Жодна людина не народжується в ніщо. Ми всі приходимо у цей світ, одразу отримуючи певну роль у своїй сімейній системі. Хтось приходить до люблячої родини, а хтось починає життя з сиротинця.
Хтось народжується першим довгочікуваним хлопчиком, його із гордістю від першого крику називають Нащадком. А хтось другою в родині дівчинкою, та ще й народженою у нещасливе число «13». І щоразу тостують «Хоч ти і народилась 13…», ніби вона могла обирати...
Наше соціальне оточення і умови нашого життя формують нас і фізіологічно і психічно. Проте і на сьогодні ми не знаємо, в якій мірі талант, геніальність є вродженою ознакою, а в якій він формується під впливом цього оточення.
Чи стала би Лариса Косач Лесею Українкою якби:
- Вона не народилась у 22-річної Олени Пчілки. Емансипантки, феміністки, красуні, законодавиці мод та королеви балів, що до самої смерті не навчилася рахувати гроші. Яка надзвичайно пишалася своїм козацько-гетьманським походженням – була вона з Дому Драгоманових - і при тому вважала працю однією з головних життєвих засад. Від її виняткової працездатності і її псевдонім.
- Друга дитина була небажаною, тою самою народженою 13 числа. Мати щойно народила сина-первістка, яким не могла натішитися все життя. Після народження Лесі молода мати заслабла, вона не може годувати Лесю і на 6 місяців від'їжджає лікувати "нерви" (у сучасній термінології це б назвали, мабуть, післяпологовою депресією) на водах, а батько Петро Косач дворянин, на той час правник, суддя, взяв відпустку на службі й опікувався і сином і донькою, фактично врятував Ларисі життя, виходив її – став першим українським татом, що пішов у декретну відпустку.
- Так і пішло надалі: Леся-татова дівчинка, схожа на нього і лицем, і постаттю, і самою тендітністю. Мати багато працює, має насичене творче життя. Саме батько помічає Лесину виняткову обдарованість, на нього вона схожа і характером, що дуже не подобається матері. Саме батько є меценатом, спонсором, саме за гроші Петра Косача видаються всі твори Олени Пчілки, а згодом і Лесі Українки. Якби не батько, ми б могли так і не дізнатись про таланти його дитини. Петро Косач безмежно поважає все українське, проте уміє говорити лише однією мовою – російською. Так вони і існували: україномовна дружина і діти та 100% російськомовний батько.
- В 6 років дізнавшись, що у дядька, кумира тодішньої молоді, видатного українського вченого, громадського діяча Михайла Петровича Драгоманова (1841-1895) народилася донька і почувши чийсь вислів, що краще було би аби народився хлопчик, Леся несподівано вигукує: «А разве ж девочка не человек? Они же и рождаются от людей. Девочки не для красоты только рождаются. Бывают хоть и некрасивые девушки, а умные и на все способные!». В присутності Лесі мати часто порівнювала її зі старшим сином не на її користь, відмічала, яка вона негарна й нездібна. Довести матері протилежне, заслужити її любов стає великою метою для маленької Лесі.
- А знаєте звідки взялося оце ймення Леся Українка? Знову родинні зв'язки. УкраЇнець – це був псевдонім Михайли Драгоманова, якого Леся обожнювала і дядько відповідав їй щирою взаємністю. «Українка» - як приналежність до родини, і у вузькому і у широкому розумінні.
- У 10 років лікарі ставлять Лесі діагноз - кістково-суглобний туберкульоз, і з того часу і впродовж наступних 33 років життя поетки нерозривно пов'язане з болем та з постійним очікуванням скорої смерті. А ще з постійними втратами того, що приносило задоволення та розраджувало мрійливу дівчинку з багатющим фантазійним світом всередині. У 13 років Леся втратить можливість вчитися грі на улюбленому фортепіано. А у 19 зможе розповісти, якою болючою була для неї ця втрата.
"До мого фортепіано" - вірш написаний 19-річною Лесею, у 1890 році. Складний період у стосунках із матір'ю, проти якої Леся бунтує так само, як сучасні підлітки. Вона важко переживає материнську суворість та неделікатність, намагається рятувати від них молодших братів і сестер, грає роль доброї мами у родині, навіть бере на себе певні обов'язки щодо навчання малих.
У цей час Леся перебуває під впливом свого першого кохання, Максим Славінський – друг дитинства, разом вони займалися перекладом українською віршів Генріха Гейне. Матері не подобається ні юнак, ні Лесине захоплення ним. Взагалі не буде в житті Лесі жодного чоловіка, якого би сприйняла привітно її мати. Можливо, звідси родом буде те нескінченне відчуття самотності, про яке вона писатиме майже у кожному із своїх юнацьких віршів. Бо хочеться, щоб саме велична і незрівняна мати визнала її право бути жінкою поряд із нею.
«Нічка тиха і темна була». Що таке кохання наприкінці XIX століття? Це динамічний перетин вікторіанської цноти і безумства феміністичного модерну. Це суспільна вимога вінчаного шлюбу та жіночої покори, образ жінки – генія виключно домашнього вогнища, чистого, скромного, цнотливого. І відкрите зневажання традиційних цінностей у виконанні Жорж Санд, Лу Саломе та Марка Вовчка. Марія Маркович – відкрита коханка Івана Тургенєва та Дмитра Писарєва, блискуча перекладачка Жюль Верна. В родині Лесі Українки до неї ставляться із зневагою, мати вважає її пустою та безталанною. А Леся. Леся перекладає українською Жорж Санд та розмірковує над власними можливостями щодо створення пари. Бо ж вік найкращий для того, щоби взяти шлюб. Як мама у 19.
Вона ще не знає, що її другий коханий ожениться на іншій. Мужчина, якого називатиме згодом чоловіком свого життя, приймаючи її турботу та гроші? у її присутності незадовго до власної смерті писатиме листа іншій жінці – про троянди його справжнього кохання, які ніколи не зів’януть.
Всі захоплення та зради ще попереду, всередині мрії про ідеального чоловіка, схожого чи то на батька? чи то на блискучого та надзвичайного прихильного до неї дядька Михайлу Драгоманова. І бажання справжнього весілля, і страх, що не зустріне того, хто полюбить її так, як вона бачить то у своїх мріях.
1891 рік – вже написані та видані головні роботи наймоднішого на ті часи європейського філософа Фрідріха Ніцше «Так говорив Заратустра» та «Антихристиянин». Ідеї Ніцше про Смерть Бога та народження Надлюдини жваво обговорюються в літературних колах і в родині Лесі. Заратустра зневажає людей, які не здатні відчувати повною мірою, не вміють ні сильно любити ні сильно ненавидити. І Леся відчуває. Найвеличніша роль у формуванні Надлюдини за Ніцше віддається стражданню, душевному болю, в якому душа набуває чистого звучання.
Ці ідеї впливали і на юну Лесю, яка проходить виснажливе та надзвичайно болісне лікування тривалістю 33 роки, під час якого лікарі забороняють їй працювати, тобто писати вірші. Але для неї це не праця, «а так собі, хвильові імпровізації, певна форма нападів божевілля, за які людина здебільшого ручатись не може». Вона мусить стримуватися і в цей важкий період залишається позбавленою будь-якого засобу вивільнити емоції, виплеснути із себе свій страх, свою самотність, свою тугу за нормальним життям як у всіх…. Справжня ніцшеанська Надлюдина. Та чи щаслива з того?
Життя на планеті Земля спроектоване таким чином, що нормальний стан речей – коли першими йдуть батьки, старші. Не нормально, коли батьки ховають своїх дітей. Ми знаємо про це, проте до цього неможливо приготуватись. Леся поховає улюбленого старшого брата, улюбленого дядька, потім батька. Чоловіків, які любили і оберігали її. Потім поховає коханого і вирішить присвятити своє життя пам'яті про нього. Жива Леся в оточенні спогадів про найрідніших. Коли близька людина помирає, вона не перестає бути частиною нашої сімейної системи, вона просто змінює місце перебування: зі світу матеріального, проявленого, переходить у наш внутрішній світ. Люди йдуть, а наші стосунки з ними тривають.
Я вважаю, що кожна людина є співволодарем свого життя. Що поряд з промислом Божим існує наша воля до життя і наш вибір: жити. І ми тим, що от зараз знаходимося тут, сповіщаємо про те що, ще маємо заради чого залишатися тут, що вже якось навчилися долати ті складнощі, якими сповнене життя. 365 днів у році, помножте на свій вік. У мене вийшло 17520 днів життя, відповідей цьому життю «так». І чи хочемо ми чи ні, але сам факт нашого існування, те, що ми є: на вулицях, в магазинах, в бібліотеці – це гімн життю і сподівання для тих, малих, що йдуть за нами. Оно диви – бабуні посміхаться. То, може, воно ж таки і нічого…
От і Леся у листі до старшої сестри – Ольги Косач від 12 листопада 1897 pоку: - Не можна, гріх бути інвалідом, коли так багато роботи і так мало людей. Треба перестати ним бути, коли не можна зараз, то через рік… через три, а все-таки слід вийти в люди! І я вийду – або під ножем пропаду, а так не зостанусь.
Наталія Щербина,
психолог, бібліотекар ЦРБ імені Ф.Достоєвського
В ЦРБ імені Ф.Достоєвського відбулась
літературно-музична зустріч "Хто визволиться сам, той буде вільний!" за участі музиканта та виконавця Ігоря Якубовського та психологині Наталії Щербини. Під час зустрічі було розкрито психологічний аспект творчості Лесі Українки на основі аналізу музичних творів, покладених на слова талановитої поетеси.
