеці на Освіти відбулась онлайн-зустріч «Незалежності очима Людини-Епохи» із українською акторкою театру і кіно та громадською діячкою Галиною Яблонською. Галина Яблонська – народна артистка України, член Національної спілки театральних діячів України, діюча актриса Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка.
Наприкінці серпня, на святкуванні 100-річчя театру ім. І. Франка, Галині Яблонській вручили Рекорд України – Найтриваліший період виступу на театральній сцені – 86 років. І оскільки пані Галина мешкає неподалік бібліотеки, на вулиці Солом’янській, ми започаткували кілька бесід з легендарною актрисою.
Слово Галині Яблонській.
Я не пам’ятаю квартири, в якій тоді жила наша родина, не пам’ятаю подвір’я, а Софіївку, цю рукотворну казку – пам’ятаю так, ніби все це я бачила вчора.
Правда, ще пригадую Арно – великого з довгою шерстю собаку, який часто возив мене на собі. А одного разу порятував мене від пожежі. Але то вже інша історія.
А Софіївка, її фантастична краса, очевидно, заклали в мою душу цей потяг до прекрасного, романтичного, і, очевидно, була притаманна ідеалізація.
У шість років я вже грала хлопчика-піонера у п’єсі «Чудесний сплав» Кіршона. Там було кілька фраз, але це був мій перший вихід на сцену.
У мене не було ні великого трепету, ні страху, бо я виросла за лаштунками. Мій вітчим Гілярій Антонович, який замінив мені батька, був і режисером, і художником, і актором театру... По рідному батьку я Сіденко Галина Юхимівна. З ним мама розлучилася, коли я ще була зовсім маленька. Коли мама дізналася, що батько був репресований у 1938 році, то прийшло рішення, щоб вітчим мене удочерив. З того часу я — Яблонська. Мама моя була і актрисою, і суфлером. Згодом працювала гримером... Тож у мене не було страху перед виходом на сцену, як ото буває... За лаштунками я гралася ляльками, коли в театрі йшли репетиції чи спектаклі. Тоді стаціонарних театрів не було, переважно переїзні чи розсувні. Зазвичай в одному місті театр стояв не більше двох місяців. Іноді ми приїздили на нове місце, а вистава мала відбутися у той же день... Отже, коли я грала роль дівчинки-мулатки Топсі, а це було через два роки після мого першого виходу на сцену, мені вже було так цікаво грати...
За сценарієм мене купили одній дівчинці багатих батьків як ляльку. Вона знущалась наді мною. Ніяк не забути епізод зі своєї дитячої біографії, пов’язаний саме з цією роллю. Це було в Бердичеві. Ми жили на квартирі в однієї єврейки, яка не знала ні російської, ні української мови, бо приїхала з Литви. Ця жінка за характером була дуже добра: пригощала нас таким смачним борщем із маленького горнятка... От одного разу мої батьки запросили її на виставу. У тому спектаклі мій батько грав работоргівця. Він бив мене батогом. Словом, багато знущань від людей зазнала моя героїня. Коли ж після вистави ми прийшли додому, наша хазяйка кинулася до мене: «Мой бедный ребенок! Как эти твои пап и мам тебя издевали, как они тебя мучил! Я тебя заберу себе!» Мої батьки виправдовувалися, переконуючи хазяйку, що це, мовляв, така роль. А вона перепитує їх: «А почему другой взял себе хорошие роли, а вы себе плохой?» Батько мій був чоловік iз гумором, тож він і каже: «Я проспал. Пришел, когда все хорошие роли разобрали». Наступного ранку, коли ще сонце не зійшло, наша хазяйка вже стукала у двері: «Гилярый Антонович! Идите берите хорошие роли, а то опять проспите!».
У вісім років зіграла головну роль Топсі у «Хатинці дяді Тома». І свій гонорар — 50 карбованців — передала у фонд допомоги іспанським дітям, батьки яких боролись проти диктатури Франко.
Мене почали пізнавати на вулиці, в школі всі вітають. Саме тоді з’явилась відповідальність та серйозне ставлення до всього. І хоча я дуже любила малювати і мріяла стати художником, та з часом мене захопив театр.
Записала Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ЛАРИСА НЕДІН
Лариса Недін — актриса, театральний педагог, письменниця, радіоведуча, лауреат всеукраїнських і міжнародних літературних та мистецьких премій, заслужена артистка України. 
Лауреатка Всеукраїнського конкурсу акторів-читців ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії ім. Андрія Малишка, театральної премії ім. Михайла Старицького, міжнародної мистецької премії ім. Семена Гулака-Артемовського, міжнародної мистецької премії «Тріумф», нагороджена медаллю Українського Фонду Культури «За високий професіоналізм», дипломом «Обличчя України» за Всеукраїнською програмою «Золотий фонд нації», срібним орденом НРЖУ. Лариса Миколаївна частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
Лауреатка Всеукраїнського конкурсу акторів-читців ім. Т. Г. Шевченка, літературної премії ім. Андрія Малишка, театральної премії ім. Михайла Старицького, міжнародної мистецької премії ім. Семена Гулака-Артемовського, міжнародної мистецької премії «Тріумф», нагороджена медаллю Українського Фонду Культури «За високий професіоналізм», дипломом «Обличчя України» за Всеукраїнською програмою «Золотий фонд нації», срібним орденом НРЖУ. Лариса Миколаївна частий гість Публічних бібліотек Солом’янки.
Вірші, казки Л. Недін ввійшли до: «У барвистому віночку» — хрестоматія-посібник українських фольклорних і авторських творів для роботи з дітьми у навчальних закладах для студентів, викладачів і вихователів. Упорядник Н. Богданець-Білоскаленко, Київ (2012). За програмою Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.
Поезія Л. Недін ввійшла до Антології «Українські поети 19—21 століття. Книга про батька». Київ, видавництво «Криниця», 2013. За Державною програмою.
Із письменницького блокнота
Пані Ларисо, розкажіть про свій літературний доробок…
У моєму творчому доробку дві поетичні книжки: «Світ, приречений на гріховність» і «Душі моєї оркестри». 1997 року у мене з чоловіком вийшла поетична книжка (під одною палітуркою два автори). Моя половина називалася «Світ, приречений на гріховність». Передмову до цієї книжки написала Любов Голота. Написала так гарно, ємко, лапідарно, що дуже часто на моїх творчих зустрічах ведучі послуговуються саме нею. Маю також шість збірок дитячої поезії. Тож найбільший мій доробок – для дітей. На написання казочок, дитячих віршиків і пісень мене надихала моя донечка.
У 2006 році видала прозову книжку «Дощ змиває всі сліди». В цю книжку ввійшли спогади моєї бабусі Гані, котра пережила жахіття Голодомору. Коли я ще була школяркою, вона розповідала мені деякі історії про Одещину, яку теж голод зачепив. Але вона завжди мене застерігала: «Лорочко, ти ж дивись, нікому не кажи, бо за це багато людей у Сибір відправляли». Я дуже довго носила ці історії, і в якийсь момент все це вихлюпнула на папір.
Кого вважаєте своїм наставником у літературі?
Хочу із вдячністю згадати Петра Перебийноса. Він по суті є моїм хрещеним батьком у прозі. Коли він очолював «Літературну Україну», був у мене на передачі, подарувала йому книжку. Він вибрав уривок із моєї повісті «Дощ змиває всі сліди» і надрукував у газеті, цей фрагмент називався «Червоні колоски». Я була здивована, коли через кілька років у Тернополі у книжковій крамниці натрапила на посібник-хрестоматію зі сценічної мови для студентів і викладачів ВНЗ культури і мистецтва. Оскільки я сама викладач, купила його. І в цій книжці натрапила на фрагмент з моєї повісті. Для мене це був подвійний подарунок.
Що уміщено у новій дитячій збірці «Передчуття свята»?
У збірці є твори про високу духовність, доброту і людяність, про любов до Всевишнього Творця, до України, до рідних і близьких, до рідної природи… До поезії, що стали піснями, подано ноти: мелодії та акомпанемент композитора Людмили Левченко (Бутуханової).
З якими ще композиторами співпрацюєте?
Я співпрацюю з багатьма композиторами. Вінничанка Ольга Янушкевич створила духовний цикл «Дякую Тобі, Боже», де 9 пісень на мої вірші, зокрема, «Вранішня молитва», «Подячна молитва», «Вечірня молитва». Вона видала і книжку, і диск. Книга духовних пісень виховує любов до Господа, рідної землі, глибоку шану до релігії предків, батьківських звичаїв і родинних свят, рідного слова.
На творчому вечорі заслуженої артистки Руслани Якобінчук з успіхом прозвучала наша спільна з Олею Янушкевич пісня «Казка про Ведмедика-Кумедика».
Та найбільше співпрацювала з чудовим композитором Олександром Бурміцьким, з котрим я познайомилася завдяки режисерові, співакові і композитору Анатолієві Горчинському. Він створив аранжування низки пісень, які ввійшли до музичного фільму «Пісні Анатолія Горчинського співає Лариса Недін». Запис відбувся у студії звукозапису на базі Тернопільського театру, в якій працювали режисер Олександр Третяк і Олександр Бурміцький. З тих пір я приятелюю і співпрацюю з родиною Бурміцьких. Олександр для мене – спеціаліст номер один. Він ще й має великий досвід роботи в театрі, він відчуває цю специфіку і розуміє, що драматичний актор має інші підходи до пісенно-музичного матеріалу, ніж естрадний співак.
Із книги «Лариса Недін. У зоні досяжності»
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ'Ю. ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА
– Юліє, пам’ятаєте, коли вперше написали вірша?
– У вісім років. Чимало моїх віршів автобіографічні.
– Ви – лауреатка багатьох літературних премій, тому хочеться запитати, як стають поетами… Чи ними народжуються?
– І те, й інше. Народжуються з певними схильностями до чогось. Я вірю в те, що людина на землю приходить не раз. Бо головна мета – набуття досвіду для розвитку. Життя в умовах фізичної матерії дає цей досвід, як ніщо інше.
Я з ранніх літ відчувала себе поетом. Але розуміла, що треба надзвичайно багато зробити, щоб відповідати цьому відчуттю рівнем своєї творчості. Я в процесі. І роботи на цьому шляху ще дуже багато.
Творчість не має бути заради творчості, як і робота заради роботи. Коли ж вона підпорядкована потребам духу, то набуває абсолютно іншого звучання і значення.
– Як воно, писати вірші?
– Це абсолютно забувати про все інше. Це потрапляти на якусь зовсім іншу хвилю і на якийсь час переставати існувати в цьому вимірі. Це інші реальність, простір. Це розгортати якийсь невидимий клубочок, не знаючи, на що він намотаний. Це не слідувати за планом, от треба написати про те чи інше, – а просто дослухатися до слова і йти за ним, не боячись, що про тебе будуть думати, чи куди, врешті, приведе.
Це переплавляти себе. Усю без жалю. І народжувати нову. Це відпускати біль, підніматися на вершини радості. Це відчувати смак життя і геніальність задуму Творця. Це бути ж живим і справжнім. Це дихати на повне серце. Це створювати якісь свої світи і допускати в них інших, тих, кому це справді потрібно.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. СВІТЛАНА КАС’ЯНЕНКО
Місія Світлани Кас’яненко
Надовго запам’ятався виступ у бібліотеці імені М. Реріха перед дітками школи №149 м. Києва зі дитячою письменницею, поетом-піснярем та авторкою і виконавицею пісень. І вже майже як рік Світлана Кас’яненко веде авторську програму «Місія» на Емігранському радіо.
– Вітаю Вас, пані Світлано! Ви – багатогранна творча особистість. І майже рік ведете програму «Місія» на Емігранському радіо. Розкажіть про це.
– Програму «Місія» створено, аби спонукати людей думати, творити, працювати, рухатися, діяти і про людей, які у важкий час для України та українців тримають Небо на Україною! Нині люди дуже зневірені та пригнічені, їх треба хоча б іноді похвалити, подякувати їм за працю, їхню активну позицію, їхнє намагання вплинути на якісь проблемні моменти нашого буття.
– Хто є слухачем Вашої передачі?
– В основному – українці в Україні, але й далеко за її межами, нас слухає і Америка і Європа. Я працюю в прямому ефірі.
– Неймовірно! А ще мені подобається те, що співрозмовника видно в етері, бо відео теж багато говорить про гостя…
– Звісно! Людина сприймає 55 відсотків інформації очима! Для мене це теж важливо! Щоправда, забирає більше часу, ніж хотілося б: прямий ефір: це і зачіска, і якісний макіяж, і відповідний одяг.
– А де ж відшукуєте героїв для свого ефіру?
– Їх не треба шукати, це мої знайомі, друзі… Майже кожен – особистість! Лиш треба показати всі його відтінки. Я переконана, що коли людині подякуєш за працю, запросиш її, щоб публічно розказати хто вона, тоді вона буде ще більше старатися виконувати свою місію!
– До карантину Ви частенько бували в бібліотеці ім. М. Реріха. Про що були бесіди для дитячої аудиторії?
– Коли я виступаю для дітей, то в першу чергу привертаю їх увагу на гармонію з рослиною і твариною. Про це пишу, про це розповідаю. Так закінчується моя казка «Царство квітів»: «бережи природу, і люби погоду, не образь тваринку, не зламай рослинку, і не скривдь ніколи все живе довкола». Як приклад, розповідаю для малят навіть вигадані сумні історії, то про білочок, які після новорічних феєрверків одні – загинули, інші захворіли, стали боятися, а треті – пішли на зовсім з наших парків. Не довіряють більше нам, бо ми злі. Намагаюся розповісти про хутряні шубки їхніх мам: – Мамо, в тебе є шубка….. але тепер у когось немає мами…. Такі щемливі історії роблять дитинча більш чутливими…
– Дякую Вам, пані Світлано! Успіхів Вам!
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. «МИШАСЬКО» В’ЯЧЕСЛАВА КУПРІЄНКА
Знайомтесь: В’ячеслав Купрієнко – волонтер, колишній розвідник і знавець китайської мови, дитячий письменник.
- В’ячеславе, вас знають як популярного автора-виконавця, і раптом… виходить у світ книжечка про дитячі кумедні пригоди Мишаська… Що спонукало до написання?
- Насправді це був жарт. Я написав кілька історій за день і переслав своїм друзям. Так щодня дописував історії, скажімо, як сьогодні Мишасько захворів та інші. Я побачив, що ці історійки зацікавили велику фейсбучну аудиторію, і вирішив видати книжку – «Мишасько і розгардіяш». Тож на ста семи ілюстрованих сторінках вмістилося три десятки окремих оповідань.
Варто трохи зупинитися на історії народження Мишаська. Спершу з’явилося російськомовне видання «Рассказики о мышонке», потім – чотирирічне «перевтілення» в оновлене та дещо доповнене україномовне видання. «Мишасько і розгардіяш» – це колективний продукт, до якого були дотичні близько двадцяти друзів. А безпосередньо перекладали українські поети Тетяна Яровицина й Ігор Рубцов. Наймолодшою перекладачкою-консультантом у Мишаськовій компанії була доня Тетяни Яровициної, якій на початок роботи над книжкою було 10 років.
- Як сприймають читачі ваші історії про Мишаська?
- Історії про Мишаська справді вийшли цікавими. Вони подобаються дітям, і, як не дивно, дорослим. І бібліотекарі їх сприймають із гумором, особливо, де йдеться про діалог мишеняти з бібліотекаркою Совою. У мене був цікавий проєкт із бібліотеками Солом’янки, де відбулися мої презентації. До пандемії здійснив «Навколоосвітню подорож Мишаська Україною». Побував на Житомирщині, Хмельниччині, Рівненщині. Цікаво сприймають мого кумедного героя у сільській місцевості. Це і є справжня Україна!
- Чому виникла ідея помандрувати з Мишаськом Україною?
- За радянських часів, з дитинства пам’ятаю (я сам родом із Луганщини, з міста Алчевська), один-єдиний раз, коли якийсь письменник до нас прийшов. І я не міг собі уявити, щоб радянський письменник, оцей небожитель, спустився і прийшов до нашої школи. Це вже за сучасної України ми всі зараз – на відстані руки. Тому треба йти, подавати руку й замикати комунікаційне коло між автором і читачами.
- В’ячеславе, і наостанок, Чи пишете нові історії. Читачі чекають…
- Так. Мандруючи з книгою, скажімо, Прикарпаттям зрозумів, що потрібно писати нові історії…
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ'Ю. ЄВГЕНІЯ ПІРОГ
У міжнародному мистецько-соціальному проєкті «Добро-Дій» найактивнішу участь брали і Публічні бібліотеки Солом’янки. Артбук «Добро-Дій» – рукотворна книга ілюстрованих сторінок-історій про добро і добрі справи дітей та дорослих. Прості історії реального життя з 50 міст і сіл України.
– Євгеніє – вибачте, Джінні, – звідки таке ім’я? І чому такий строкатий персонаж?
– На зустрічах iз дітьми я запитую в них, що їм нагадує образ Джінні. Переважає версія, що Джінні споріднено з казковим джином. А казковий велетень-чарівник виконує лише три бажання… А Джінні разом з дітьми здійснює безліч творчих бажань та мрій. Так непомітно-чарівно ми вже починаємо спілкування, з якого народжуються і веселі ігри, і цікаві проєкти.
– Про що була перша казкова розповідь?
– Якось вранці ми з семирічним Денисом чаювали на кухні. Через щільний туман за вікном ледь проглядався силует телевежі. Тієї самої, що обабіч Бабиного Яру, на вулиці Дорогожицькій. Таке зникнення видалося нам, безперечно, казковим. Тож «Подорожі пані ТелеВежі» – історія «казково прихованої» туманом вежі, що подорожує до своїх подруг, відомих телевеж. Адже будь-яка вежа – найзнаніша Ейфелева, Берлінська, величезна Бурдж Дубаї – мають купу відповідальних телесправ, ген на весь наш світ!
– Справді, казка захоплює, та в ній відчувається не лише казковість, а й науковість...
– За освітою я фізик, і, гадаю, дітям буде цікаво дізнаватися не лише про вигадані подорожі телевежі, а про те, що наша Київська (або Сирецька) телевізійна красуня суттєво вища за «парижанку». Новітні вежі можуть досягати хмар, утім наша – єдина у світі металева споруда висотою 385 метрів, що вільно стоїть на своїх опорах, без додаткових розтяжних тросів. Її мереживна металева конструкція зібрана без жодного гвинтика чи болта: всі деталі з’єднані способом зварювання, на той час це була суперпередова технологія. Збирали-будували телевежу «навпаки» – згори донизу. Ось така українська рекордсменка.
– Джінні, Ви вже дісталися і зірок? Що надихнуло написати про астронавтів і космос?
– У рамках Всесвітнього тижня космосу тривав фестиваль «Відкритий космос». До фестивалю мене попросили написати книжку для дітей, аби зацікавити їх астрономією та космосом. Було обмаль часу, але за місяць книжка вчасно потрапила до малечі. Це були космічні творчі швидкості!
Довго шукати свої дотики до космічного не довелося. Згадала кілька захопливих мандрівок Музеєм космосу у Вашингтоні та особисті враження від запуску космічного транспортного корабля у США. Пригадала навчання на фізичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Подумала: кому ж писати, як не мені?
Мені дуже кортіло розказати, що означає космос для України. Бо наші діти мають гордитися реальними досягненнями українських конструкторів, інженерів, виробничників — як і я тоді, спостерігаючи, як здіймають ракету в небо українські двигуни... Тож у цій космічній книзі все реально, навіть вулиця Росяна, що є насправді. Так читання може розбудити мрії та любов до астрономії.
– А самі, чи частенько спостерігаєте за зірками?
– Зорі – а саме так слід називати ці небесні тіла – теж надихають! Звісно, задивляюся, і на планети також. Книга «Хлопчик Вітерець і Золота планета» – родом звідти. Кілька сузірь вивчила ще в дитинстві, досі знаходжу їх на небі. Головне, аби під зорями був мир.
– І насамкінець, ми згадали побіжно про міжнародний мистецько-соціальний проект «Добро-Дій». Де наразі перебуває книга?
– Книга перебуває в Музеї книги та друкарства України в Києво-Печерській лаврі. Принагідно нагадаю, що в проєкті взяли участь 1070 авторів 16 країн із різних континентів. Оригінали робіт звідусіль надсилали поштою. Щиро вдячна всім, хто долучив своє тепло. Так народилася сонячна книжка про Добро і Любов, якими сповнений Світ. Цей мистецький проєкт здобув статус Національного рекорду України.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. ЛЕСЯ ВОРОНИНА
Найпопулярніші дитячі твори письменниці – збірка повістей «Суперагент 000.», пригодницькі повісті «Пригоди голубого папуги», «Хлюсь та інші», «Таємниця Чорного озера» та інші.
– Пані Лесю, чому, власне, почали писати для дітей?
– Так, бо впевнена, що люди в цьому віці ще не встигли обрости захисним панцирем. Вони вміють бути самовідданими, щирими й безкомпромісними. І сприймають світ і все, що відбувається навколо них, оголеними нервами.
Я пишу про те, що цікаво мені самій і про що хотілося читати в дитинстві. Знаю, що найправильнішу книжку з ідеально вивіреними моральними настановами й точно розставленими акцентами не читатимуть, якщо вона буде нудна.
– Загалом, звідки беруться нямлики, хлюсі, заманюки, перевертайчики?
– Знаєте, у мене про це питають майже на кожній зустрічі. І щоразу я розповідаю, що почала вигадувати різні казкові та фантастичні історії ще в дитячому садку. Розповідала їх своїм сусідам по розкладачках під час тихої години, бо заснути вдень не могла. Нас, отаких порушників дисципліни, було п’ятеро, ми прикидалися, що спимо, чекали, коли вихователька піде обідати, – і я розповідала чергову «серію». Різні історії самі лізли мені в голову – веселі, чудернацькі, добрі, а часом і страшні істоти оселялися в моїй уяві, і я вже знала, що з ними трапиться далі і чим ця моя нова вигадка закінчиться. Усі ці фантазії не полишають мене й досі.
– То яким же є Ваш читач: бешкетним, мрійливим, чи?..
– Мені доводиться зустрічатися з читачами дуже часто, і всі вони зовсім різні: бешкетні і замріяні, допитливі й сором’язливі, недовірливі й захоплені. Головне, не сюсюкати з дітьми й не намагатися «підробитися» під їхні вподобання. Треба, щоб тобі повірили, відчули, що ти говориш з ними «на рівних».
– Ваш улюблений літературний персонаж?
– Сем Шоттер – веселий шибайголова й авантюрник, герой неймовірно смішного роману короля комедії Пелема Ґренвіла Вудгауза «Сем Нестримний». Востаннє я так нестримно сміялася лише в дитинстві, коли вкотре перечитувала «Пригоди Гекльберрі Фінна» Марка Твена.
– Яким було Ваше дитинство?
– В нашій родині був культ книжки. І перше, що пам’ятаю, це наша велика темна кімната в «комуналці» на Толстого, 11 навпроти Шевченківського парку і височезні, аж до стелі, книжкові шафи. Цими шафами був відгороджений куточок, де стояло моє ліжко, і вранці, коли прокидалася, перед моїми очима одразу з’являлися корінці безлічі книжок. То була ще «дотелевізійна» епоха і у нас щовечора відбувалися родинні читання. Мама, тато, чи старша сестра Таня вголос читали чергову книжку, яку ми обирали з нашої багатющої книгозбірні разом. Мабуть, це були найщасливіші вечори мого дитинства.
Зрозуміло, що, навчившись читати, я стала запеклим книгоїдом і просто не уявляла життя без захопливої книжки. Це була справжня залежність – я пірнала в чергову історію і жила в уявному світі, який часом видавався мені реальнішим, ніж навколишнє життя.
У нас у дворі існувала своя команда, яка жила за неписаними правилами – не можна зраджувати друзів, бути жаднюгою і брехлом. Ми гасали по сусідніх вулицях, вигадували якість фантастичні історії, вистежували місцевих бандюг і злодіїв, знали, як пробігти крізь десяток прохідних дворів, тікаючи від переслідування.
Облазили всі горища, а на одному в нас була своя секретна штаб-квартира, де зберігалися спільні скарби у маленькій облізлій фібровій валізці з металевими кутиками: поламаний компас, який уперто показував на захід, військовий бінокль, знайдений у підвалі напівзруйнованого будинку на Володимирській, важка зв’язка ключів і планшет iз картами європейських столиць. Зрозуміло, що, начитавшись Конан Дойла, Агати Крісті та Едгара По і вистежуючи «шпигунів» у сусідніх будинках, я почала вигадувати власні детективні історії, героями яких були мої друзі та я.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ’Ю. НАДІЯ ВАСИЛЕНКО-КОРОВЯНСЬКА
«Ангели Чорнобиля» – цикл робіт. Незважаючи на те, що тематика не з радісних, вона вражає яскравістю образів: ангели в національному українському вбранні серед жита, волошок, маків і соняшників, їхні обличчя прикриті різнобарвними квітами. Це – про нас, про українців.
Янголи на чорному тлі – була біда. Втім привертають увагу яскраві кольори – символ радості і надії на кращу долю для України.
— Надіє, Ви романтична натура. Чому звернулися до чорнобильської теми?
— Смію сподіватися, що романтики в мене порівну з адекватним сприйняттям реальності... Власне, чорнобильська тема була і лишається болючою для кожного, хто так чи інакше причетний до подій, що відбувалися, здається, ще зовсім недавно — майже 32 роки тому. Не оминув цей гіркий келих і мене. Якось зателефонував мені мій друг — видавець Максим Павленко, який тоді започаткував видання серії фотоальбомів із циклу «Зона відчуження», на той час уже вийшли альбоми «Ляльки Чорнобиля» й «Обличчя Чорнобиля». Він запитав, наскільки близька мені чорнобильська тема і як я як художник бачу Ангелів Чорнобиля. Після цього я взялася за цю роботу.
— Як довго працювали над циклом робіт «Ангели Чорнобиля»?
— Над чорно-біло-червоними роботами (які, власне, й задумувалися в національній українській кольоровій гамі, притаманній тій місцевості), а це десь 40 робіт, — приблизно два місяці. І думала на той момент часу, що серія вже завершена. Але через два місяці раптово з’явилися ще ангели, і в цих роботах додалися кольори. Для мене Ангели Чорнобиля – це душі тих, хто нас захистив, душі тих, хто вже пішов, це пам’ять про них, і про те, що вони для нас зробили... А кольори вплела з надією на відродження тієї землі, на те, що вона зможе очистися і знову квітувати, стати придатною для життя.
— Де можна побачити ваших ангелів?
— Сказати, що важко, коли колосальна праця лишається незатребуваною, – це нічого не сказати... Завдяки моїм небайдужим друзям я знайшла простий шлях рішення – відправити моїх ангелів у самостійну подорож «у люди», до тих, кому це потрібно і цікаво. Саме вони – небайдужі друзі – Ігор Агарков, Юрій Якимчук, Олександр Мельник і Ясу Сугімо (японець, що побачив моїх ангелів на інтернет-сторінці і не зміг лишитися байдужим) – доклали чимало зусиль, аби надрукувати невеликим накладом презентаційні примірники художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля» для бібліотек (на безкоштовній основі). У кожній бібліотеці, в якій зберігаються оригінали картин, є і примірник художньо-літературного альбому «Ангели Чорнобиля». Наразі це три бібліотеки: імені Миколи Реріха, Київського Національного технічного університету будівництва і архітектури (КНУБА) та духовно-просвітницького центру «Київський Єрусалим».
— Є яскравий спогад дитинства, пов’язаний із малюванням?
— Сиджу в кущах із густим врожаєм червоної і білої порічки біля нашої хати у Біличах і намагаюся ті ягоди відтворити – і ніц у мене не виходить. У дитинстві, певне, як усі... Малювала Петриківку в дитячому садочку і змальовувала вподобаних героїв із «Малятка» і «Веселих картинок» мамі і решті домашніх до свят.
Наталка Капустянська
ОНЛАЙН-ІНТЕРВ'Ю. ЗОЯ РУЖИН
Минулорічний військовий парад до Дня Незалежності України відкривався піснею на слова Зої Володимирівни «Україна є, Україна буде!» (музика Ростислава Демчишина).
Патріотка, заслужений діяч мистецтв, член Національної Ради жінок України і правління Українського фонду культури.
До всього Зоя Ружин збирає у полі колоски та духмяні трави і плете унікальні вінки, які стали оберегами для багатьох.
— Пані Зоя, чи багатий цьогоріч зібрали урожай?
— Зібрала. Хтось вишиває, хтось майструє, а я — плету вінки. Їду в поле, збираю колоски та різні трави. Або ж друзі допомагають заготувати рослинний матеріал. Мої вінки не схожі на інші. По центру розташовую оберіг — український вишитий рушник, а з обох боків, брамою, укладаю колоски, іноді трави, а в них вплітаю різноманітні квіти: маки, волошки, соняшники. Вінки-обереги міцні, довго стоять.
Щоправда, зробити такий вінок — не проста справа, це вимагає терпіння і наполегливості. Але кожен вінок вирізняється своїми композицією і колоритом. Плету зазвичай пізно вночі. І коли вже вінок довершено, якусь хвилинку насолоджуюсь своїм творінням серед копиці соломи та іншого приладдя. Тож практично про манікюри можна лише мріяти.
— Чому вам захотілося плести вінки?
— Колосся пшениці, жита, хліб завжди ототожнюють із добробутом, миром української родини. Змалку мені прищепили любов і пошану до колоска, за який в роки голодомору людей відсилали на каторгу. У дитинстві з колосків робили невеличкі букети-обереги зв’язуючи колосок до колоска невеличкими пучечками. І вдома, і в шкільних класах зігрівали погляд пшеничні обереги золотистим кольором та своєю витонченою красою.
Перша підготовка колосків, їх зрізання ножем на полі, дуже клопітка і довготривала праця. Хоча і велика насолода — бути серед пшеничного безмежжя. Але інколи бракувало терпіння його заготовляти. Та, мабуть, так Бог управив, що перші колоски було зібрано для вінка Тарасу Шевченку на полі біля шахтарського міста Тернівка з Василем і Пашею Нагорняками.
Днями повернулась із Дніпропетровщини, їздила разом із Мариною Саркісян, мисткинею петриківського розпису, відкривати чергову виставку її творів, продовжуючи акцію, розпочату в Києві, — «Вінок безсмертя». Із Києва привезла зроблені мною вінки до Придніпров’я для вшанування Героя України Сергія Нігояна та видатного Українця Дмитра Яворницького. За роки сплела майже 100 вінків до заходів із вшанування видатних особистостей, зокрема, Катерини Білокур, Катерини Шевченко (Бойко) — матері Великого Кобзаря, Вікентія Хвойки, Фросини Карпенко, Максима Рильського, Лесі Українки, В’ячеслава Чорновола, Олени Теліги, Євгена Березняка, Олександра Гуменюка.
— Вас можна назвати подвижницею.
— Вважаю себе патріотом України, людиною, яка прагне щось зробити для своєї Батьківщини. Створили з однодумцями такий собі самобутній (оазис) острівець українського світу, до якого можуть долучатися всі охочі. Намагаюсь жити за біблійним законом: «Ділами своїми докажи Віру свою». Не розуміла і не розумію тих людей, котрі заради грошей кидали улюблену справу, маючи талант і хист. Мені здається, що свою місію усвідомила, і тому відчуваю себе на своєму місці. Звісно, багатьох дивує мій спосіб життя. Але втішає те, що моя родина змирилася з моїм подвижництвом і ставиться з розумінням до зайнятості в численних заходах, більшість яких сама ж ініціюю.
— Яку назву має ваш острівець українського світу?
— Я маю на увазі громадську організацію «Поступ жінок-мироносиць». Із перших днів ми будували її діяльність на християнських засадах: служіння Богу і Добру. Слово «поступ» означає невпинний рух уперед, до кращого. А мироносиці — за Біблією, жінки, котрих Господь удостоїв першими сповістити світові про Воскресіння Христове. Як, бачимо, сьогодні роль, місія, Жінки і залишається такою — сповістити світ про воскресіння всього кращого, святого...
— Минулорічний військовий парад до Дня Незалежності відкривався піснею на ваші слова «Україна є, Україна буде!» Як почали пісні писати?
— Ще у 1998 році на з’їзді Асоціації фермерів України цю пісню затвердили як гімн громадської асоціації. Взяли її до свого репертуару багато колективів, зокрема і діаспоряни.
Загалом у моєму творчому доробку майже 200 пісенних творів, написаних у співавторстві з українськими композиторами — Віталієм Кирейком, Володимиром Павліковським, Дмитром Антонюком, Юрієм Решетарем, Юрієм Шевченком, Олександром Ткаченком та іншими. Є пісні, написані і для дітей.
Нині готуємо до друку колядки і щедрівки «Сяють весело зірки» на музику композиторів-класиків Левка і Жанни Колодубів. Трохи раніше побачила світ збірка дитячих пісень «Віночок» — написана у співавторстві з Василем Биченком. У збірці є не лише текст, а й методичні рекомендації щодо розучування пісень із дітьми на уроках співів.
Хочеться, щоб діти співали українські пісні, щоб змалку проймались благодатними вібраціями звучання народних інструментів, рідної мови. А взагалі, у співавторстві видано майже десяток книжок. Зокрема дитячі «Золоті колоски», «Дарунок неба», «Віночок» оформлено з родиною Вакуленків: мисткинею петриківського розпису Тамарою та Олександром і Олесею.
— Знаю, що колись на своїй малій Батьківщині — Дніпропетровщині — ви популяризували петриківський розпис.
— Не лише на Дніпропетровщині... Приїздила у столицю й організовувала так звані пересувні виставки майстрів петриківського розпису, моїх земляків: Федора Панка, Ганни Самарської та інших митців. Скажімо, брала дитячі картини, вішала на коромисло, брала його на плечі і ходила отак по навчальних закладах Києва (та інтернатах системи Собезу), уявляєте? (сміється). Але дарма, що я виглядала дивакуватою. Я бачила захоплення в очах і дорослих, і дітей роботами петриківського розпису. І саме тоді я відчула в собі ще одне покликання — допомогти українцям повернутися до своїх першоджерел через реальні дійства і поетичне слово.
Ми маємо унікальні культурні та історичні скарби, але багато хто з українців навіть не знає про них. Свого часу була виконавчим директором двох толок з реконструкції трипільської хати в селі Трипілля на території музею «Прадавня Аратта-Україна», який очолював знаний меценат і колекціонер Олександр Поліщук. Саме за його підтримки видали книгу, присвячену першовідкривачу Трипільської культури Вікентію Хвойці «З неподільного зерна». Інша книга, казкові оповідки про Трипілля «Золото Роду», видана за підтримки мого земляка Олександра Рудя, а проілюстрована художником Олександром Охапкіним.
— Які ще знакові проекти були у вашому житті?
— Звісно, книжкові, пісенні, а також: виготовлення ялинки-економ класу з гілок хвойних дерев, з відповідним національним дизайном, всеукраїнська акція до 200-річчя від дня народження Кобзаря «Тарасова верба», мистецька вітальня «Сила духу українців». Особливо на часі діяльність «Мистецького спецназу», який з травня 2014-го і донині діє. Незабутні дійства проводимо із соратниками у хаті-мрії Великого Кобзаря, яку побудував Президент України Віктор Ющенко у селі Нові Безрадичі поблизу Києва.
Щороку я організовую поїздку до Канева в акції «Обніміться ж, брати мої...». Біля підніжжя Чернечої гори до нас приєднуються канівці — як представники влади, так і прості люди, й ми урочистою ходою піднімаємося на гору. Мітинг, який ми проводимо біля могили Тараса Шевченка, завжди дуже теплий. У багатьох, особливо тих, хто вперше, від побаченого і відчутого бринять сльози.
Немає коментарів:
Дописати коментар