Іван Степанович Мазепа. Авторитетний державний діяч, амбітний та ефективний політик, неперевершений дипломат, врешті-решт людина, яка за життя зробила багато реальних кроків для розбудови та об’єднання українських земель, їхнього економічно-культурного розвитку.
Чому ж до недавнього часу він був нам відомий лише як «зрадник, на якого накладена анафема»? Напевно, що за все вищевказане… Звична імперсько-царська поведінка щодо нескорених «васалів» з елементами підконтрольно-церковного цинічного моралізаторства про клятву і зраду.
Книга Дениса Журавльова демонструє особистість Івана Мазепи з різних боків – його родина, поступове становлення, зображує економічну, соціальну та кадрову політику гетьмана. Велика увага приділяється зовнішньоекономічному курсу за часів його керування.
Найбільше імпонує, що всі ці теми розкриваються через аналіз особистості, пояснення мотивацій вчинків Мазепи, певну емоційну складову. Автору вдалося настільки захопити мене своєю живою розповіддю (адже це історичне дослідження читається як справжній динамічний екшен!), що з кожною сторінкою відчуваєш ще більше занурення у тему, немов ти там поруч і бачиш все, і хочеш порадити, допомогти, впевнити або відмовити від чогось.
Окремо вражає фактаж поданого матеріалу, згадуються інші гідні постаті, про яких ми, нажаль, знаємо небагато історичного матеріалу (напевне він є, але зовсім не популяризується). Опис військових баталій взагалі сприймається як книжковий 3D ефект.
А чого вартують два культурологічні розділи книги? Один з них про портрети Івана Мазепи (є привід порозмірковувати про їх правдивість щодо зовнішності гетьмана), а другий – про його місце в творчості письменників та поетів зі світовим ім’ям. Тут і Віктор Гюго, і Джордж Байрон, звісно ж, наш Богдан Лепкий з трилогією «Мазепа», і Юліуш Словацький (хай навіть і з дещо контроверсійним образом гетьмана)… Які ж причини такої шани вкупі з популярністю? Напевне вони у тому, що реальний цілісний образ Мазепи почав формуватися в суспільній свідомості ще за життя самого Івана Степановича.
В книзі Дениса Журавльова гетьман бачиться живим - енергійним, яскравим, неординарним, винахідливим, меркантильним (не для себе, але для України).
Особисто я завжди прискіпливо підходжу до історично-документальних видань. Бо, нажаль, іноді жива та цікава тема може бути подана дещо «по-школярські», поверхнево, з хронологічною нарізкою ніби цікавих фактів, «оркестр» яких грає дещо кострубато та млосно. Але тут зовсім не цей випадок.
Книжку «Іван Мазепа: людина, політик, легенда» раджу всім, кому цікава та небайдужа історична тематика, хто любить прискіпливий, неквапливий та різнобічний погляд на давні події (бо ж велике бачиться на відстані), хто відчуває себе генетично причетним до всього, що пов’язано з Україною.
Сергій Ткаченко
Ім’я Володимира Шовкошитного особисто мені згадується з тих часів, коли і люди старшого віку, і молодь, і навіть діти наприкінці 80-х років активно цікавилися політикою, ходили на мітинги та, не вагаючись, підтримували потужну хвилю патріотичних настроїв.
Напевно, що у кожного з моїх київських (і не тільки) однолітків тема Чорнобиля назавжди зайняла певне місце у пам’яті, і кожен по своєму його «бачив». У когось батька направили гасити пожежу чи на інші роботи, хтось усією родиною квапився до рідних – будь-куди, аби лише подалі від Києва, когось відправили до літніх таборів. Минули роки, але той тривожний час згадується і нині. Коли ніби все добре, люди ходять, їздить транспорт, але відчувається певна стриманість в емоціях і гнітюча тривожність. Бо інформація просочувалася та поширювалася сарафанним радіо, але офіційно – лише короткі повідомлення у ЗМІ, та й ті не одразу і загалом ні про що, а це викликало ще більше схвильованості.
Але «завдяки» Чорнобильській аварії здійснилася моя дитяча мрія - стати у шеренги першотравневої демонстрації. У той 1986 рік, як на диво, не вимагали ніяких перепусток і можна було без проблем долучитися до цього ззовні безтурботного маршу робітників, трудової інтелігенції та учнівської молоді... Тільки згодом ми дізналися, чому той відомий першотравневий карнавал був таким приязним до усіх охочих - бажання отримати пропагандистську картинку, що ніби нічого поганого й не відбулося, місто живе у звичному ритмі. Але якою ціною!
Книга «Чорнобиль: я бачив» водночас цікаво і легко читається з точки зору стилю розповіді, але важко сприймається з емоційних позицій. Імпонує, що автор написав цю повість у художньо-документальній манері. Бо це і про події, і про долі, і про наслідки (не тільки медичні), і про самовідродження забруднених територій.
І ось ніби вже думаєш, що все знаєш про ту страшну трагедії, чув і читав про неї багато та навіть більше, але з кожною сторінкою немов знаходишся в епіцентрі подій та щомиті проживаєш трагедію разом з автором, хоча особисто я не був у Чорнобилі жодного разу і навіть зблизька не бачив ті місця. Відчуття реальності та присутності тримає на 100%.
Окремо скажу про фотографії у книзі Володимира Шовкошитного. Знаєте, бувають такі картини, на які дивишся і не можеш надивитись, ніби відчуваєш, що не побачив намальоване до кінця і роздивляєшся, роздивляєшся… Такі ж відчуття охоплюють і при погляді на фотографії Юрія Косіна, які немов щось приховують в собі. Кличуть побачити щось, чого одразу не видно, відшукати те, чого око побачити не може.
Беззаперечно, що авторові писати книгу було набагато важче, ніж комусь буде читати. Ця тема не є цікавою чи не цікавою, особливо для тих, хто жив у ті часи. Вона просто є.
Це як Друга світова війна для багатостраждального тогочасного покоління, чи війна на сході України – для усіх нас.
Бо в кожного – свій Чорнобиль.
Сергій Ткаченко
Науково-технічний прогрес без зупину відміняє все, що видається йому застарілим та вже непридатним для застосування спочатку в епоху «паровоза», згодом «літака», «сінематографу», «польотів у космос», ери «комп’ютера» та «доповненої реальності»… І вже навіки відійшли в історію «конний виїзд», лорнет, крінолін, логаріфмічна лінійка, звичка і вміння множити «у стовбчик» та набирати телефонний номер за допомогою диска, що його треба натужно повертати за годинником. І знаєте, подекуди люди кажуть, що і для читання прийшли останні часи. Швидкість перетравлювання інформації вирішує все: хто перший, той встиг, хто ні – навіть не варто ставати у чергу. Новини – з ютьюба, історії кохання – з коміксів, англійська – за кермом, «Як у тебе справи?» - «Нормально. Біжу. Побачимось…». Книга погано пристосована до руху, потребує концентрації уваги, внутрішнього спокою, дозволу на уповільнення і аскезу самотності. Чуєте, а може й насправді «book over»?
До кого я звертаюся із цим запитання, навіщо мені та узагальнена відповідь? Я читаю і вважаю це корисним для себе і таким, що приносить задоволення. Що мені з того, як відповідатимуть інші? Проте так виглядає, що я шукаю підтримки, бо також читаю все менше, бачу, що мимоволі все частіше обираю ту саму швидкість. Дівчина на лавочці посеред затишного скверу із справжньою книгою в руках – одна єдина на весь цей сквер статична фігура привертає мою увагу і увагу старших жінок, що йдуть попереду мене. «… паперова книга…така мала, а читає…» - це я собі, біжучи, з неочікуваним здивуванням. «Яка симпатична, з книгою, це тепер рідкість» - це вже ті жінки, що попереду, вголос. Дивна дівчина – заглиблена в книгу одиначка - і моє здивування не дозоляють себе ігнорувати, я добігаю (а як інакше?) додому і таки беруся читати. Цю дивну книгу. Яку вже треба повертати до бібліотеки, а оце тільки …
Умберто Еко, Жан-Клод Кар’єр «Не сподівайтеся позбутися книжок»
На саміті в Давосі 2008 року, кажучи про явища, які перевернуть світ протягом найближчих 15 років футурологи визначили з-поміж усіх чотири найімовірніші: підвищення цін на нафту, вода стає товаром, Африка – великою економічною силою і… зникають книжки.
«Тож питання полягає в тому, що повне зникнення книжки … може мати для людства такі ж наслідки, як і обіцяний брак води або, скажімо, здорожчення нафти»
Неспішно точиться розмова між філософом і драматургом, публіцистом та актором, часом, між двома чоловіками, часом між ровесниками. Я – той самий споглядач-соавтор, про якого тепер відомо, що будь-який текст остаточно формується тільки під час читання і щоразу є унікальним творенням кожного унікального читача.
«Які книжки ми спробуємо врятувати у разі біди? Якщо у вас будинок загорівся, то які твори ви намагатиметеся рятувати насамперед?»
Я би точно хапала Гессе і улюблене видання дитячих казок. Кар’єр обирає примірник Льюіса Керолла із захованим у ньому оригіналом – листом письменника. Умберто Еко зізнається, що висмикував би з полум’я жорсткий диск зі всіма своїми текстами за 30 років, а вже після того щось з найдавніших улюблених видань. А яку книгу рятували би ви? Заради яких слів з неї? І взагалі заради чого? Відповідь на всі ці запитання створює ваш авторський варіант прочитання цих незвичайних діалогів про долю книги у сучасному світі. Про її роль «контактера» із попередніми господарями через підкреслені прабабою рядки чи забуту десь між початком і кінцем оповідання квітку.
«Якщо не брати до уваги мою колекцію казок і легенд, то в мене близько двох тисяч старовинних книжок, а всього їх у моїй бібліотеці – від тридцяти до сорока тисяч. Деякі з них мене обтяжують. Але не можна так просто розлучитися із книжкою, яку для вас підписав друг наприклад. Цей друг може якось і в гості прийти. Тож треба, аби він помітив свою книжку на видному місті»
Книга – найнадійніший посередник, місток від людини до людини. То її найважливіша місія. Засіб для віднайдення «своєї стаї» без географічних кордонів, без часових. Тих, хто розуміє твою мову, хто промовляє до твого нутра, хто підтримує і розраджує, кидає виклик, підбурює, але ніколи не йде доти, доки ти не готова відпустити.
І ще одна цитата, з якої стартувала моя цікавість до цього твору: «Швидкість, із якою оновлюється технологія, зобов’язує нас до ритму постійної реорганізації наших розумових звичок і цей ритм витримати неможливо. Кожна нова технологія спричиняє вироблення нової системи рефлексів, що вимагає нових зусиль, і все це відбувається все швидше і швидше. Кури сто років вчилися не переходити дорогу. Вид зрештою пристосувався до нових умов дорожнього руху. Але в нас цього часу немає…»
Як змінює швидкість саму людину і її уявлення про світ, про добре і зле, про сенс життя? І як в тих змінах нас продовжує підтримувати книга? В нашій бібліотеці у нижній залі зберігається книга Умберто Еко та Жан-Клода Кар’єра «Не сподівайтеся позбутися книжок». Ми з вами зустрілися завдяки їй. І завдяки науково-технічному прогресу. Все як в старі часи, проте трішечки інакше.
Наталія Щербина
Роман Деніела Кіза «Квіти для Елджернона» – науково-фантастичний твір-розповідь, неодноразово екранізований та нагороджений багатьма літературними преміями. В основі роману особисті життєві переживання письменника, зокрема непрості стосунки з батьками, головні герої – реальні люди, що зустрічалися в житті Кіза.
З цією книгою я зустрілася в бібліотеці. Переглядавши останні книжкові новинки, мою увагу привернуло це видання (український переклад – прекрасний!). З першої сторінки книга заполонила мене і не відпускала до останнього. Важко описати ті відчуття, які переживала я разом з головним героєм – 32-річним Чарлі Гордоном, розумово відсталим чоловіком, який більш за все в житті мріяв бути Розумним. Спостерігаючи за швидким інтелектуальним розвитком маленького піддослідного мишеняти Елджернона («Я не знав шо миші такі розумні»), Чарлі ні на секунду не вагається, коли і йому пропонують науковий експеримент: провести складну операцію на мозку і стати Розумним! («Я думаю з мене шось таки вийде бо міс Кінніан каже вони спробують зробити мене рузумним. Я хочу бути рузумним.»)
Так, після цього він дійсно стає розумнішим за всіх, з ким спілкувався до цього... та на шляху до своєї мрії він втрачає себе самого («– Не можу позбутися відчуття, що я – це не я.»). У нього з’являються відчуття, які до сих пір були йому не знайомі: злість, розчарування, підозра, страх («Я не пам’ятаю, щоб коли-небудь так розлютився.»). Від нього відвертаються всі, адже хто хоче здаватися Дурнем! Єдиним його другом залишається Елджернон, адже справжня любов і дружба не вимірюється розміром IQ.
В цьому романі є все: щирість; відвертість; психологічні переживання; розуміння того, що немає нічого не здійсненного; прагнення справедливості; поняття життєвих цінностей; і вічне протистояння «людина–суспільство».
Цей роман, мабуть, назавжди залишив свій слід в моєму серці, чи рекомендувати його... так, безперечно я рекомендувала б його до прочитання кожному.
«P.S. будь ласка якшо матимете можливість покладіть квіти на могилу Елджернона на задньому подвір’ї».
Тетяна Ізбаш
#книги_УІК
«Сім щасливих днів» Розі Волш – книга, яку журнал Pablishers Weekly охарактеризував так: «Ця сердцезворушна історія потішить читачів, які полюбляють несподівані повороти».
Випадкова зустріч Сари і Едді переросла в семиденний роман, сповнений відчуття цілковитого щастя і пристрасті. Пара раділа новим стосункам і будувала спільні плани на майбутнє. Коли Едді загадково зник, Сара була у розпачі. Що з ним трапилось? В чому причина розриву стосунків? - ці запитання не давали жінці спокою і вона розпочала пошуки коханого, намагалась з’ясувати причини його дивної поведінки.
Червоною ниткою крізь книгу проходить ідея про те, що кохання потрібно берегти і боротися за нього. Мені здається, свої думки щодо цього авторка вложила в уста дідуся Сари: «Я не вірю, що кохання має бути наче вибух. Воно не конче мусить бути драматичним, невситимим, не має відповідати жодному з тих слів, які про нього кажуть музиканти й письменники. Утім, я вірю: якщо ти просто знаєш, що це воно, - ти знаєш. І я знав, але відпустив своє кохання без справжньої битви й ніколи собі цього не вибачу...» В ситуації яка склалася, головна героїня обрала активну позицію – творця свого щастя, долі. Я вважаю, що її дії заслуговують на повагу і наслідування, адже Сара вірила в силу кохання, була наполегливою і цілеспрямованою, і вреш-решт досягла омріяного.
Книга «Сім щасливих днів» - не тільки про кохання, вона також – про людяність, віру в себе, дружбу. Мені подобалось спостерігати за стосунками Сари та її друзів – вони були вірними та щирими, готовими в будь-яку годину дня і ночі підтримати й надати допомогу один одному, дружили родинами.
Роман Розі Волш «Сім щасливих днів» буде цікавий тим, хто любить романтичні історії, він має детективні інтриги і динамічний сюжет.
Ганна Долотіна
Моє знайомство зі словосполученням «Чорна рада» почалося ще років 30 тому, на самому початку 90-х. І асоціація була навіть не з однойменним романом-хронікою Пантелеймона Куліша, а з популярним тоді фестивалем андеграундної музики.
Вже потім, з неквапливим і надто обережним, як на мене, відродженням українських символів та становленням ознак справжньою державності, я дізнався, чим була Чорна рада в загальному контексті історії України.
Коли вперше побачив цю книгу, то вона мене зацікавила навіть не стільки самою темою, скільки автором, бо раніше вже доводилося читати його прозу у книзі «Синопсис». Але «Чорна рада» Петра Кралюка це не художній твір, а науковий (хай вас не відлякує це слово своєю академічністю) прискіпливий та, водночас, розлогий погляд автора; його дослідження про Чорну раду 1663 року, що відбулася біля Ніжина на Чернігівщині (до речі, місто з цікавою історією та архітектурою, яке вельми незаслужено нині у багатьох асоціюється лише з популярним сортом огірків).
Не буду переповідати про тогочасні історичні події, бо коротко про них та їх наслідки можна дізнатися з Вікіпедії, а якщо розлого – то треба читати книгу Петра Кралюка. На її сторінках я зустрів для себе ще й багато цікавих визначень та термінів, але наводити їх тут - означає виривати з контексту.
Загалом, читаючи «Чорну раду», не полишала думка, що на час описуваних подій минуло якихось 10 років з дати так званого возз’єднання України з Росією (а по факту – приєднання до Московського царства). Наші старшини та міщани щось ділили, когось обирали, загострювали протиріччя чи зрідка шукали якесь порозуміння, намагалися підлаштовуватися під нові «царствєнниє» порядки, вимагали автономії чи привілеїв… Але час показав, що вся оця метушня була лише на руку новим «господарям» України. Ба більше, їм навіть не доводилося робити надвеликих зусиль, щоб розділяти і володарювати.
Книга Петра Кралюка буде до вподоби тим, хто любить і вміє (чи намагається навчитися) читати між рядків, аналізувати, цікавиться не просто сухими фактами та подіями історії нашої держави, але й передумовами до цих подій.
Сергій Ткаченко
Ні для кого не секрет: я залюблена у поезію! Я розуміюся на її силі, на літературній цінності творів, адже читаю багато поетичної класики та віршів сучасних українських поетів.
Поезію читати зручно. Особливо трудоголікам. Завжди можна знайти десять хвилин для насолоди читанням. Кожен твір магічно-самодостатній. Спершу смакуєш його потайки, потім пів дня носишся з ним у думках. Багато років я читала винятково поезію, мимоволі наповнюючи палітрою справжніх чуттів свій, досить стриманий, внутрішній світ. Згодом прочитані книжки сучасних українських авторів відірвала від серця та передала Бібліотеці на Освіти, 14 а. Хай їх читають і люблять, бо вони того варті! А тоді узяла паузу, адже поезії так багато і вона така розмаїта...
...Це друга поетична збірка, яку я прочитала останнім часом. Першою була книжка поезій "Жіночий аркан у саду нетерпіння" незрівнянної Марії Матіос. Друга - "Зроби мені осінь" Вікторї Шевель, сучасної поетеси з м. Переяслава, переможниці "Коронації слова - 2020" у номінації "Пісенна лірика". Обидві книжки — потрясіння!
Особливо "накриває", коли знайомий з авторкою особисто (це я про Вікторію Шевель, вона ж - Віта Весняна). Звідки така сила??? І незчулася, як прочитала книжку й ходжу хмільна. Що символічно, "Зроби мені осінь" із дарчим написом нашій бібліотеці та побажанням читачам "бути ближчими до дива" надійшла точнісінько на день народження авторки (оце так щедрість!!!). Дуже скоро вона стане доступною до прочитання!
Декілька слів про видання. Сміливе. Ошатно видане. Зі смаком. З магнетичною стильною обкладинкою. Із червоним ярличком (знаком якості) "Коронації". З неповторними текстами у теплих долонях передмов-післяслів сучасних авторів, яких я також маю честь знати. У цій збірці мало сутнісної гармонії, проте стільки акумульовано тепла і світла, стільки жіночої пристрасті і чекання, стільки образів, краси почуттів і магічних шифрів закладено у кожному вірші-ритуалі, що мимохіть сприймаєш це видання не просто як збірку поезій, а радше як виклик жіночій половині людства. І собі: чи могла б я змагатися із такою силою чуттів?
Чи вміє жінка жадати?
Чи має вона на те право?
Якою є - на відчуття, на дотик, на смак - її пристрасть?
Чи можна протистояти любові і пристрасті такої сили, яка постає у віршах поетки Віти Весняної?
Чи можна не боротися за них усупереч обставинам?
Чи не перегорять вони, зіткнувшись із реаліями буття?
І взагалі, що таке щастя: стерпні відсторонені будні чи гаряче чекання на чоловіка, з яким точно будеш щасливою восени і, зрештою, зможеш наговоритися на старість?.. Якщо він, звісно, виконає твоє пронизливе жіноче прохання "Зроби мені осінь".
Я у захваті! Ось такі маю відчуття по прочитанні (одненького здалося нестерпно мало, тільки підігріто цікавість). Магія, що й казати. Я не надто палка шанувальниця верлібрів, а книга розпочинається саме ними... А тоді поволі, де-не-де, ніби граючись, у ній з’являються рими, відтак - римуються долі, римується щастя. Бо справжнє щастя любить і риму, і ритм.
Тетяна Яровицина
Я люблю фентезі. Це – як казка для дорослих, яка допомагає зануритись в нереальний світ, залишаючи десь далеко проблеми й негаразди. Так я прийшла до книги П. Дерев’янка «Аркан вовків». Сказавши, що мене захопило читання - не сказати нічого. Я повністю занурилася в книжку.
В цій книжці збіглося два моїх захоплення – фентезі, українська історія й український фольклор та міфологія з демонологією. А ще цікавішим є те, що це – альтернативна історія. Всі знають вислів, що історія не знає умовного способу. Але іноді хочеться помріяти «а як би було, якщо…»?. І ось Павло Дерев’янко втілив ці мрії.
Події відбуваються у 1845 році на території Українського гетьманату, який входить у Двоморський союз (Український гетьманат, Кримське ханство, Польське королівство та Велика держава Литовська), що протистоїть Смарагдовій орді на півночі та сході, частиною якого стало Московське царство. Гетьманат має набір інститутів держави ХІХ ст., а одним із силових відомств є козаки-характерники. Козаки-характерники є своєрідною «контррозвідкою» і службою безпеки Гетьманату, вправляючись у магії. А колись запобігли Переяславській раді й Березневим статтям.
З цим усім ми знайомимося через долю головного героя Северина Чорнововка (козацьке псевдо - брат Щезник), з яким ми проходимо шлях від нелегкого дитинства джури-учня до молодого характерника. Стати козаком-характерником є справою честі Северина. І цей шлях був не завжди легким і приємним. Северин вважає, що мусить стати характерником, аби продовжити боротьбу своїх батьків. Северин - не єдиний головний герой розповіді. Ми бачимо підлітків з різних регіонів України, яких щойно прийняли в характерники, які змушені швидко дорослішати й ставати справжньою командою. Що означає стати характерником? Підписати угоду з Пеклом і стати на обороні Українського Гетьманату, гордо носити черес з трьома клямрами і вміти обертатися на вовка, бути гордістю держави й водночас лякати громадян своєї країни, стати на службі Сірого Ордену і боятися не опанувати Звіра в собі.
Цікаво, що на сторінках книги органічно уживаються церковники й відьми, козаки-характерники й мавки. Автор так живо змальовує всі процеси, що іноді стає моторошно і ти стаєш частиною дійства, спостерігаючи, як відбувається процес перевтілення вовкулаки на людину і відчуваєш запах крові й клоччя шерсті на шкірі, чуєш виття вовків. І не боїшся їх!
Це цікаве, захопливе, самобутнє українське фентезі. Читається на одному диханні. Хочеться читати ще і ще. Радує, що це тільки перша книга з трилогії «Litopys Siroho Ordenu». Буду читати далі й раджу всім.
Оксана Молчанова
В 2016 році Анастасія Мельниченко (Настя Мельниченко), журналістка, громадська активістка ініціювала в мережі інтернет флешмоб #ЯнеБоюсьСказати, під час якої жінки і чоловіки поділилися історіями про сексуальні домагання і насильства, які сталися з ними в підлітковому віці. Акція набула популярності як в України, так і за її межами, таким чином вдалося з'ясувати мастаби поширення проблеми і травмуючий ефект, який завдає насилля щодо дитини на її подальше житття.
Згодом Анастасія Мельниченко написала книгу для підлітків з тією ж назвою «#ЯНеБоюсьСказати», куди увійшла частина відвертих розповідей. На її сторінках авторка просто і зрозуміло пояснює складні речі: щодо меж особистих кордонів людини, щодо визначення насильницьких дій, щодо того, як попередити насильство стосовно інших. Читацька аудиторія отримує від авторки меседж про те, що сексуальне насильство є злочином, винним у якому є саме насильник, а не жертва, дає алгоритм дій в разі, коли сексуальне насильство відбулось, - як для постраждалої особи, так і для її близького оточення.
Книга привернула мою увагу тим, що в ній піднімається табуйована у суспільстві тема дитячого сексуального насильства та його наслідки. Вона може стати для постраждалого другом, який зрозуміє весь біль і жах перенесеного, допоможе подолати нав'язане почуття вини та сорому, підкаже до кого можна звернутися по допомогу і, - найголовніше - може вберегти підлітка від скоєння суїциду, дати надію на повернення до повноцінного життя.
Книга буде корисною батькам, вчителям, психологам, тренерам та іншим особам, залученим до виховання дітей та підлітків.
Ганна Долотіна
Чорні лебеді - вісники стрімких непередбачуваних змін.
В книзі Насіра Таліба приводяться паралелі та тисячі порад, з яких складається гнучкість чи антикрихкість.
На перший погляд ви побачите і внутрішню термінологію.
Цитати Арістотеля іноді перемежуються з цілком медичними поясненнями.
Стати вітром, щоб погасити свічку де потрібно та розпалити багаття невпинного руху у кризові часи разом з Насіром Талеб.
Які поради можна почути від Насіра Таліба:
Подорожувати легко, слідкуючи за рухами стоїків.
Слідкуючи разом з ним сторінками за тим, як спокійно заробляються таланти від масляних заготівль завдяки опціонам «праву але не обов’зяком розвивати масляне виробництво, та обов’язком, але не правом надавати олію».
Цікавим видалася історія про ятрогенію, в якій медицина тільки підтверджує випадки самозцілення тих, хто більш практично ставився до здоров’я, та не обтяжує себе безліччю хворобливих фактів вбачаючи баланс саме у тому, що саме криза активує сили.
Іноді заплутанні думки доповнюються фактами з математичних формул.
Більш як 500 сторінок може стати також книгою, в якій є здорові думки, якими Насір саме ставить на меті сказати розумом індуса, для яких всесвіт це взаємопов’язані факти, як на прикладі багатьох гнучко регулювати своє життя, ухиляючись від кризових станів та виходячи сухим з води.
Максим Малін
Емілі Гіффін - популярна американська письменниця, авторка дев'яти романів. Вона улюблена письменниця не тільки в США, а й у Канаді, Британії, Бразилії, Польщі та інших країнах. Її твори перекладено 31 мовою. Авторку вважають сучасною Джейн Остін, настільки зворушливі і щирі сюжети її романів.
Нещодавно ми отримали в бібліотеку переклад українською мовою роману Емілі Гіффін «Усе, чого ми бажали».
Роман надзвичайно глибокий. Автор піднімає одвічну проблему: батьки і діти. В сучасному світі це є таким само актуальним, як і століття тому. Цей роман про те, як мало знають батьки про життя своїх дітей поза домом. В книзі йдеться про слухняних, вихованих, успішних у навчанні підлітків контрольованими батьками.
І раптом – шок від того, що вчиняє юнак із шанованої сім’ї успішного бізнесмена. Компроментуюча світлина, яку Фінч зробив на вечірці та ще й з расистським написом, викликає гучний скандал. Ця світлина блискавично поширилась у соцмережах, створивши у невеликому містечку суспільний резонанс. Важко повірити в те, що такий позитивний хлопець міг бездумно і жорстоко посміятись над дівчиною, яка була в нього майже закохана. В свою чергу не можна цілком виправдати Лайлу – дочку місцевого теслі – яка, обдуривши батька, потрапила на цю сумнозвісну вечірку.
Цей твір про підліткові помилки та їх наслідки. Про те, як складно батькам прийняти звинувачення щодо своїх дітей, і які, попри все, намагаються їх захищати. В романі довгий час триває інтрига, хто все ж таки зробив цей компроментуючий знімок, бо Фінч врешті відмовляється визнати себе винним. Та й читачу складно повірити у те, що хлопець, вихований в ідеальній родині, здатен на таке. Розв’язка є досить несподіваною.
Емілі Гіффін веде розповідь від першої особи головних героїв: Тома (теслі), Лайли (його доньки), Ніни (матері Фінча). Це дає змогу поглянути на речі з різним баченням і сприйняттям. Та об’єднує цих героїв ставлення до моральних цінностей, вірності та вміння прощати. На тлі переживать за сина Ніна переглядає відносини у власній родині, бачить негативний вплив батька на сина, який грошима вирішує всі проблеми. Вона не може більше перебувати в такій атмосфері і йде з сім’ї. Всі симпатії читача на боці Ніни. Мати, яка понад усе любить свого сина та не засліплена цією любов’ю, свідомо стає на бік скривдженої дівчини. Насамперед для того, щоб син усвідомив свою провину і не робив більше помилок. Фінч розцінює це як зраду, і тільки безмежна материнська любов і терпіння зрештою розтоплюють кригу у стосунках. Настає прозріння, усвідомлення своїх помилок і каяття.
Цей роман особливо радила б прочитати батькам, які виховують підлітків.
Світлана Гула
Памела Дракермен написала книжку-запитання і, водночас, книжку-відповідь. Ну справді – кожен розділ (а їх тут цілих 25 плюс змістовний висновок) починається з питання «Як?». Як одягатися? Як бути смертною? Як чути? Як займатися сексом?...
Треба одразу заперечити можливе припущення, що це видання дає відповіді на важливі життєві запитання тих кому 40+ у манері бульварних книжок 90-х рр. минулого століття. Тобто для вирішення ділеми «Як одягатися?» вам не порадять будь-якої ціною вдавати з себе дівчатко у міні-спідничці, а на «Як займатися сексом?» не перелічать найбільш звабливі варіанти з Камасутри. Зовсім ні.
В контексті кожного розділу авторка проводить справді важливі зпівставлення ілюзорного та реального життя. Правдиво і відверто запевняє, що вже саме час бути собою, слухати свої бажання та адекватно діяти.
Памела з власного досвіду зізнається, що у 40+ саме час усвідомити свої можливості та зробити те, що постійно відкладали на завтра, на потім, на колись…
Звучить трохи банально? Можливо. Але чи не набагато банальніше звучить споконвічне: «Та нам уже все запізно. Ми в театр своє відходили. А кіно – це взагалі для молодих… Подорожі? Он підемо у гості до кумів/сватів/дітей – ото і буде наша подорож».
Авторка написала чесну книжку. Кожен може знайти щось своє серед її критеріїв «сорокарічного тіла».
Але чи не є все надто песимістично? Ні. Бо якщо приймати себе адекватно, то, як запевняє письменниця, - дорослих не буває. Звісно, зміст цієї історії відображає певний суб’єктив. Але читаючи рядки книги знаходиш і спільний пережитий досвід, і виклики часу, і загалом знайоме зовнішнє та внутрішнє життєве середовище.
Врешті-решт Памела Дракерман прямо зазначає, що є щось дуже доросле в понятті вільної жінки. Вона авторитетна і цілеспрямована. Вона може надати речам важливості. Та все ж вона не сприймає себе занадто серйозно. Вона почувається невимушено у власному тілі й уміє відчувати насолоду.
На перший погляд здається, що «Дорослих не буває» - це книжка лише про жінок і для жінок. Не зовсім так. Ця історія чудовий дороговказ і для чоловіків, щоб краще розуміти жінку, особливо – свою жінку. І повірте, що необов’язково чекати 40 років аби прочитати цю історію виховання і дорослішання.
Ольга Ткаченко
Депортація українців із Польщі на південь України в 1944 -1946 роках
Тема депортації українців з Польщі завжди мене цікавила. Родина мого чоловіка була переселена у 1946 році на Тернопільщину із села Тисовець Сяноцького повіту. Землі Холмщини, Лемківщини, Надсяння споконвіку були українськими. Та друга світова війна перекроїла кордони, і сотні тисяч укранців опинилися на території нинішньої Польщі за лінією Керзона, в Закерзонні. Мене цікавило, чому велика родина мого чоловіка була розкидана в різні регіони. Одна частина виселена на Миколаївщину, друга - на Тернопільщину, ще інша – на північ Польщі. В книзі «Вигнані на степи» Роман Кабачій докладно, в доступній формі, на основі архівних матеріалів висвітлив цю тему, і я отримала відповіді на всі свої запитання. Книга містить величезний об’єм матеріалу, але читається легко, на одному диханні.
Як розповідали мої свекри, українці мирно співіснували з поляками, поки війна не загострила їхні стосунки. А саме, польська влада почала чинити утиски і терор проти українців. У відповідь – загони ОУН і УПА боронили своїх земляків і відповідали такими ж діями. Також ОУН і УПА боролись проти більшовиків і мали великий вплив на населення Західної України, яка входила до складу УРСР. Більшовицька влада прийняла рішення переселити українців з Польщі, тим самим знищивши бази ОУН і УПА, які становили загрозу Радянській владі. Примусове виселення українців з їхніх етнічних земель вирішували бездушні правителі, а розплачувались звичайні українські родини в кількох поколіннях.
Перша хвиля переселення відбулася 1944 року. Це була ніби добровільна акція, але насправді це був акт відчаю. Оголошення виїзду до УРСР співпало з найбільш кривавими діями поляків проти українського населення. Це були акти насилля як з боку Армії Крайової, так і підпільних загонів польських бойовиків. Рятуючи себе, своїх дітей, покидаючи хати і майно, українці мусили тікати на схід. Ніхто не вважав це добровільним переселенням, для них це була трагедія. І такою ж трагедією виявилось життя переселенців у степах. Виселені під палюче сонце люди не звикли до різкої зміни клімату. Неподібні до лісових ландшафтів степи справляли гнітюче враження, буквально вбивали. Автор наводить спогади людей, які не змогли адаптуватися до «зими без снігу, що аж земля тріскає, до спеки влітку, коли теж земля тріскає». Старі люди хворіли, вмирали. А ще дошкуляли злидні, тяжка праця в колгоспах. Місцева влада ставилася до них, як до рабів, перекидаючи їх цілими сім’ями на примусові роботи. Та й для місцевих вони залишалися чужими. Багато хто не витримував такого життя і тікав на захід.
Після першої хвилі депортаці була друга і третя. Та тоді вже зовсім не йшла мова про добровільність. Чутки про «радянський рай» не заохочували до переїзду. Та більшовицька влада не збиралась відмовлятись від своїх планів. Тому депортація була неминучою. І щоб прискорити її, застосовувались методи, які були в попередніх виселеннях. До жорстоких актів насилля над українцями долучилось і НКВС. Мої свекри потрапили у третю хвилю депортації. Вони згадували, як дивом вижили, коли поляки палили їхнє село і вбивали мешканців. Їх врятували повстанські загони УПА. Темі ОУН і УПА автор приділяє в книзі значну увагу. Об’єктивно висвітлено їх роль у процесі депортації українців в 1944 – 1946 роках.
За час виселення загинуло 4300 українців. За абстрактними цифрами видно долі конкретних людей, які потрапили у м’ясорубку великої політики.
Відходять у кращі світи старенькі переселенці так і не діждавшись важливого визнання, що їх виселили з рідних країв примусово. Відновлення історичної справедливості – офіційного визняння депортації українців із Закерзоння – вони так і не дочекалися.
Світлана Гула
НІНА Е. ГРЬОНТВЕДТ "ПРИВІТ, ЦЕЯ"
Книга сучасної норвезької письменниці Ніни Грьонтведт «Привіт, це я» буде цікавою як дітям, так і дорослим. Бо у ній йдеться про дуже важливі для кожної людини, незалежно від віку і статі, переживання. У романі піднімаються одвічні питання закоханості, труднощі спілкування, внутрішні рефлексії, переживання гострої самотності тощо.
Розповідь ведеться від імені дівчинки Уди. Вона ніби просто описує своє життя, спілкування з батьками, сестричкою, найкращою подругою….
Уда дуже самостійна дівчинка і страшенно не любить, коли за неї приймають рішення. Вона обожнює пригоди, які залюбки ініціює разом зі своєю кращою подругою – Геллє. Дівчатка дуже часто граються на Платформі – своєрідній дерев’яній споруді між деревами, яку змайстрував татусь Геллє.
Дівчинка переживає такий період, коли її усі дратують. Сестра Ерле, або, як зве її Уда – Ерленд, особливо. Ох, як би Уда хотіла розповісти всім на світі і про сестру, і про батьків з їхніми проблемами, про найнудніші речі у житті. Вона навіть список цих речей хотіла скласти, уявіть собі! Але, на жаль, розповісти про потаємне і не тільки, дівчинка може тільки своєму щоденнику. Саме у ньому Уда розповідає про своє життя. Щоденник знає і про таємничих сусідів, і про родичів, з якими спілкується тільки під час візитів до бабусі.
Книга написана дуже емоційно, бо передає щирі і непідробні дитячі почуття, намагання розібратися у тому «хто я?». Іноді дівчинці здається, що весь світ проти неї, що її ніхто не розуміє. У дитячій душі вирують справді недитячі пристрасті. Книга стала бестселером у світі, перекладена багатьма мовами, у тому числі, й українською. Буде цікавою переважно дітям і підліткам, та й дорослі з захопленням прочитають її, бо знайдуть там, хто спогади зі свого дитинства, а хтось зможе краще зрозуміти свою дитину.
Віра Волинчук
ЛЕЙ ГАЛЛАГЕР "ІСТОРІЯ AIRBNB: ЯК ТРОЄ ЗВИЧАЙНИХ ХЛОПЦІВ ПІДІРВАЛИ ГОТЕЛЬНУ ІНДУСТРІЮ"
Якби Шарль Перро жив у ХХІ ст., про що б він написав свої казки? Про прибиральницю, яка випадково вдягла вбрання своєї хазяйки і закохала у себе її чоловіка, або про собаку, який дістався молодому юнакові у спадок і ходив у чотирьох кросівках та зробив свого хазяїна багатим, а сам став зіркою ютубу. Незалежно від часу – будуть ті хто пише і завжди будуть писати казки і будуть ті, хто завжди буде із задоволенням їх читати. Отже слухайте…
Жили собі три звичайних хлопці у далекому, а комусь і не дуже, Сан-Франциско. Вони не мріяли бути мільйонерами. А можливо і мріяли, але подумки. І от одного разу у 2007 році під час міжнародної конференції дизайнерів, через яку були переповнені усі готелі міста, у одного із хлопців виникла ідея. В цю мить, вони перестали бути звичайними хлопцями. Вони стали мрійниками, що повірили у свою перемогу. Так почалася історія виникнення «Airbnb» (від AirBed & Breakfast, з англ. – «Надувний матрац і сніданок») – онлайн-спільнота й однойменна компанія, яка надає можливість мандрівникам розглядати пропозиції від господарів житла в будь-якому куточку земної кулі та орендувати його.
Airbnb заробляє на тому, що в процесі бронювання виступає як посередник, комісія якого становить від 6 до 12%. Головною місією Airbnb називає знаходження ліків від самотності, яка роз’єднує суспільство дужче, ніж будь-коли в історії цивілізації. Airbnb має ліки проти цієї суспільної недуги: вона називає свою місію «знайти вам домівку будь-де в світі» й невтомно працює над її здійсненням.
Книга написана зрозумілою мовою, через що ви отримаєте відповідь на питання - як у наш час можливе виникнення феномену такого стрімкого комерційного успіху? ХХІ століття це час найбільших можливостей за всю історію людства. Стати мільярдером у 34 роки стало простішим у сотню, а то навіть і більше разів. Ідея та інтернет пришвидшили зростання доходів в геометричній прогресії. Як сказав відомий письменник та блогер, автор бестселеру «Кради, як митець» Остін Клеон: «Головним є не іменник, а дієслово». На думку письменника, неважливо наскільки людина у своїй голові планує та креативить, все спирається на дію. Так і у книзі «Історія airbnb» - хлопці просто спробували. І вдача їм посміхнулася.
Закономірним кроком є поява книги про історію успіху цього стартапу, хоча Браян Ческі – один із засновників цією платформи, недовірливо ставився до цієї ідеї, аргументуючи тим, що час занадто стрімкий і під час виходу книги в друк, інформація вже не буде актуальною. Такі книги неодмінно повинні бути. Вони мотивують, надихають та окриляють. Але головне – це сфокусуватися на головному питанні, перш ніж взяти цю книгу в руки – мені вона потрібна, бо я хочу на когось справити враження чи вона мені потрібна, тому що я теж маю мрію і хочу діяти? Думаю, відповідь на це питання вже сяйнула у ваших думках. Тож дійте.
Ткаченко Ольга
Роман Павла Наніїва «Тричі продана» займає помітне місце серед історичних творів про відомих жінок. В основі твору – хитросплетіння долі й щасливого випадку Софії Вітте-Потоцької. Саме тієї, яка отримала в подарунок на іменини від свого закоханого чоловіка Фелікса Потоцького славнозвісний парк «Софіївка» в Умані.
Тема роману дуже цікава – доля жінки на тлі історичних потрясінь. Дія роману відбувається на зламі XVIII - XIX століть, змальовуються події третього поділу Речі Посполитої – повстання Тадеуша Костюшка, російсько-турецька війна, революція у Франції. І на цьому яскравому історичному тлі розгортаються перипетії незвичайної долі жінки, яка пройшла життєвий шлях від невільничого ринку, де вона ще дівчиною була продана польському вельможі, до графських замків і королівських палат.
Про Софію Вітте-Потоцьку насправді є небагато фактів. Дослідники уже майже 300 років намагаються встановити причини такої «слави» бідної дівчинки-гречанки.
Автор описує її життя, починаючи від моменту купівлі її послом Речі Посполитої на невільничому ринку Кара-Буджаку і до самої смерті.
Доля головної героїні роману перегукується з тональністю тієї епохи і тогочасних блюзнірських, ницих справ вельмож, котрі тримали в своїх руках долі європейських держав кінця ХVIII початку XIX століття і без кінця ділили і переділювали їхні території.
Одне з природніх питань, що виникають у читача, який бере до рук роман - продаж своєї доньки – добра справа чи моральний злочин матері? Відповідь на це питання ми отримуємо, читаючи роман і розуміючи, що мати врятувала своїх дочок-красунь від смерті. Психологи зауважують, що більшість психологічних установок – родом з дитинства. Ми можемо тільки здогадуватися, в яких умовах формувалася особистість нашої героїні, що продаж на невольничому базарі за двадцять дукатів – це був порятунок від смерті. Що нас не вбиває – робить нас сильнішими. За таким принципом формувалася і зростала Софія.
Природня краса, артистичність, наполегливість, хитрість, цупкий практичний і гострий розум і не дуже високі моральні переконання – це ті основи, які розвивалися і забезпечили цій жінці таке шалене просування до багатства і титулів. Дійсно, свої життєві проблеми Софія вирішує завдяки неперевершеній акторській грі та жіночим принадам. В романі не раз наголошується (устами і виховательки Софії, і генерала Ситникова, й імператриці Катерини, і, врешті, її першого чоловіка Юзефа Вітте), що Софія – відьма, демонічна істота, сатана. Заради багатства і титулів вона йшла на все – так змушували її обставини, тому й такі характеристики.
На повчання виховательки любити людей і життя досвідчена красуня відповідає: за що? Вона бачила навкруги тільки брехню і неправдивість, нещирість почуттів. І розуміла це, усвідомлювала і об’єктивно оцінювала пережите. От вам і психологія. І моральні травми дитинства.
Мені роман сподобався. Читається цікаво, легко. Але виникає питання (у мене, зокрема) – а чи була вона насправді щасливою в цій круговерті подій, чоловіків, дорогих подарунків? Мені здається, що це цікаве питання. І щоб знайти відповідь на нього, обов’язково треба прочитати цей роман.
Оксана Кальченко
Ця книга буде справжнім подарунком для поціновувачів спокійного та розважливого плину часу. З перших сторінок вона нагадує відомий британський комедійний серіал «Книгарня Блека». День у день продаються книги на Amazon, а працівники книгарні, час від часу, знаходять дивні речи спілкуючись з письменниками. Перша сторінка щоденника датується 2014-м роком, а остання подія датується 2016-м.
В книгарні вирує життя з продажу книжок та відбувається безліч маленьких життєвих дрібниць, як то зустрічі поштарів, письменників та гуртки з малювання. Книгу не назвеш романом, а скоріш витонченим способом його власника розважливо відслідковувати стосунки з Віттацьким книжковим фестивалем, де можна знайти самі свіжі витвори Шотландської писемності.
Майже у кожному запису щоденника не оминається також і життя кота Капітана, що цікавиться поколінням ластівок під затишним дахом книгарні. Персонал працює з ранку до вечора, день за днем. Книга дає можливість ніби з прихованої камери подивитись на пересічний день типової англійської книгарні та стане справжньою знахідкою для власників книгарень. Працівники книгарні піклуються про цінність кожного фунта за книгу та побоюються діджиталізації та Google books. Кожен день вони підраховують суму на касі та кількість онлайн замовлень.
Для власників книгарні вона є самим життям без поділу на особисте життя власника, в колективі якого працює його жінка, друзі якого працюють у сусідній кав’ярні, а подорожі на яхті і зовсім можуть стати новиною дня для життя власника. Також всіх, кого причаровує тонкий виважений спокій англійської буденності, знайдуть цю книгу для себе близькою, бо навряд чи можна випустити з рук книгу, в якій з такою легкістю пишеться про звільнення та рекомендаційний лист співробітнику на кшталт такого:
«..мені тут рекомендаційну форму треба. Ти тільки добре пиши..»
«Рекомендаційна форма
…Вона рідко виконувала прохання й за всі три роки роботи не зробила нічого конструктивного із власної ініціативи. Вона незмінно залишала за собою стежку з мотлоху – переважно пляшок з під газованки, пакетиків чипсів, обгорток від шоколаду….
Вона була важливим членом колективу, і я рекомендую її без вагань.»
Або ж поповнення колективу книгарів:
«Ранковий імейл:
Як і більшість письменників, не маю ні копійки за душею. Я би спробувала влаштуватись працювати офіціанткою, але тримаю пальці в чорнилі – ану ж бо вдасться знайти роботу серед книжок.
Я живу у фургоні й поки що його припарковано тут: мій чоловік тепер працює із місцевим гончаром Енді П. …»
Мабуть це найемоційніші моменти книги, в якій флегматично та без прикрас розповідається повсякденність та простота життя кожного дня людей, що цінують книги.
Малін Максим
Катаріна Маренгольц уклала справжній гід по найвидатніших творах останніх 700 років. Насправді, варто ознайомитись із враженнями авторки, написаними мовою сучасності, до того ж із характерною лаконічністю та структурованістю думки (респект укладачам перекладу з німецької).
В книзі немає розлогих науково-критичних речень на цілий абзац, відсутні відомі лише дипломованим філологам терміни, немає повчальних добровільно-примусових порад прочитати «саме цей» роман, бо він має дуже важливе значення… (згадуєте одразу школярство?)
Але що ж тут є? Величезний обсяг живої захоплюючої інформації про окремі дійсно видатні твори, їх авторів, супутні історичні події і не тільки.
Ну, наприклад «Божественна комедія», що відкриває цей літературний гід. Дійсно, складний для читання і сприйняття твір. По-перше, він містить більше 14 тисяч віршів, по-друге – надвелика кількість персоналій з різних епох, по-третє – це зовсім не комедія у сучасному розумінні цього слова. Наведений Катаріною Маренгольц дуже стислий переказ текстів Данте зовсім не виглядає як спойлер (передчасне відкриття головної інтриги сюжету), але навпаки лише окреслює маркери цієї глибокої історії та готує читача до серйозного занурення у легендарний містичний твір.
А чи знаєте ви, що саме Даніель Дефо своїм шедевром «Робінзон Крузо» започаткував літературний жанр пригодницького роману?
Книгу «Література! Мандрівка світом книжок» можна читати, починаючи з будь-якого місця чи розділу, адже вона має чітку структуру. Тут і хронологічна шкала творів у розрізі календаря історичних подій – однолітків твору, і оригінальні малюнки, і змістовні розділи «Література на одному подиху», «Бестселери», «Престижні нагороди». Ба більше, план-схема літературного метро, зоряно-письменницьке сузір’я, книжки для залізних нервів та геть неочікуваний перелік творів для поціновувачів літературного хардкору.
Наприкінці книжки наводиться такий собі дещо моторошний графічний некролог про причини смерті багатьох відомих авторів…
Було б наївно вважати, що цей літературний гід надто об’єктивний. Справді, як без Вільяма Фолкнера, Джона Стейнбека чи Андре Жіда? Або з Томасом Манном, але без його «Зачарованої гори»?
Загалом праця Катаріни Маренгольц однаково підійде як читачам, що мають сталі літературні смаки, так і тим, хто тільки шукає для себе «щось цікавеньке почитати». Ви і лише ви обираєте для себе пріоритети в літературі, ніхто не має вам нав’язувати своїх смаків, а от дослухатись до слушних порад – це інша справа. Розширюйте свій літературний кругозір, бо йому справді немає меж.
Ольга Ткаченко
Роман Маргарет Етвуд «Оповідь служниці» - роман-антиутопія, дія якого відбувається у вигаданій тоталітарній Республіці Гілеад, яка виникла на місці колишніх Сполучених Штатів Америки.
До влади прийшли військові, які прикриваючись біблійними законами, постійно цитуючи Святе Письмо, тримають у страху і покорі все населення. Всіх порушників – карають смертю. Через токсичне і забруднене середовище дуже висока смертність і низька народжуваність. Більше немає небажаних дітей! Але завагітніти може лише 1 зі 100 жінок, а доносити і народити здорову дитину - ще менше.
Тепер неважливо, як тебе звуть, який у тебе колір шкіри, чи є у тебе руки, ноги, очі - головне, що ти маєш здорові яєчники і матку, і теоретично здатна дати потомство. "Благословенне лоно!" - ця фраза звучить тепер скрізь замість привітання. А у відповідь чується "Нехай Господь відкриє його!" Хто ці плідні жінки? Що їм судилося? Їм пощастило чи ні? Їх називають Служницями, вони повністю позбавлені усіх прав, привілей і проявів бажань, їм заборонено читати, писати, працювати, володіти будь-якими речами і прагнути чогось. Вони – «двоногі лона…, священні посудини, ходячі кубки». Однаковий для всіх одяг: червоного кольору сукні і черевички, головний убір з білими «крильцями», щоб бачити тільки те, що під ногами, позбавляє їх будь-якої індивідуальності і права вибору. У них навіть ім’я відібрали, адже звуть кожну зі Служниць по прізвищу Командора-господаря і зі зміною господаря змінюється ім’я. Єдина місія Служниці - народити дитину для бездітної родини можновладця Командора. І це далеко не сурогатне материнство…
Роман написано у вигляді щоденників головної героїні - Фредової (оскільки належить Командору Фреду). В колишньому житті її звали Джун, вона була люблячою матір'ю і дружиною, працювала, користувалася свободами і правами вільної людини. Вона це пам’ятає! У цьому жорстокому світі Джун здатна протестувати, вона хоче втекти і ще здатна любити. Вона не самотня…
Проблема становлення жінки як особистості не є новою. Питання гендеру і рівності, волі кохати кого хочеш і розпоряджатися своїм тілом, як ти вважаєш за потрібне, часто піднімаються в суспільстві. Але дана книга, перш за все, наголошує на наслідках простого виразу, так популярного у соцмережах: "Фемінізм застарів і не потрібен". Це роман пересторога, до якої нам варто прислухатись. Книга важка емоційно, похмура та гнітюча, жорстка і, можна сказати, жорстока. Але, написана з великим літературним хистом, тримає читача в постійній напрузі, змушує співпереживати, задуматися над своїм життям і переглянути деякі свої погляди.
Наталія Шевчук
Ось, нарешті, я познайомився з Корогодським.
Кажуть – він зірка, мільйонер та засновник благодійного фонду «Життєлюб», що попри все намагається зробити життя пенсіонерів трохи щасливішим.
З перших сторінок книги ви при достатній фантазії можете вловити запах яєшні по-Корогодськи в затишному київському дворику на Відрадному. Вам розкажуть не про пана з великим банківським рахунком, а про вправного закоханого в Київ хлопця, що вже в свої три роки жартував над двірником та пам’ятає всіх родичів прабабусі без жодного фейсбуку та айфону.
А що ви знаєте про те, як грати в карти у каптерці в арміі? Чи скільки партій в карти можуть дозволити здати сесію? Яку вагу має радянський радіоприймач у винятковому випадку виключення з піонерів? Або як крокувати по плацу з посмішкою та 2 «запасками» і зробити з дружньої бійки, за яку дають два наряди поза чергою, театралізовану навчальну бійку з бойових мистецтв для всіх курсантів?
Тут є усі «солодощі» життя радянського хлопця, інженера, курсанта з підручником Сканаві, що міняє на ринку куртку Монтана на халат. Ніби з посмішкою до виру долі, ні на крок не відпускаючи просте щастя, людяність та гумор ані на хвилину. Після буремних 90-х він легко може поміняти громадянство Ізраїля на мерство в Києві та, напевно, ніколи не зніме оригінальних окулярів, що насправді ховають очі кмітливого киянина. Відчиняєш жовтеньку книгу і насолоджуєшся розлогою біографією непересічної людини, що лишила серце у рідному краї, крокуючи з посмішкою від затишного зеленого дворику на Відрадному у нині в Солом’янському районі Києва, із ароматом запашної яєшні по-Корогодськи... Що відразливого у котах, що пережили війну?
Дізнайтесь у Гаріка ті факти біографїі, що дадуть зазирнути в хитрощі тогочасного життя - хліб по-Корогодські з подвійною порцією м’яса за вартістю 6 хлібин, скільки собачих шапок та сигарет «Космос» необхідно, щоб хлопцю з поганим зором влучно стріляти на військових курсах.
Якось, напевно і не стільки про Гаріка Корогодського ця книга, скільки про ті солодкі часи коли, як кажуть батьки, і трава була зеленіша, і небо було блакитніше. Ті часи, в яких люди з копійчаною зарплатнею жили поруч зі скаженими цінами на все іноземне чи роками відкладали гроші на румунську або чеську «стінку», однак були щасливими та вдячними за те, що мали. Менше з тим, слідкуючи за пригодами долі головного героя, розумієш, що не всім бути видатними вченими. Однак дехто вміє настільки швидко міняти джинсову куртку Монтана на яхту, що за цей час не встигнеш і порахувати програні в преферанс гроші та посміхатись. Відчиняйте двері до успіху разом із найпозитивнішим українським мільйонером.
Максим Малін
Молода журналістка Жанна Куява стрімко увійшла в літературу з дебютним романом «Нічниця» і посіла гідне місце серед зірок українського письменства.
Цей роман про сучасне українське село, яке «заростає старечим бур’яном» зі слів баби Груні. А ще – про неземну любов юної героїні Іванни, що граничить з божевіллям. Сюжет твору побудований так, що ми знайомимось із селом та героями роману зі спогадів молодої жінки на тлі трагічної реальності. Адже спогади – це єдине, з чого змушена жити Іванна, опікуючись безпомічним, а тому ще палкіше коханим Іваном. Вона співає йому пісень, годує, наче пташка своє пташеня, пережованою їжею – дзьобиком. Вона привітна, віддана та лагідна. Їй нестерпне денне світло, тому вона перетворила день на ніч, і тому в селі її прозвали Нічницею. Причину цього ми, читачі, ще не зовсім розуміємо. І з такою Іванною ми знайомимось на початку твору. А далі – із спогадів героїні вибудовується сюжет роману.
Ось молоденька зав. клубом Іванна прибуває за призначенням в село, яке помалу занепадає. Дівчина перетворює клуб на бажане місце дозвілля сільської молоді. І хоча Іванна не вважає себе гарною, скоріше навпаки, є в ній міський шарм, який вигідно відрізняє її від сільських дівчат. Тому вона привертає увагу місцевих залицяльників. Але серце її полонив Іван, красень і завидний на все село жених. Дівчина покохала пристрастною, безмежною любов’ю, так як колись кохала татка її мама. Згадуючи своїх батьків, Іванна дивується, чи ж може почуття любові бути спадковим, чи ж воно передається від матері до дочки? Бо чим можна пояснити таку ж маніакальну закоханість дівчини до Івана, яка була у її матері до батька. І рання смерть її матері, мабуть, від тієї великої любові, бо ревнощі роз’їдали її зсередини. А у Іванки з Іваном щасливе взаємне кохання, то ж попереду майорять роки безхмарного, спільного життя. Та, мабуть, спадковість таки є, бо дівчина не може бачити біля коханого інших дівчат, яких той навіть не помічає. Іванці здається, що його звабить хтось гарніший за неї, і це не дає їй жити. Іванна згадує слова сусідки Наталки про свого чоловіка, обличчя якого спотворене у п’яній бійці: «Чоловік – дарма, що скалічений, а належить тільки їй, бо хто ж такого захоче». Ці слова породжують у її запаленному мозоку ідею фікс…
У романі «Нічниця» інтрига витримана до самого фіналу. І тому так несподівано і неочікувано читача приголомшує трагічна ров’язка.
В цьому й полягає головна майстерність авторки роману Жанни Куяви.
Світлана Гула
Автор-упорядник В.О. Кирилюк
Увазі читача пропонуємо чудову книгу із серії «Серця скоряються коханню», в якій представлені листи, записи зі щоденників та спогади відомих письменників та поетів. Усі вони об’єднані однією темою, мабуть, найважливішою в житті кожного, особливо людини творчої – темою кохання. Без цього почуття не творив і не може творити жоден митець. Усі найвеличніші художні твори написані під впливом саме любові.
З книги ви дізнаєтесь про найпотаємніші і дуже особисті історії відомих письменників, збагнете, яким чином те, що відбувалось у реальному житті митця відобразилось на його творчості. У збірник увійшли 40 окремих історій про 40 видатних і улюблених авторів. Тут можна знайти теплі і зворушливі листи української поетеси Лесі Українки до своїх колег-друзів та рідних. Також сповнені любові та туги через розлуку протягом довгих 10 років листи французького письменника Оноре де Бальзака до Евеліни Ганської в Україну, де вона мешкала. Захоплюють своєю поетичністю і пронизані ніжністю листи до коханої нареченої, а згодом і дружини Василя Симоненка Люсі.
А чого варта історія Бориса Пастернака, який, будучи одруженим на Євгенії Лур’є, закохався у дружину свого друга, видатного піаніста Генріха Нейгауза, Зінаїду. Раптове кохання спалахнуло під Києвом в Ірпені, де сім’ї відпочивали влітку. Зв’язок переріс у справжню любов і стосунки протягом 16 років. Проте, творчій душі Бориса Пастернака судилося пережити і ще одне дуже сильне почуття. У повоєнні 40-ві роки майстер слова раптово закохався у молодшу на 20 років критика і поетесу Ольгу Івінську. Саме їй він присвячував твори і писав такі зворушливі листи, що, читаючи їх, перехоплює подих. Проте, листи ці писав він їй у в’язницю, тому що їхній зв’язок перервало ув’язнення Ольги.
Листи українських та російських письменників подані у збірці мовами оригіналу, іншомовні – в перекладі українською. Збірка стане у нагоді усім, хто цікавиться художньою літературою та життям і творчістю відомих художників слова.
Звісно, тут неможливо переказати усі 40 історій кохання видатних українських та зарубіжних письменників, вміщених у збірці. Тому, запрошую до читання! Обіцяю, що ця книга неодмінно змінить вас на краще. З одного боку, ви дізнаєтесь багато цікавих і маловідомих фактів з життя улюблених письменників, а з іншого – зміцнить віру у кохання, у справжні почуття, які можуть бути тільки життєствердними і спонукати до творчості. Бо тільки кохання здатне врятувати цей світ!
Віра Волинчук
«Читець у ранковому експресі» Жан-Поля Дідьєлорана - дивна і незвичайна книга з дуже цікавими, нестандартними героями.
Головному герою книги, Гілену Віньолю, 36 років. Він «ні красивий, ні потворний, ні товстий, ні худий. Він був на виду, немов далекий силует». Своє життя-буття Гілен ділить із золотою рибкою Руже де Лілем, пасивним й мовчазним слухачем його щоденних розповідей про день минулий, і «чий акваріумчик стоїть на нічному столику». Гілен ненавидить своє ім’я, яке недоброзичливці часто перекручують на Вілен Гіньоль, тобто Блазень-Потвора і свою роботу на книгобійні (заводі з утилізації книжок), боїться паперопереробної машини, яку називає Ненажерою. Єдиними яскравими моментами у низці сірих буднів є щоденні 20-хвилинні читання у ранковому експресі по дорозі на роботу. Сідаючи на відкидне сидіння на початку вагону Гілен читає вголос врятовані в кінці робочого дня сторінки з книжок, які застрягли між днищем та валом Ненажери. Він гадає, що такими діями якоюсь мірою звільняє їх від ганебної для книги участі. Не дивно, що у Гілена з’явилися шанувальники, які навмисно сідають на найближчі лавки і жадібно слухають, «дивлячись йому прямо в рот, звідки лилися такі милі їм слова».
Та одного ранку з відкидного сидіння, прямо до ніг Гілена, випала флешка з одною-єдиною «Новою папкою». «У папці були пронумеровані сімдесят два файли… без жодного імені, лише відповідне число». Він з неймовірним захватом поринає у читання записаного на носії щоденника невідомої жінки на ім'я Жулі. І з тих пір життя здається набагато цікавішим…
Також у книзі є й інші цікаві персонажі. Друг Гілена Джузеппе, ноги якого одного дня зжерла Ненажера і тепер він шукає їх в книгах, що мають частинки його плоті. «За ці роки пошуки омріяної книги стали головно метою, заради якої варто жити». Охоронець заводу Івон Грембер, великий шанувальник александрійського вірша. «Завжди одягнений як цукерочка, Івон дбайливо доглядав за своїми витонченими вусами, що прикрашали верхню губу, і ніколи не пропускав можливості процитувати великого Сірано». Сестри Монік і Жозетт Делякотта інші мешканці «Будинку Гліциній», будинку для літніх людей.
Книга варта уваги, адже підштовхує читача до думки, що у житті кожного можливі злети і падіння, кожен може опинитися не в тому становищі, про яке колись мріяв, і кожен вартий змін. Якщо ви хочете почути цікаву історію про хороших людей, які намагаються віднайти своє у цьому світі, то з впевненістю беріть книгу "Читець у ранковому експресі" Дідьєлорана і насолоджуйтесь!
Наталія Шевчук
Роман «Місто» захоплює в перших сторінок. Здавалося б, звичайна історія.
Сільська молодь «…за командировкою» їде до великого міста – у Київ – на навчання. Позаду - рідне село, де завжди чекатимуть рідні, під ногами – палуба неквапливого пароплава, попереду – надії, плани та ентузіазм і, звичайно, певні острахи та хвилювання. Степан (головний герой роману) і Надійка, а з ними за компанії більш досвідчений Левко – їх односелець, а нині вже - студент-сільськогосподарник.
«З жиру це все. От вони, ці горожани. Все це старий порох, що треба стерти».
Це одна з думок, коли Степан ледь не вперше прогулювався Києвом.
А далі потроху відбувається суттєва трансформація і певне звикання до людських благ, і вже хочеться скинути своє сільське вбрання, звички, а, можливо і все те, що пов’язувало його з ніби минулим життям.
Тепер він, Степан Павлович, підкорив велике місто: гарна посада, корисні зв’язки та знайомства, матеріальний добробут, видимість духовного збагачення.
А що ж там Надійка, з якою так дружньо і схвильовано очікували на зустріч з Великим Містом?
«Він зненацька обійняв її… Тоді дівчина уперлась йому руками в плечі, силуючись відштовхнути, але мусила їх відкинути, застогнавши з болю й задушення… І раптом упала навзнаки, холонучи від лоскотних дотиків повітря й трави до оголених стегон, придушена німим тягарем його тіла, що, пручнувшись, подвоїло її і пронизало»…
Читаючи ці уривки здається, що дії відбуваються в романі Еміля Золя чи новелі Гі де Мопассана, але аж ніяк у колишньому Царському саду (на той час – парк Жертв Революції) в Києві.
Тістечка, магазини, гуркіт трамваїв, досвід спілкування з різними жінками довершують свою справу, але…
Особисто мені цей твір бачиться як розповідь про дуже одиноку людину. Він пронизаний глибоко психологічними переживаннями про якесь невимовне нетерпіння людської душі та тілесних бажань. Можливо тому наш герой видається водночас сміливим і малодушним, міцним зовні та слабким зсередини, щирим та хитрим, порядним і банальним кар’єристом… А згадки про колишніх товаришів викликають лише іронічну посмішку та небажання згадувати все минуле.
То ж який він, Степан Радченко, що мріяв про «поєднання села з містом»? Та й чи він одноосібно є справді головним героєм цієї глибоко урбаністичної історії?
…Навіть майже 100 років потому, як у Харкові був виданий роман «Місто», відчувається подих Києва крізь роки. Пам’ятник Володимиру Великому та Володимирська гірка, Лавра, Поділ, Старе місто, бульвар Шевченка, Аскольдова могила, Житній ринок, Деміївка, Дарниця, Липки… і це далеко не весь перелік київського середмістя, що згадується в романі.
Загалом, це книжка про боротьбу між добром і злом у найширшому розумінні цього, про тезу, що коли людині погано самій із собою, то зі світом вона теж навряд чи буде в гармонії. Але чи потрібно їй це?
Ольга Ткаченко
Це моє перше знайомство з Марією Матіос, вірніше з її твором. Роман "Солодка Даруся", на мій погляд, один із найбільш знакових творів вічизняної літератури. Книга поділена на три частини, а в останній все складається немов пазл.
Це історія щасливої родини, яку зруйнувала радянська влада. В центрі сюжету - жінка Дарина, яку у рідному селі всі називають Солодкою Дарусею.
Її вважають несповна розуму, адже вона ніколи не розмовляє, а коли при ній згадати чи пригостити солодощами, починає кричати і дивно себе поводити. Насправді старі люди у селі знають, що Дарина не дивна, просто на її долю випали страшні випробування, які є причиною і поясненням її поведінки.
І Даруся абсолютно нормальна, вона все розуміє і має чітке мислення, а в її дитинстві сталась трагедія, яка наклала драматичний відбиток на все її подальше життя. Марія Матіос описує в творі пронизливу, душевну, гірку правду життя, яка написана на основі реальних подій. Це історія, яка нікого не залишить байдужими, від неї і камінь може заплакати. Це наша справжня історія, а вона не може не відзиватись у серці і не боліти.
У романі автор розповідає про період історії країни, який приніс багато горя і сліз. Події відбуваються на Буковині до Другої світової війни та частково під час неї. Завдяки письменниці я як читачка змогла перенестися в маленьке село на березі Черемоша, відчути його холодні води, посидіти на кладовищі біля могили Дарусиного батька, відчути все те, що відчуває дитина, в якої відняли найдорожче... Очима дівчини ми можемо побачити все.
Бідолашна Дарина пам'ятала, що маленькою дівчинкою розповіла підступному нквдисту, за льодяники, якими той її пригостив, що її батько, заготівельник колгоспу добровільно віддав бійцям УПА молочні продукти (масло, сир, бринзу). Довірлива, щира оповідь дитини зробила злу справу й послужила ворогові. Дівчина втратила родину. Тепер Даруся щиро кається в своєму гріхові та дивно реагує на солодощі.
Не менш важливий і непростий персонаж Іван Цвирко, який сприймався громадою як божевільний, але мені зрозуміло, що це ще одна нещасна людина. Так дві самотності притягнулись один до одного, але життя знущалось знову і знову. Найбільш сумна і довга драма історія про батьків Дарусі (михайлове чудо). Ця надривна і тягуча сімейна драма наставляє замислитись про несправедливість та підлість. Всі три драми добре поєднані між собою. Варто тільки подумати скільки таких не записаних, сумних історій існує насправді, про які ніхто ніколи не почує. Страшно й боляче до сліз, але цю стражданну правду з історії нашого народу повинні знати й пам'ятати всі ми.
Лілія Запольська
Еротичний роман, неймовірно ніжна та хвилююча історія мільярдера-красунчика, найпопулярнішого завидного холостяка з Сіетла – та не тільки - Крістіана Грея з найзвичайнішою студенткою літературного факультету Анастейшою Стіл, яка живе зі своєю сокурсницею та близькою подругою Кетрін Кавана.
При першій зустрічі Крістіана та Анастейши, вона ніяково впала, зайшовши до його кабінету, з цього все і почалося. Беручи в нього інтерв’ю, Анастейша чомусь дуже зацікавила красунчика, після цього збіги переслідували її весь час. Випадково Крістіан відвідав господарський магазин, в якому працювала Анастейша. Використавши момент, він сміливо та наполегливо запросив її на чашку кави, а вона не змогла відмовити такому красунчику. Далі події розгортаються дуже стрімко, є багато напружених ситуацій.
Сюжет неймовірно інтригуючий та непередбачуваний.
Скромна та тендітна дівчина, у якої ніколи не будо серйозних стосунків, починає відкриватися для нього, але вона не очікувала, що у Крістіана настільки специфічні смаки щодо відносин. Анастейша прийшла у жах від неочікуваності, коли Крістіан прохає підписати документ про нерозголошення їх відносин, під його тиском - вона підписує... Через деякий час Грей зізнається, що він Домінант, а його спокуса - це БДСМ. Дівчина довго думала над тим чи варто все починати або зупинитися поки не пізно... Але емоції взяли гору та вона дала згоду на такі сексуальні смаки та потреби Грея, бо зрозуміла, що закохалася. Близька подруга Кетрін була у шоці від подій, які розгортаються, а особливо здивувалась як такого перспективного чоловіка зацікавила її подруга, але все одно була щаслива за свою подругу.
Цей витвір літературного мистецтва змушує повністю зануритися у свої думки та, мабуть, бажання. Неможливо відірватися, сюжетна лінія така напружена, що іноді навіть подих завмирає на деяких моментах.
Е. Л. Джеймс пишучи цю історію розраховувала, що аудиторією читачів будуть підлітки, але це настільки геніально написано, що її читачами стали люди від 16 до …. років, хоч книга і розрахована на 18+.
Читаючи книгу розумієш, що це більшою мірою драма, аніж еротичний роман.
Коллін Мак-Каллоу - автор відомого роману «Ті, що співають у терні» - роману про заборонене кохання.
«Тім» - теж роман про кохання, і теж про таке, якого не повинно бути настільки різні головні герої. Тім – юнак із вродою античного бога, але з обмеженим розумом. Мері – 45 річна «стара діва», яка найняла Тіма для роботи в саду. Сюжет доволі простий, але психологічно насичений, спонукає до роздумів про долю людей з обмеженими можливостями. Тім – по-дитячому наївний, чистий і щирий не вміє захищатися від прикростей світу, часто потерпає від насмішок і злих жартів. І тому так віддано служить Мері, яка терпляче, делікатно, з теплотою опікується ним. Мері- вихованка дитячого будинку, одинока заможна пані, і все, що має, досягла завдяки природному розуму, і наполегливій праці. Донедавна вона була задоволена своїм життям і ніяк не очікувала змін. І тут з’являється Тім. Іскра кохання до юнака зародилась ще при першій зустрічі, але була дуже далеко схована. Мері опікувалась хлопцем як матір, сестра, друг. Вона відкривала для нього світ, який досі був йому недоступний. Вчила його писати і читати, бути впевненішим у собі. З нею Тім почувався неповноцінним.
Люблячі батьки раділи таким позитивним змінам сина. Тільки сестра безпідставно звинувачувала Мері у тому, що вона «купила» Тіма і чинила шалений опір їхній дружбі. Мері, дивлячись у дзеркало, не могла припустити, що юнак може сприймати її інакше, ніж немолоду особу, не дуже гарної зовнішності. Але, виявляється, в душі Тіма вирували почуття, які він не міг осягнути розумом, але відчував серцем. Тім бачив Мері очима повної, безмежно любові, для нього все в ній було прекрасним, і Мері відчула це.
Коли раптово померли батьки Тіма, він залишився зовсім беззахисним і Мері оточила його опікою і піклуванням. Вона була готова завжди бути поруч із ним, не зважаючи на плітки і пересуди. Мері розуміла що Тім має право бути щасливим, і це щастя може дати тільки вона.
Світлана Гула
Історична повість відомого нашого сучасника, дитячого письменника Володимира Рутковського – без перебільшення справжнє літературне відкриття останнього десятиліття. Якщо бажаєте повернутися у безтурботне дитинство і зустріти таких відомих богатирів як Олешко Попович та Ілля Муровець та Добриня. Зустрічається тут також і славетний київський князь Володимир Мономах. Та це не просто захопливий історичний роман, як хтось би міг подумати. Це повною мірою гостросюжетна історична й фантастична повість.
Дія книги починається наприкінці ХІ століття у Київській державі, зокрема, на Переяславщині, тобто на південних укріплених кордонах Русі, що межували зі степом, де ордами ходили вороги – кочові половці, постійно здійснюючи набіги і намагаючись підступитися до Києва. Потім автор раптово переносить нас у наші дні, де ми знайомимось з Вітьком Бубненком, учнем 5 класу сільської школи. Він дуже цікавиться історією своєї держави, зокрема, свого краю, свого рідного села Воронівка, яке за княжих часів називалось Римовим. Вітько заохочує до вивчення історії і своїх друзів, і разом вони створюють справжній історичний гурток. Цікавість і любов до минувшини так захоплює дітлахів, що Вітько якимось чарівним чином потрапляє наче на машині часу у 1097 р., часи князівських міжусобиць і дуже сильної постійної загрози половецьких нападів. Київські землі потребували захисту від ворогів як ніколи.
Укріплене місто Римів на кордоні з половецьким степом, завше першим зустрічало напади ворогів. От і Вітько, потрапивши на тисячу років тому, пройшовши через складні і цікаві перипетії, врешті разом з трьома богатирями рятує Римів (а у сучасному йому житті, його рідне село) від половців. Не бачу потреби переповідати тут сюжет книги, хоч як би не кортіло це зробити, бо, любий читачу, ти відкриєш у ній справжній дивовижний і захоплюючий світ, сповнений любові до своєї батьківщини, звитяги і людяності.
Повість читається настільки легко, що незчуєшся, як «проковтнеш» ці 300 сторінок на одному диханні. Після прочитання книги дуже раджу подивитися екранізацію твору, здійснену українськими режисерами у 2017 р. Це не просто фільм за мотивами книги – а справжній шедевр, який, завдяки неперевершеній грі акторів і музичному супроводу тільки покращує і доповнює враження від книги.
Книга, на мій погляд, не має вікових обмежень і може бути рекомендована як дітлахам, починаючи з середнього шкільного віку, так і дорослим. Підозрюю, що саме усі, хто ще не читав цю блискучу повість, отримають море позитивних емоцій і приємних вражень.
Віра Волинчук
Це моє перше знайомство з творчістю В.Лиса. Роман справив на мене велике враження. Він виявився досить захоплюючим детективом. Заодно допоміг побувати у часі панування князів, панів, розказав про історію сучасних земель західної України, Поділля, Польщі про устрій та закони тих часів.
Головному герою Прокопу судилося здолати авантюрно-пригодницький шлях. Переживши в дитинстві трагедію в сім'ї, зазнавши знущань з самого себе, він попри все рветься нагору до забезпеченого життя. Це була жорстока, безжалісна, розумна й хитра людина, яку можна порівняти з дияволом. Він без жалю позбавляє людей життя, вирішує чужі долі, маючи багато масок.
Історія життя Прокопа Марушка мене дуже вразила. Адже попри все він шукав жінку, яка його полюбить, з ким він буде щасливий насправді, без масок і чужих історій. Але перед нами постає підступний вбивця, на руках якого багато крові. Чи буде для нього справжнє щастя? Найдорожчі серцю жінки просто не впускали його в своє життя. В їх очах він бачив зневагу, люту ненависть, презирство. Це розбивало йому серце. І він втікав від самого себе, свого єства, яке рвалось назовні руйнувати все навкруги і жадало влади.
Та всі негаразди родом з дитинства. Коли мати вбила названого батька на очах у дитини, то усередині малого Прокопа щось зламалося. Звідти й пішли всі біди у дорослому житті. Маючи неабиякі здібності й розум, Прокіп своїм обдаруванням підкорював собі світ, наганяв жах на людей, нещадно розправлявся з тими, хто йому заважав, та жадав влади. Повністю засуджувати його не можна, але й виправдовувати досить складно. Не дивно що ця спустошена й хвора людина завершила останок свого життя при монастирі. Замолюючи свої гріхи. Насправді мені здається, що Прокіп нікого окрім себе і свого пригодницького способу життя і не любив по справжньому. Бо хіба може людина, яка здійснила таку кількість вбивств, любити по справжньому?
Останнім часом я все більше занурююсь в історію України, побут і відносини між людьми. Завдяки цьому твору я відкрила для себе дуже цікавого письменника В.Лиса і сподіваюсь це відкриття не останнє.
Лілія Запольська
Я люблю історичні романи. Роман-гіпотеза Івана Білика «Меч Арея» я читала десь в 90-х роках, коли його було перевидано після довгих років заборони. Романвперше вийшов друком в 1972 році і став сенсацією.
Пісня «Меч Арея» у виконанні гурту «Тінь Сонця», надихнула мене перечитати цей твір. І я не помилилася в своєму виборі. Мої відчуття мене не підвели! І чим далі я читала, тим більше для мене по-новому відкривався цей твір і засяяв різними гранями, як діамант. І тільки зараз я знаходила в романі відповіді на питання, які цікавили мене (і, мабуть, не тільки мене). Я тільки зараз усвідомила, яку треба було мати сміливість, щоб в роки брежнєвського застою і тиску на українську інтелігенцію написати твір, який суперечив радянській концепції про єдність трьох братських народів.
Роман має композицію літопису і читається, як літопис, як захоплива історична реконструкція. Події розгортаються в хронологічному порядку.
Дія відбуваєтсья в 5-му столітті. Головного героя, якого називають «гунським царем Аттілою», автор ототожнює з великим київським князем Богданом Гатилом, а гунів зображує слов'янами — безпосередніми предками українців. Всі історичні особи та деталі обстановки описані з надзвичайною реалістичністю. Це той випадок, коли в читання занурюєшся з головою. Зануритись в епоху, відчути її допомагає мова роману, насичена діалектизмами, слов’янськими та давньоукраїнськими формами. Щоб допомогти читачеві зрозуміти деякі слова, автор додав словник незрозумілих та застарілих слів.
Дуже цікавими, сильними і близькими мені видалися роздуми про рабство і свободу у релігіях. Один із персонажів роману князь Годой, будучи християнином, увесь час шукає підтвердження правильності свого вибору віри. Але надивившись на кровопролиття й несправедливість у центрі тогочасного християнського світу – Римі, зрікається християнства і зриває свій хрестик. І навпаки, князь Богдан Гатило, який щиро вірить у народних кумирів, поклоняється їм і дотримується усіх обрядів, яро захищає свою віру. Іван Білик був першим письменником, який написав про наших рідних давніх богів. Християнство в людській історії постає лицемірним. Автор хоче показати складність прийняття, примирення людини з чужою їй вірою, Нащо шукати чужого, якщо є своє? Його треба пам’ятати, плекати і пишатися ним.
Спочатку роман сприймається, як фентезі, але в післямові автор подає свою статтю «Аксіоми недоведених традицій», в якій на основі беззаперечних історичних фактів, доводить правдивість і життєздатність цієї гіпотези.
Я б однозначно рекомендувала цей роман до прочитання. Саме зараз він на часі, коли «брати» ведуть підступну війну на сході України.
Знаючи своє славне минуле, легше зрозуміти і вибрати правильний напрямок руху до майбутнього нашої країни.
Оксана Кальченко
Нарешті, перлина знань.
Як витратити безліч часу, втративши сон, апетит та ходити вздовж стінки і шепотіти формули в надії запам’ятати хоча б щось із підручників – цьому вас навчить школа. Потім в інституті ви дізнаєтесь чого варта здача сесії. Далі, відмовляючись від усіх благ життя і, нарешті, відчуваючи, що мозок можна використовувати по-іншому, ви випадково можете натрапити на Барбару у солідних професорських окулярах, яка розкладе по поличкам все те, що в безладі затовкує у зелені голови традиційна система освіти.
Справа в тому, що вона неначе «солдат Джейн» - бо в минулому була військовою, в перервах від служби в Афганістані на клаптиках паперу збирала знання, та вирішила нарешті взятися за голову у прямому та переносному значенні цього слова та вивчити всі точні науки зі швидкістю завантаження даних на флешку без допомоги Хаббарда і компанії. Щира дяка, що у книзі гуру і не пахне, а лише нейродослідження та психологічні вправи, що за 2-3 дні тренують мозок та дозволяють насолодитись знаннями точних дисциплін.
Наскрізним мотивом книги є відоме твердження: «Тільки факти, Холмс, дедукція і ніякого шахрайства». Якщо колись хотілося спитати себе, чому вони всі збирають за точними розрахунками 3 гвинтокрила в гаражі, а я лише просто гарно запам’ятовую віршики, то Джейн допоможе подолати цю прогалину у 7 з 10 випадків. Для тих розумників, хто хоче прочитати книгу ще швидше, наводжу короткий приклад особливого рецепту міксу знань: простий таймер і папір із ручкою часто є першими й головними знаряддями, які допомагають зорганізуватися.
Проте можна також скористатися технологічними досягненнями. Ось декілька найкращих технологічних засобів, орієнтованих на студентів:
Таймери: «Метод помідора (різні ресурси й ціни)» http://promodorotechnique.com
Планування завдань і картки для вивчення 30/30 – комбінація таймерів із плануванням завдань:
StudyBlue – поєднання карток і записів з текстовими повідомленнями, що нагадують про час навчання і дають прямий лінк на матеріал: http://www.studyblue.com/
Максим Малін
В цей заклад дівчата попадають в дитячому віці. І тільки за рекомендацією. Бажано, власної матусі, яка теж була вихованкою і знайшла тут свого чоловіка. Опиняючись в ліцеї, дівчата отримують інші імена. Вони забувають свої родини. Живуть в повній ізоляції за чітко регламентованими правилами. Стають чистим листком, на якому виховательки старанно виписують нову особистість, майбутню ідеальну дружину. Вихованкам це подобається, бо іншого життя вони не знають. До того ж, тут ніхто на за що не платить.
Так сталося і з Пат. Вона описує своє життя в щоденнику, день за днем. Дружити дівчатам заборонено, та вони таємно дружать. В перервах між вишколом з гарних манер, макіяжу, правильного стилю, рукоділлям, вони видираються на дах бальної зали і підглядають за тим, як дівчата-випускниці знайомляться з майбутніми чоловіками. Ті можуть бути молодими красенями, старими і негарними, сидіти в інвалідному візку... Всі вони всі дуже багаті. І обирають саме вони. А дівчата з великою радістю сприймають їхній вибір: попереду престижне забезпечене життя. Саме для цього їх виховували в ліцеї. Вони знають: якщо не стануть дружинами, на них чекає ганьба. Пат теж мріє про майбутнє щасливе одруження.
Але одного дня дівчина, підглядаючи з даху, звернула увагу на хлопця з оркестру, який прекрасно грав на саксофоні під час балу. Випадково знайомиться з ним. А потім нишком виходить з Ланцем на екскурсію у реальний сві за парканом. Пат у шоці. Вона опиняється серед "нижчих" - "стрітів". Її статус набагато вищий, їй не місце серед них! Та повернувшись у ліцей, вона опиняється у карцері. За цим слідують нові відкриття: виявляється, одну з колишніх вихованок вбито і від них це приховують. Пат робить нові шокуючі відкрття, їй у цьому допомагають подруги і Ланц. Виявляється, ліцей - це своєрідний розплідник, який спонсують майбутні чоловіки. Вони замовляють собі слухняну покірну дружину і оплачують її виховання, утримання, шикарний одяг, коштовні прикраси. Коли настає час "сватання", дівчата ЗАВЖДИ щасливі, незалежно від того, хто їх обрав. Пат дізнається, яким чином в ліцеї подавляють волю наречених, змушують їх на служіння. І біжить звідти. Далі починається її самостійне нелегке життя, адже Пат зніжена панянка, яка не має уявлення про те, як насправді живуть люди. Приходить розуміння,що безкоштовний сир може бути тільки в мишоловці. Що життя за парканом ліцею вільне і прекрасне. Героїня проходить багато випробувань, перш ніж знаходить себе справжню.
То звідки ж така назва ЛСД? Бо книга про наркотик залежних стосунків. І про те, як розвіяти цю оману.
Марина Львова
Я не буду аналізувати роман Василя Шкляра. Це роблять літературознавці. Я хочу написати про мої відчуття і враження від прочитання твору. Я збиралася прочитати цю книгу з тих пір, як тільки почула, що вона вийшла з друку. Я маю цю книгу із автографом автора: «Гарячий поцілунок з Холодного Яру. Оксані від Василя Шкляра». Мене дуже цікавила тема Холодного Яру. Я мала свій інтерес: перший чоловік моєї прабабусі Іван Скрипка теж в той час був у Холодному Яру. Вони були одружені дуже мало часу. Він там загинув. На жаль, прабабуся лишилася молодою вдовою. І дітей у них не було. Вона не хотіла розповідати про нього, мотивуючи тим, що він пішов «до бандитів». Це все, що вона могла про нього розповісти. І тільки зараз, коли наша історія повертається до нас, ми узнаємо, що «бандити з Холодного Яру» - це борці за нашу волю. За Україну. Так от я до чого: мені було дуже цікаво читати цей роман, хоча він мені давався не дуже легко. Я зупинялася, щоб переосмислити прочитане і знову поверталася до читання. Я читала, повністю занурюючись в той час, фізично відчуваючи біль, ненависть до ворогів України, жагу повстанців до волі . Я ніби жила там і тоді, боролася поряд з ними. Я воювала, любила і плакала разом з героями, я вслухалася і чула таку рідну мені співучу мову Черкащини. Дехто, прочитавши книгу, може закинути авторові, що українці всі там гарні, а москалі – всі погані, вороги і т.д. (доводилося таке чути). Але вони або неуважно читали, або просто не люблять Україну. В романі є образи українців – запроданців, зрадників і вбивць. Автор дає зрозуміти, що люди є різні. Мені здається (це моя особиста суб’єктивна думка), що цей роман може бути лакмусовим папірцем на вияв справжньої «українськості», на те, наскільки в читачеві живе любов до України. Прочитавши цей роман, я вкотре можу з гордістю сказати: «Я – українка!».
Оксана Кальченко
Себастіан Фітцек – один із найуспішніших авторів психологічних трилерів із несподіваною розв’язкою. Його твори перекладено 30 мовами. Фітцек – перший німецький автор, який здобув Європейську премію з детективної літератури.
«Терапія» захоплює з перших сторінок і не відпускає до останнього речення. Головний герой книги успішний дипломований психіатр Віктор Ларенц. Його 12-річна донька Йозефіна почала страждати від невідомої хвороби. Двадцять один лікар не міг нічого знайти. Майже нічого… Під час відвідування чергового, двадцять другого, лікаря дівчинка безслідно зникає. Чотири роки поліція і приватні детективи безрезультатно ведуть пошуки. Жодної відповіді на безліч запитань : Хто? Чому? Як? Якщо Йозі жива, то де і з ким? Якщо мертва, то де тіло?...
Зневірений батько з горя покидає практику,занурюється в себе і страждає від того, що недогледів єдину дитину. Його дружина Ізабель навпаки, поринулав роботу з головою і віддалилась від чоловіка. Віктор їде на далекий родинний острів Паркум, сподіваючись на лікувальну силу тиші і природи. Але його усамітнення перериває дивна жінка на ім’я Анна Шпігель. Вона стверджує, що у неї шизофренія, і саме Ларенц повинен стати її лікарем. Віктор вирішив послухати історію Анни. Вона дитяча письменниця, і її герої приходять до неї у вигляді галюцинацій. І раптом Віктор усвідомлює, що теперішня дівчинка-галюцинація Анни, Шарлотта, аж надто схожа на його зниклу доньку : зовнішність, симптоми хвороби, будинок точно такий, як і той, в якому живе родина Ларенців, улюблена іграшка – синій котик Непомук (це ж улюблена іграшка Йозі)!.. Що це : просто збіг чи, нарешті, відповіді на питання?
Автор протягом всього твору вводить читача в оману, заплутує. Не відразу розумієш де правда, де вигадка, а де шизофренічні галюцинації. Дивні повороти подій і деталі створюють напругу і таємничу атмосферу. Рекомендую книгу Себастіана Фітцека «Терапія» любителям детективів та трилерів.
Наталія Шевчук
Трапляються книжки, до яких довго придивляєшся, але не з точки зору читати чи ні, а в тому сенсі, що до читання цих книжок людина з тих чи інших причин є неготова (принаймні, так їй здається). Для мене особисто однією з таких книг був роман-щоденник «Спокійної ночі)» Максима Петренка – колишнього добровольця і на тепер вже ветерана російсько-української війни.
Історія розповіді бере свій початок у лютому 2014 року, коли ще не було «#КримНаш», збитого російським ЗРК «Бук» Боїнга, Дебальцевського та Іловайського котлів… Але в Україні вже поступово формувалась похмура палітра складних запитань – чи буде повномасштабне вторгнення російський військ по всьому кордону? А можливо наші можновладці, наслухавшись «дуже великих занепокоєнь» світових лідерів, примусять Владіміра Путіна піти з України? Або – як же тепер поїхати відпочивати в Крим?!
Для Максима Петренка фактичною відповіддю на ці, а можливо й цілком інші запитання, була участь у цій війні в якості солдата у складі другого добровольчого батальйону Нацгвардії України.
«Я обмежено придатний до служби… Мені мали видати «білий квиток»… Доведеться ходити на роботу і зневажати себе через те, що не на фронті». Ці слова з роману-щоденника слугують дуже красномовною відповіддю Максима за себе й тисячі таких же добровольців усім тим, хто пробував насмішкувато дорікати хлопцям, що, мовляв, раніше в мирний час ховалися від повісток, а тепер захотілося повоювати, хоча автомат останній раз тримали на ДПЮ у школі. Однак, як кажуть – хто хоче, той шукає можливості, а хто не хоче – причини. Чи більш звична приказка – у невмілого руки не болять.
Адже до попадання на фронт було всякого – медкомісія, тренування та загальна фізпідготовка, матраси з трухою, невиконання норм харчування у військовій частині, навчання на полігоні, рубання дров, справжнє товариство таких же «неофітів» та більш досвідчених військових, урочиста присяга. І вже потім – бої під Слов’янськом, тривожні нічні чергування, а також перемир’я, новини про які бійці зустрічали з іронією, бо ворожі танки та диверсанти не піднімали білих прапорів.
Дочитавши роман, складається певне враження, що книжка закінчилась, але не закінчилась розповідь. Напевне, так є і має бути, бо війну ще не завершено, бо життя автора продовжується і зрозуміло, що йому цю історію викласти на папір було нелегко настільки, наскільки важко згадувати та пропускати крізь себе описувані події знов і знов.
Максим Петренко охарактеризував свою розповідь як роман-щоденник, однак можна додати, що це і сповідь, і документальна хроніка. Загалом, читаючи «Спокійної ночі)» і навіть знаходячись на відстані від тих подій не відпускає певне відчуття тривоги, остраху, якоїсь метушні, напружених нервів. І тому автор, ніби завчасно піклуючись про душевний стан читача, наприкінці текстової назви свого роману поставив посмішковий смайлик «)», кажучі нам усім – посміхніться, все буде добре.
Ольга Ткаченко
Фантастичний роман Ренсома Риггса "Дім дивних дітей" – захоплююча, неймовірно цікава історія, про хлопчика який серйозно сприймав дідусеві розповіді та балачки про таємний острів з дитячим будинком, у якому жили незвичайні діти… Дідуся Джейкоб (так звали хлопчика) знайшов мертвим у лісі і в нього земля пішла з-під ніг, те що він побачив змінило його бачення на світ. Піднявши голову дідуся, Джейкоб побачив страшне обличчя з багатьма язиками які стирчали з його рота, про таке саме чудовисько дідусь йому розповідав у дитинстві.
Сюжет який розгортається далі, дуже хвилюючий і не передбачений…
Джейкоб з батьком приймають рішення відправитися в місто неподалік від того дивного острова, про який розповідав дідусь. Приїхавши туди він дізнається, що при Другій світовій війні у будинок влучила бомба, тому всі жителі які жили там – загинули.
Гуляючи по тим руїнам що залишились від будинку, він бачить дівчинку з дідусевих фотографій і вирішує побігти за нею. В одну мить, вона зникла.. Здивований він вирішив повернутися до готелю де чекав батько, але вийшовши з хащі, він опинився у 1940 році.
Пізніше, Джейкоба знаходить Емма (та дивна дівчинка) і відводить його до того дому дивних дітей… Джейкоб зрозумів, він і справді відрізняється від звичайних підлітків, дідусь був правий! Джейкоб був завжди не звичайною дитиною, він і справді особливий.
Познайомившись з директором дитячого будинку пані Сапсан, яка була також незвичайною, він почав усвідомлювати реальність яка на даний момент з ним відбувається. Джейкоб швидко знайшов спільні теми з усіма дітьми що там були… А надалі, починаються надзвичайні пригоди які з ними відбуваються.
Тетяна Скуратовська
У видавничому домі «Темпора» є серія «Militaria Ukrainica», що спеціалізується на популяризації праць з різних аспектів історії України, переважно військової тематики. Минулого року світ побачила науково-популярна книга, присвячена аварам на теренах Європи. Автор праці, фаховий історик Олеся Жданович, популярно і доступно розповідає про складні міграційні процеси цього тюркомовного кочового народу з півночі.
Взагалі, час, який описує автор у даній книзі, вважається в історії «темними віками», оповитими таємничістю і легендами. Розповіді про початки середньовіччя базуються швидше на переказах і суб’єктивному сприйнятті дійсності тогочасними авторами, аніж на достовірних історичних фактах. Ну хто ж з нас читачів, не істориків, знав про те, що авари-чоловіки носили довге хвилясте волосся, відкинуте назад, зав’язане мотузками й заплетене в косу, або й у дві? Або, наприклад, що в Авраському каганаті переважну більшість населення складали не кочові народи, а інші, осілі, зокрема, наші предки слов’яни? Хто такі авари, чому і звідки вони прийшли на територію Європи, що тут робили? Відповіді на ці та інші цікаві питання можна знайти у новій книжці.
Авари, потерпаючи від тюркського панування на своїх землях, змушені були тікати на територію Центрально-Східної і Південної Європи. Там вони швидко зорієнтувались, підкоривши місцеве населення (переважно слов’ян) та створили своє велике державне утворення — Аварський каганат. Авари мешкали в Європі близько двох із половиною століть поступилися місцем новим державам. Однак, степи Причорномор’я, Приазов’я, Подунав’я ще довго потому будуть об’єктом експансії кочовиків зі Сходу.
Видання має гарні кольорові ілюстрації, зроблені українським художником Сергієм Шаменковим. Книга буде цікавою усім поціновувачам історії, особливо маловідомих її сторінок.
Віра Волинчук
Назва цього роману однозначно вказує на детектив або, принаймні, гостросюжетний твір, але разом із тим, чогось викликає посмішку: якась вона несерйозна. Чомусь думаєш, що ніякого вбивства не буде, а якщо і буде, то якесь несправжнє (може це просто алегорія), бо як це ПІОНЕРКА! може бути п’яною, а якщо вже п’яна – то як і чому? І ще безліч запитань проносяться в голові. І, мабуть, саме ці запитання спонукають до читання роману. А вже з перших рядків розумієш, що це твоє – рідне, це світ твого дитинства, молодості твоїх батьків. Написаний звичайною, місцями суржиковою мовою, просто і невигадливо, а від того – ще більш зрозумілий і близький.
Розповідь ведеться від двох осіб: 13-річного підлітка Вовки (допитливого і непосидючого) і дільничого міліціонера Ревміра (такого ж недолугого як і його ім’я: скорочено від «Революционный мир» – ще одна прорадянська дань моді), кожен подає своє бачення подій. А події роману розгортаються влітку в селі Варварка наприкінці 50-х років минулого століття. Для школярів – пора довгоочікуваних канікул, пора розваг і пригод: від гри в футбол, у пекаря, у «спорчений телефон», у підкидного і відьму, від таємного розпивання пляшки вина з друзями біля вогнища на поляні, куди батьки категорично забороняють ходити (тому туди так і тягне), крадіжки бичків із сусідських переметів, до розслідування паралельно з Ревміром крадіжки курей, яке і приводить до страшної знахідки: вбитої піонерки. От вам і детектив! Але насправді детектив у цій книжці є лише оболонкою, тлом. За злочином стоїть радянська система: брехлива, безжальна, з продажним правосуддям, з ідеологією, яка засмічує голови і руйнує людські долі. Це роман про неї, а ще про стосунки батьків і дітей, про ставлення старших до менших (Вовка та його братик, не за роками мудрий 8-річний Юрко), про житття простих людей, з їхніми проблемами, радощами, захопленнями, про перші почуття і дружбу… Тут, не дивлячись ні на що, вдосталь жартів, смішних ситуацій, сонця й тепла. Як у житті!
Наталія Шевчук
Дуже рекомендую прочитати книгу письменника Террі Пратчетта про відьом, яким нічого не залишається, як включати усі свої здібності, щоб врятувати королівство, в якому вони живуть. У Ланкрскьому королівстві їх троє, вони дуже різні, але справжні. Мудра і рішуча бабуня Дощевіск, приземлена і заклопотана сімейними справами Тітуня Огг та наївна і трохи розгублена молода відьмочкаМаграт намагаються врятувати державу від великої біди. І хоч за відьомськими заповідями їм суворо заборонено втручатися в політику, без їхньої чарівної допомоги королівство не зможе жити.
Роман починається з того, що король Ланкру Веренц раптово помирає, вбитий гострим кинджалом на порозі свого фамільного замку. Він ще не зрозумів, що помер, коли зустрівся з самою Смертю. Вона й сказала королю, що він тепер вічно буде привидом, якого можуть бачити лише близькі родичі, чарівники і коти. Правити королівством замість померлого Веренца став герцог, лорд Шельметь. Люди підозрюють, що саме він вбив старого короля, щоб заволодіти його короною. Правління герцогадуже тиранічне, алевін хворіє, його переслідують страшні видіння, він потроху сходить з розуму. До того ж, син вбитого короля, спадкоємець престолу, вижив. Його врятували відьми і віддали на виховання в сім’ю мандрівних акторів. Малий і сам стає одним з них. Під час цих подій у королівстві оживає земля (звірі, рослини і все живе відчувають щось недобре), напруженість у повітрі змушує трьох чаклунок втрутитися у політику і допомогти розібратися в складній ситуації в країні.
Захват викликають образи героїв, прописані автором дуже гарно. І точно. Настільки реалістичний опис природних явищ та стихій, життя людей, в якому багато магії, переносять нас у вигаданий автором світ. У тому світі є любов, дружба, непрості людські стосунки, жорстокість. Але перемагає правда і справедливість.Автор роману часто звертається до творів Вільяма Шекспіра. Це викликає бажання прочитати його п’єси «Макбет» та «Король Лір».
Цей захоплюючий роман стане у пригоді всім, хто любить легку фентезійну художню літературу.
Світлана Молчанова
Це історія про 24 роки життя однієї сімейної пари - Лотто і Матильди, їхнє знайомство, одруження, побут, друзів та рідних. На перший погляд банальна і зрозуміла історія. Але автор приготувала нам неабиякий сюрприз.
Книга складається із двох частин: в першій, «Долі», події подаються нібито з точки зору чоловіка. Це історія життя Лотто. Вона сповнена романтизмом, любов'ю, пристрастю. Лотто, улюблена дитина забезпечених батьків, талановитий і, з часом, відомий драматург. Він гадає, що все прекрасно - поряд кохана дружина-красуня, добра, ніжна, вірна, готова заради нього на все. За чверть століття вони разом пройшли через бідність, творчу кризу, протистояння з матір'ю Лотто, успіх, заздрість… Здавалося, за цей час подружжя повинно дізнатися одне про одного все. Але виявилось, що це зовсім не так! І чи захотів би Лотто знати ВСЕ про свою дружину? Адже були недомовки, слова, погляди… А Лотто не помічав. Чи не хотів помічати?
Друга частина, «Фурії» - події з точки зору дружини. І тут починається найцікавіше. Історія, яка стала ключем до розгадки всіх сімейних таємниць. Історія Матильди. Самотня, принижена і зраджена дорослими в дитинстві, вона вхопилась за Лотто як за рятувальну соломинку, готова на все, аби помститись і самоствердитись. Вона тяжко працює, підбадьорює чоловіка, втішає, надихає, відмовляється від материнства (Лотто про це і не здогадується) і … терпить. Скільки злості і ненависті ховається за «доброю і ніжною» жінкою. Вона приховує свою особистість і минуле для досягнення своєї цілі. В гонитві за своїми прагненнями, Матильда і не помітила, як знищила людину, яку вже встигла покохати.
Порівнюючи дві розповіді однієї історії, починаєш задумуватись над тим, що може приховувати твоя друга половинка, чи він (вона) так само сприймає подружнє життя як і ти, чи варто знати ВСЮ правду одне про одного? Книга надзвичайно глибока і трагічна. Раджу всім її прочитати.
Наталія Шевчук
Ну що ж, поїхали! Нарешті, знаходячись на карантині, і бібліотекарі можуть теж прочитати щось із книжок, які так щедро роздають читачам кожного дня. Обираймо книги з нових за назвою та кольором, бо буремне життя...
Нема часу. Номер раз. Хлопчина, блогер з Бостону вирішив, як і Леннон, стати щасливим або схопити птаха щастя за синій хвіст, утерши носа усіляким Садхуртху та Бабаджи. Для досвідчених філософів його яскравий монолог приємно включає в себе все, що потрібно для переконливого і обміркованого плану стати щасливим. Саме тут з перших сторінок ви відчуєте присмак жувальної гумки та американської мрії:
· Алкоголік, що мріяв стати письменником у 50, але не перестав пити.
· «Якщо вірити стрічці Facebook то всі живуть так, що стає заздрісно».
· «Маленька дитина винайшла спосіб автоматичної подачі туалетного паперу завдяки додатку і заробила 2 мільйони»
Погодьтесь, іноді необхідно наплювати на ті негаразди, що людина собі вигадує завдяки тому, що бачить чужий успіх або вона просто фрустрована від власних невдач. Такими наче бесідами з американським пастором про проблеми, я та 500000 читачів потрохи починають задумуватись про щастя та приймати поразки з посмішкою. На диво книга схожа на хвилі настрою, за якими постійний напрям - це щастя. Щастя у славі, у повсякденності, щастя невдач, вдач. Тут ви почуєте цитати відомих європейських та індійських філософів, бо блогер копає до самих глибин душі, щоб дістатися стану спокою та щастя, і нарешті написати свою власну думку з Бостону, в якому напевно теж можна жити, а не мріяти про якісь Індійські кущі. Якщо ви намагаєтесь нарешті розібратись у собі і вам важко прийти до сусіда та нагородити його слов’янською психотерапією своїх проблем, або просто проживаєте скрутні часи, то це легке заспокійливе зробить вашу посмішку щирішою без жодних жувальних гумок, а шлях до себе буде надто більш усвідомленим, бо окрім Будди Марк Менсон пише про бовдурів, для яких життя не було таким цінним, як і відверті приклади з психотерапевтичними цитатами. Хочеться спитати, де блогер взяв Phd у психологіі, але не перестав бути людиною?
Прочитати цього американця варто хоч б задля того, що під час читання немов би теревениш з давнім товаришем та одночасно дозволяєш розібратись в питаннях що турбували гурт Metallica, щиро співчуваєш нарцисичному Дейву з Megadeth та дорослішаєш (молодшаєш) разом із хлопцем, котрого вигнали з Ліверпульської четвірки.
Musthave та 2 пальця в гору! Дякую, Марк, за чисто чоловічий підхід у питанні психологічної самопомочі (4 з 5 за розум та дослідження). Отже, гарний настрій гарантовано.
Максим Малін
ОЛЕГ КРИШТОПА "ОСТАННІ УКРАЇНЦІ ПОЛЬЩІ"
В 2017 році українці в Польщі відзначали сумний ювілей- 70-річчя акції «Вісла». Ця трагічна сторінка української історії мало знана широкому загалу. Цю прогалину намагаються заповнити сучасні історики, письменники, журналісти. Один із них – відомий репортажист Олег Криштопа, який проїхав Польщею, щоб поспілкуватися з українцями переселеними на понімецькі землі. Живих свідків переселення залишилось небагато, тому їхні спогади безцінні.
Що ж таке акція «Вісла»? Цій події передували масові депортації 1944-1946 рр.,коли всіх поляків вивезли з УРСР, а українців- з їх прадавніх територій, які відтепер належали Польщі. Але виявилось, що там залишилися ще сотні тисяч українців і десятки сотень УПА, які захищали мирне населення від репресій з боку Війська Польського. Тож польською владою у 1947 році було прийнято рішення: «здійснити енергійну акцію переселення цих осіб, окремими сім’ями розкидуючи їх по всіх відновлених територіях, де вони швидко асимілюються». Таким чином було депортовано та розсіяно операцією «Вісла» на понімецьких землях 152 тисячі українців.
Що ж виявив автор книги на сьогоднішній час? Українців у Польщі нараховується тільки 35 тисяч. Висновок невтішний – сподівання польської влади таки справдилися. Але українцями залишилися тисячі свідомих громадян. Це вони домоглися мати свою газету «Наше слово», яку фінансує держава. Мають чотири ліцеї з українською мовою навчання, в кожному місці є пункти вивчення української мови при польських закладах освіти. Українці мають свою церкву, святкують українські релігійні свята, молодь об’єднується в молодіжні гурти, проводить рок фестивалі і новорічні бали Маланки.
Автор побував у всіх куточках, куди виселяли українців. Вислухав щемливі розповіді старших людей про трагедію, яку вони пережили, коли їх голодних і злиденних (бо все залишили на батьківщині) кинули у пусті хати на нових поселеннях. Багато з них не доїхало до місця призначення. Згадували, як перших переселенців ненавиділи поляки, бо вважали бандитами. І вони боялися признаватися, що є українцями. Та не зважаючи на все зберегли і мову, і любов до України
Останні українці у Польщі – це діти і внуки тих, долю яких зламала акція «Вісла». Як сказала одна молода жінка з Варшави: «Звідки моє коріння – це найважче питання. Наша мала батьківщина – вона не в Україні, але це і не Польща, не в розумінні географічному та кордонів… Я про жодну територію не можу сказати, що це моє. Для поляків я українка отже, не своя». Українці в Польщі просто кажуть: ми є!!! Ми існуємо, хочете ви цього чи ні.
Світлана Гула
ІРЕН РОЗДОБУДЬКО "ГУДЗИК"
Роман відомої української письменниці і журналістки Ірен Роздобудько «Гудзик» вразив мене з перших своїх рядків. Дія роману відбувається в наші дні, буквально лише якихось 15 років тому, коли ще такі свіжі спогади для більшості з нас і в місті, котре для багатьох є рідним, а для когось дуже знайомим. Бо це Київ, столиця нашої Батьківщини, де місця, описані авторкою, впізнавані й улюблені багатьма читачами. Розповідь ведеться від першої особи, досить успішного режисера і викладача середніх літ Дениса. Сюжет дуже закручений, майже детективний. Спершу не зовсім зрозумілими є його рефлексії, багато містики, чи то гри уяви головного героя. Усе встане на свої місця під кінець книги, а ще більше проясниться після прочитання продовження роману «Ґудзик-2». Історія випадкового зв’язку молодого студента з досвідченою і старшою за нього викладачкою, що переросла у цілий детектив з елементами містики, психологічними драмами і невипадковими випадковостями. Зустріч на вечірці в санаторії після вступу до інституту, закоханість, а потім і глибоке хворобливе кохання впродовж багатьох років, іронія долі, що спіткала обох героїв… Книга читається на одному диханні, ніби переглядаєш захопливий фільм. До речі, за мотивами роману українськими режисерами був знятий фільм, котрий, із невеликими застереженнями, хочу порадити переглянути вже після прочитання книги. Ну, і звісно, одразу ж раджу приготувати й другу книгу-продовження цієї історії «Ґудзик-2». Попри розвиток сюжету, автор дуже реалістично описує болісний для всіх нас період Майдану 2013-2014 рр. Ми переносимось спогадами у ті страшні часи, коли кожний може згадати щось своє особисте. Читаючи цей роман, я кілька разів не змогла стримати сліз. Написаний чудовою українською мовою, «Ґудзик» і «Ґудзик-2» читаються дуже швидко, але залишають глибокий післясмак і матеріал для роздумів ще дуже надовго.
Віра Волинчук
ВАСИЛЬ ШКЛЯР "ХАРАКТЕРНИК"
Історичний роман Василя Шкляра «Характерник» - це глибоке занурення у царину та добу козаччини, із додержанням притаманного авторові правила – дослідженням документального підґрунтя взятої за основу теми.
В центрі роману особа Івана Сірка полковника та кошового отамана Запорізької Січі. Він, і це фактографічно продемонстровано, не мав жодного надійного союзника та мусив балансувати між різними центрами впливу, говорячи сучасною мовою, та боронити тогочасну Україну загалом і Запорізьку Січ зокрема.
Проте, на цьому тлі, майже зненацька виникає і стає, здавалося б, ключовою сюжетною лінією подія, як-то поява загадкового молодика на Січі. Цей парубок, якого в дорозі супроводжував вірний йому козачий отаман Війська Донського Іван Міюський, називає себе ніким іншим як Симеоном Олексійовичем, тобто сином діючого московського царя Олексія Михайловича. Хлопець намагається переконати Івана Сірка, а згодом і козацьку раду, що він не є самозванцем, а лише жертвою боярських інтриг, і його врятовано завдяки лише добрим людям, тому ось він живий і навіть має на тілі особливу ознаку приналежності до царського роду…
Та чи все так однозначно? На чий бік мають стати запорожці у цьому заочному поєдинку аргументів між парубком та московською владою? Стати на бік правди? Але правда за ким?!...
Однак чи є все це головною темою роману? Так, але…не зовсім. «Характерник» все ж таки є справжньою та всеосяжною присвятою козаччині часів доби Руїни. Однак це не банальний та звичний фольклор. Доступною, захоплюючою та веселою мовою в художній прозі розкривається тема козаків-характерників, бо один з головних героїв роману – козак Кирило – характерник, як і всі козаки з його Пластунівського куреня. Отаман Іван Сірко – характерник.
Письменник детально, дотепно і водночас серйозно розповідає про їхні надприродні можливості, що давно стали легендою, найвідоміша з яких – перевтілення у звіра чи птаха – вже й не здається такою дивиною. Тому сам по собі напрошується висновок, що цей історичний роман трохи балансує на межі із жанром фентезі, але який органічний цей баланс!
Зважаючи на історичну основу роману, скажемо про невеликий проміжок, у якому відбуваються динамічні події сюжету – 1672 рік, коли лік часових подій іде буквально на місяці. Але тут є все – і підступність Московського царства, і образ тогочасної гетьманщини в особах Петра Дорошенка та Івана Самойловича, і стосунки з Кримським ханством…
Є в сюжеті і любовна лінія – зворушлива, водночас стримана і чуттєво відверта, з почуттями, які поза часів та віків.
Звичайно, можна було б у цьому дописі обмежитись банальним переказом прочитаної книги, але це – не про масштабність «Характерника».
В романі дуже імпонує документалістика, справжні імена та прізвища багатьох відомих і не дуже відомих історичних постатей, цитати з архівних документів, використання де-не-де лексики того періоду, що постійно, але ненав’язливо, супроводжують текст роману.
Отже, тему окреслено, маркери сюжету означені, тому просто насолоджуйтесь вишуканим словом справжнього класика сучасної української літератури. Поціновувачі попередніх бестселерів «Чорний ворон», «Маруся», «Троща» будуть у захваті. Долучайтесь і ви.
Ольга Ткаченко
Адміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалитиАдміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалитиАдміністратор блогу видалив цей коментар.
ВідповістиВидалити