Недописані

Вікторія Юріївна Амеліна (1 січня 1986 - 1 липня 2023) — українська письменниця та громадська діячка.

У 2014 році Вікторія Амеліна дебютувала в літературі з романом «Синдром листопаду, або HomoCompatiens», що вийшов у видавництві «Discursus». Роман увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014».

У 2021 році Вікторія Амеліна стала лауреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.

З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації TruthHounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 року саме Вікторія Амеліна знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом Вікторія Амеліна представляла спадщину Вакуленка в харківському літературному музеї. Вона чимало часу приділяла документуванню воєнних злочинів, дослідженню війни.

27 червня 2023 року Вікторія перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого Амеліна отримала тяжкі поранення. Попри зусилля лікарів, 1 липня 2023 року Вікторія Амеліна померла від отриманих ран в лікарні Мечникова у Дніпрі.

Генна́дій Сергійович Афана́сьєв (8 листопада 1990 -18 грудня 2022) — український активіст громадянського спротиву російській окупації Криму, політв'язень, публіцист, військовий ЗСУ.

З липня 2016 до жовтня 2018 року співпрацював із Крим. Реалії — кримським проєктом української служби Радіо Свобода. Опублікував 80 колонок спогадів про арешт та ув'язнення. На основі цих публікацій у 2018 році видав книгу «Піднятися після падіння».

З першого дня повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року служив у лавах Збройних сил України, захищав Київ.

Воював у складі 130 батальйону ТРО 241 бригади, позивний «Тор». Загинув 18 грудня 2022 року на Луганщині під Білогорівкою.

26 липня 2024 року у місті Одеса вулицю Генерала Цвєтаєва перейменували на вулицю Геннадія Афанасьєва.

29 серпня 2024 року Київська міська рада перейменувала вулицю Костянтина Заслонова на вулицю Геннадія Афанасьєва.

Гліб Валерійович Бабіч (2 березня 1969 - 28 липня 2022) — український поет, автор пісень, блогер, учасник російсько-української війни і громадський діяч.

Співзасновник ветеранської організації «Res_Publica. Брати по зброї», активіст ГО «Справа громад», до 2019 року — прапорщик, командир взводу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Збройний сил України, після 24 лютого 2022 року — військовослужбовець Сил територіальної оборони міста Києва.

До початку російсько-української війни займався бізнесом, писав музику і тексти пісень. У Миколаєві організував студію звукозапису, в якій записувалися не лише українські, а й закордонні музиканти і в якій працював з 12 років.

Протягом 2014—2019 років брав участь у російсько-українській війні як фахівець із застосування зенітних самохідних установок ЗСУ-23-4 «Шилка», пройшов шість бойових ротацій і був звільнений за станом здоров'я у званні прапорщика. У цей період написав цикл «фронтових» віршів та пісень російською та українською мовами, серед яких — «КрестДебальцевский» та «Сверчок».

Мав позивний «Лєнтяй», що за власними словами Бабіча закріпився за ним ще з молодості, мовляв, таким було його творче псевдо — «Доктор Лєнтяй».

Загалом творчість Гліба Бабіча охоплює понад 500 написаних віршів та пісень, у 2021 році видав збірник віршів — «Вірші та пісні».

Загинув 28 липня 2022 року разом із трьома побратимами внаслідок підриву на протитанковій міні автомашини розвідувального комплексу «Локі» неподалік від Ізюма, що на Харківщині.

2022 року видавництво «Білка» заснувало конкурс воєнної поезії пам'яті Гліба Бабіча.

18 січня 2024 року Київська міська рада перейменувала Канальну вулицю в Дарницькому районі на вулицю Гліба Бабіча. 26 липня того ж року у місті Миколаїв на честь Бабіча перейменовано вулицю 8 Березня.

Володимир Володимирович Вакуленко (1 липня 1972 - між 24 березня та 12 травня 2022 застрелений двома пострілами) — український громадський діяч, прозаїк, поет, перекладач, вікіпедист та нумізмат.

Учасник Революції гідності, був поранений у Маріїнському парку 18 лютого 2014 року під час сутички з «тітушками». Вільний волонтер з початку 2015 року. З грудня 2015 по березень 2016 був волонтером на базі Правого сектора «Основа» у Харкові. У квітні 2016 року певний час був на передовій поблизу Мар'їнки, але не як військовий. Згодом на волонтерських засадах облаштовував рідне село.

Координатор і організатор низки фестивалів і акцій, учасник поетичних читань.

7 березня 2022 року під час російського вторгнення в Україну село Капитолівка Ізюмського району на Харківщині, де мешкав Вакуленко, окупували російські військові. Тоді ж він востаннє вийшов на зв'язок з дружиною. 23 березня вдома в письменника росіяни провели обшуки, вилучили книжки, забрали Володимира та його сина-підлітка. У той день його сильно побили та після трьох годин допиту відпустили додому. А наступного дня, 24 березня, ті самі військовики прийшли по письменника знову, силоміць забрали та вивезли на автомобілі з буквою «Z». За словами колишньої дружини Володимира Ірини Новицької, росіяни викрали Вакуленка за доносом. Подальше місце його перебування було невідоме. Поліціянти відкрили кримінальну справу за фактом викрадення. За словами свідків, російські терористи звернулись до місцевих мешканців з вимогою поховати тіло письменника 12 травня 2022 року.

20 грудня 2022 року на честь Володимира Вакуленка була названа одна з найдовших вулиць Ізюма. У місті Краматорськ вулиця Маршака перейменована на честь Володимира Вакуленка.
У квітні 2024 року розпорядженням голови Харківської міської ради було перейменовано вулицю Невельську іменем Володимира Вакуленка.
У квітні 2024 року розпорядженням голови Конотопської міської ради було перейменовано вулицю Шолохова на Володимира Вакуленка.
У селі Капитолівка вулицю Маршала Федоренка перейменовано на Володимира Вакуленка.



Олександр Васильович Закерничний (27 листопада 1974 -4 серпня 2023) — український інженер, фотограф, художник, письменник, військовий.

У лютому 2022 року пішов добровольцем до ЗСУ, мав звання солдат-водій-радіотелефоніст. Звідти, з першого і до останнього дня писав про життя та службу в армії, про події, учасником або свідком яких він був. Публікував ці нотатки у соціальних мережах. За що й отримав позивний «Письменник». У 2023 році на основі цих записок було видано книгу «Записки добровольця» трьома мовами: українською, англійською та російською. Служив спочатку у Миколаївській, потім у Донецькій та Харківській областях (Братське, Костянтинівка, Мирноград, Вугледар, Борова). Брав участь у боях під Авдіївкою. Після поранення та реабілітації знов став до лав захисників. Загинув 4 серпня 2023 року під час виконання бойового завдання на Харківщині, потрапивши під артилерійський обстріл на першій лінії оборони на Ізюмському напрямку.

Близькі згадують його як творчу та неймовірно енергійну людину. Олександр пірнав з аквалангом, стрибав з парашутом, вчився керувати яхтою та навіть разом із друзями відкрив невелику кузню – там вони виковували ножі.

Максим Олександрович Кривцов (22 січня 1990 - 7 січня 2024) — український поет, фотограф, громадський діяч, доброволець, військовослужбовець, молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.

Учасник Революції гідності. Від 2014 — на фронті як доброволець; учасник АТО/ООС. Брав участь у бойових діях у складі 5-го батальйону ДУК «Правий сектор» (2014—2015), згодом — старший кулеметник у Бригаді швидкого реагування Національної гвардії України (2016—2019). Після демобілізації: контент-менеджер Центру реадаптації та реабілітації учасників АТО та ООС «ЯРМІЗ» та копірайтер VeteranHub.

З початком повномасштабного російського вторгнення знову вступив до лав Збройних сил України. Служив кулеметником в ССО. Учасник боїв за Київщину, Харківщину, Херсонщину, Луганщину і Донеччину. Мав позивний Далі.

Разом з Максимом 7 січня 2024 року загинув і його рудий кіт, якому він присвятив вірш.

Пісні на поезії Максима виконує український гурт "Yurcash" — «Панівна висота», «Він в ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч» (звучить у фільмі «Наші Котики»).

2023 року видав авторську збірку поезій «Вірші з бійниці», яку було визнано однією з найкращих українських книжок 2023 року за версією українського ПЕН.

Максим Кривцов є оператором двох короткометражних фільмів «Перемир'я» та «Буду повертатись», що були зняті в Пісках Донецької області у 2015 році. Також Максим з'являється в епізоді документального фільму Романа Любого «Зошит війни». Кривцов перед бійницею читає свій вірш́.

Селекціонер з Дніпра Євген Рудницький вивів новий сорт фіалки «RUD-Далі» на честь Максима Кривцова.

У лютому 2024 року українська співачка VivienneMort випустила пісню на слова Максима Кривцова «Не ходи ти тут, не ходи».

Ім'ям Максима «Далі» Кривцова в Рівному названо запасне футбольне поле Народного клубу «Верес», яке розташоване на вулиці Героїв Маріуполя.

Олександр Меньшов (13 березня 1977 - 17 листопада 2023) – український письменник, активіст херсонського Євромайдану, волонтер і приятель Пласту, військовослужбовець.Він створював навколо себе в Херсоні власний осередок українського світу.

Проживши шість місяців в окупованому Херсоні, Олександр Меньшов із родиною виїхав до Вінниці.

Під час окупації чоловік розповідав історію України для дітей на онлайн-зустрічах підпільно, розвозив потай продукти та все потрібне сім’ям пластунів.

Щоб швидше повернутися додому й наблизити звільнення рідного міста, чоловік вступив до лав Збройних сил. Чоловік не хотів, аби родина переживала за нього на фронті. Казав дружині, що він — на третій лінії оборони, хоча насправді був у найгарячіших районах. Олександрові побратими розповідали пізніше Людмилі, що Таврик — таким був його позивний — не боявся ходити у найнебезпечніші точки та дуже дбав за молодших солдатів. На фронті не писав, але мав плани на нові твори. Також письменник стежив за тим, чим жила українська література під час війни.

Про російську окупацію на основі своїх нотаток Олександр Меньшов написав у книжці “Я, Фокс та окупація. Щоденник херсонця”.

Про вихід своєї нової книжки він так і не встиг дізнатися.

Молодший сержант 22-ї окремої механізованої бригади Олександр Меньшов загинув 17 листопада 2023 року на Бахмутському напрямку поблизу села Кліщіївка.

Ігор Мисяк (16 червня 1993 - 1 квітня 2023) — поет, прозаїк. Був активним учасником Революції Гідності. З осені 2014 до кінця літа 2015 року проходив службу в полку «Азов», санітаром на «швидкій» і бійцем-рятувальником.

У перший день повномасштабного російського вторгнення, 24 лютого 2022 року, Ігор відвіз дружину до батьків на Львівщину. Сам повернувся до столиці. Записався в ТРО та став на захист Києва. З квітня 2022-го проходив службу в лавах 28-ї окремої механізованої бригади на посаді санітара, брав участь в обороні Одещини, Миколаївщини та Херсонщини. У жовтні 2022 року перевівся в 57-му окрему мотопіхотну бригаду імені кошового отамана Костя Гордієнка. Був старшим бойовим медиком і санітарним інструктором 34-го батальйону, займався евакуацією поранених на Донецькому напрямку.

У 2022 році вийшов його дебютний роман «Завод», присвячений загиблому побратиму. Але поезія була вагомою частиною життя молодого захисника.

Молодший сержант Ігор Мисяк, позивний Поет, загинув 1 квітня 2023 року поблизу села Богданівка Бахмутського району Донеччини. Під час евакуації поранених побратимів медичний екіпаж, у складі якого він був, потрапив під ворожий мінометний обстріл. За два місяці, 16 червня, воїну виповнилося б 30 років.

В останньому своєму дописі в фейсбуці за день до загибелі Ігор написав: «Снігу по коліна. Евакуація в таких умовах – надскладна штука. Але ми робимо свою роботу. В мене все добре. Обнімайте рідних, донатьте на ЗСУ, читайте книжки».

Поховали Героя на Лісовому цвинтарі у Києві.

Василь Васильович Паламарчук (позивний «Адвокат») (22 січня 1981 — 3 липня 2024) — український письменник, юрист, військовослужбовець. Автор книги «Військовий непотріб», в якій описав досвід служби в АТО протягом 2014—2015 років.

Проживав у місті Олешки, працював адвокатом. Василь Паламарчук був не лише військовим, але й активним громадським діячем, відверто критикував керівництво армії та владу за проблеми з оборонними спорудами, мобілізацією та демобілізацією.

Протягом 2014—2015 років виконував бойові завдання у зоні проведення антитерористичної операції у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу оперативного командування «Південь» Сухопутних військ Збройних Сил України.

На початку повномасштабного вторгнення РФ був розвідником-кулеметником, а згодом став командиром роти вогневої підтримки 206 батальйону територіальної оборони 241-ї окремої бригади територіальної оборони Регіонального управління «Північ» Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Брав участь у деокупації Бучі та Ірпеня, визволяв Херсонщину, боровся з окупантами на Харківщині та Донеччині.

3 липня 2024 року загинув під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Похований на Личаківському військовому цвинтарі.

У 2024 році видавництво «Білка» започаткувало конкурс воєнної прози пам'яті Василя Паламарчука.

У 2025 році у Львові заснували літературну премію «Військовий непотріб» на честь загиблого письменника, юриста та військовослужбовця Василя Паламарчука. Премія присуджується за визначні здобутки в галузі літератури за гумористичні та сатиричні твори. Заснували премію за ініціативи дружини письменника Наталії Паламарчук, Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука, керівниці юридичної фірми «Світ права» Тамари Бахтіної та громадської організації «Всеукраїнський форум військових письменників».

Максим Віталійович Петренко (11 грудня 1983 - 1 червня 2022) — український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, старший солдат Національної гвардії України, учасник російсько-української війни. Мав позивний «Доцент» — з огляду на схильність до наукових обгрунтувань всього, що відбувалось.

Активний учасник Революції гідності, входив до складу Самооборони Майдану. З початком російсько-української війни добровольцем пішов на фронт, де воював у 2-му резервному батальйоні оперативного призначення резервістів Національної гвардії України. Учасник бойових дій в районі Дебальцевого та Слов'янська. Під час ротацій продовжував викладати. У 2016 році демобілізувався.

Почав писати у 2015 році.

Твори Максима надруковані в літературній збірці «Голос війни: історії ветеранів».2019 року видав книгу «Спокійної ночі». Був активним учасником книжкових Ветеранських наметів і Всеукраїнського форуму військових письменників.

Від 24 лютого 2022 року знову на фронті. Обороняв Київ та схід України. Служив старшим стрільцем і аеророзвідником батальйону оперативного призначення НГУ імені Сергія Кульчицького.

Загинув 1 червня 2022 року в селі Студенок на Харківщині.

Похований на Алеї Героїв Лісового кладовища м. Києва.

Юрій Руф (Юрій Романович Дадак; 26 вересня 1980 — 1 квітня 2022) — український поет, видавець, сценарист, засновник концептуального літературного проєкту «Дух Нації», що став впливовим у правому націоналістичному середовищі. 

Один із ідеологів українського наступального націоналізму та мілітарної rock-сцени. Послідовний критик усіх видів алко-субкультур. Стрілець 24 Бригади Короля Данила ЗСУ. За фахом — вчений-технолог у галузі математичних процесів деревообробки.

Юрій почав складати вірші, коли йому було 14 років. 2011 прибрав собі псевдонім «Юрій Руф», готуючи до друку збірку «Багряна лірика».

З перших днів повномасштабного російського вторгнення в Україну був добровольцем на фронті. У складі львівської 24-ї бригади воював на Луганщині. Загинув від ворожого мінометного обстрілу 1 квітня 2022 року. 9 квітня 2022 року похований з належними почестями на Личаківському цвинтарі м. Львова.

Одною з мотивацій бути присутнім у війську вважав демосковщення широких вояцьких кіл, які були вражені нігілізмом до української мови та високих ідеологічних завдань.

Гурт «Тінь Сонця» присвятив Юрію Руфу пісню «Новий Світанок», гурт «KARNA» - пісню «Мама Галичина», гурт «Фліт» пісню «Українець».

У місті Хмельницький на його честь перейменували вулицю Чехова, у селі Малечковичі - вулицю Бічну Чайковського, у Львові - вулицю Некрасова, у Кременчуці вулицю Леонова, у місті Кам'янець-Подільський - вулицю Ценського.

У Коломиї його іменем назвали міське озеро.

У Львові в вересні 2022 року на фасаді ліцею, де навчався Юрій Руф встановили пам'ятну таблицю.

19 квітня 2023 року, у Львові в «Технологічному фаховому коледжі ДВНЗ „Національний лісотехнічний університет України“» встановили меморіальну дошку.

У Львові на вул. Коломийській, 8 (Сихів) 8 червня 2024 року відкрили мурал присвячений Юрію Руфу.

Ілля Станіславович Чернілевський (10 червня 1991 — 7 травня 2022) — український поет, співак, композитор, перекладач, який загинув, захищаючи Україну від російського завоювання. Ілля з раннього дитинства писав вірші та мав хист до співу. У підлітковому віці почав мріяти про кар'єру музиканта, сам опанував гру на гітарі та піаніно.

Понад 10 років працював як перекладач — зокрема пісень для дубляжу кіно й анімаційних фільмів студій Disney, Universal, Sony.
Активно співпрацював зі студією «Пропелер», зокрема на замовлення сайту multok.com здійснив віршовані переклади українською мовою пісень кількох серіалів.

У 2019 р. виступив на Фестивалі «Ірпінський Парнас», де вперше побачив, що його творчість подобається публіці. Отримав гранд-прі, і саме це стало поштовхом до початку кар'єри. Активно брав участь у фестивалях, зокрема у міжнародному фестивалі «Каштановий дім», «Поетичні вакації», Sevamafest, фестивалі авторської пісні та сучасної української поезії «Відкриті небеса», робив квартирники, концерти, онлайн-концерти за часів пандемії коронавірусної хвороби 2019.

Чернілевський є автором понад 50 пісень російською мовою, які сам і виконував.
Після початку російського вторгнення в Україну 2022 року вирішив, що більше ніколи не писатиме російською, та не встиг написати нових пісень.

У листопаді 2023 року вийшла збірка його віршів «Я птах між тенет»
Після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну добровільно вступив до складу Територіальної оборони Києва, а 8 березня — до лав Збройних сил України, не маючи бойового досвіду. Служив у складі 110-ї бригади, в/ч А4007. Загинув 7 травня 2022 року у районі н. п. Кам'янка, Покровського району Донецької області внаслідок ворожого мінометного обстрілу.