Складно в сучасному світі знайти людину, яка б жодного разу не чула про Вінстона Черчілля. Попри те, що у політиці було чимало успішних і талановитих діячів, Черчілль зумів запам’ятатись на довгі десятиліття, а вислови його продовжують породжувати нові й нові фразеологізми. Навколо цього історичного персонажа протягом століття з’явилося чимало книжок та ще більше міфів про діяльність, особисте життя, й звичайно ж, про шлях до олімпу.
Якщо коротко, то дорога до вершин світової історії молодого Вінстона була вкрай тернистою. Він зазнавав злетів і падінь, а інколи здавалось, що історія зовсім кинула його у небуття, але немов фенікс він яскраво відроджувався і продовжував творити дійсність. Спершу на лавах парламентарів, а потім у міністерських кабінетах, аж доки не отримав найбажаніший пост – прем’єрське крісло.
Якщо раптом вам захочеться дізнатись більше про непростий, але надзвичайно захопливий шлях легендарного політика, я підібрав кілька дуже цікавих книг, які легко, без складних слів розкажуть вам про абсолютно всі аспекти, що формували його особистість; опишуть його як звичайну людину та розкажуть про те, як суперечливій постаті, яку часто не сприймало суспільство стільки вдалось досягнути!
Себастіан Гаффнер "Черчілль. Біографія"
«Кинь йому мотузку і він сам на ній повіситься» - слова, якими я б схарактеризував увесь дух цієї книжки. Якщо вам хочеться більше сухих фактів, критичної думки про постать Вінстона Черчілля, то вам точно стане до душі ця біографія. Тут так само, як і в останній книжці, між рядками простежується особисте ставлення до постаті легендарного політика. Однак воно є протилежним тому, з яким захопленням розглядав Черчілля Андрій Галушка. Не знаю чому, але Гаффнер є настільки критичним до постаті легендарного політика, що намагається поставити в пріоритет його невдачі, в той час як автор останньої книжки, майстерно їх завуальовує.
Увесь твір пронизаний духом затятої боротьби, тільки вже не Вінстона, а його ворогів проти нього. Автор постійно відшуковує особистісні протистояння відомих постатей того часу з Черчіллем, та смакує подробицями чергової поразки політика, про що свідчить цитата відомого англійського прислів’я на початку цього опису. Але для себе я й тут зумів відшукати позитивні чинники. До прикладу, в цій книжці вдалось знайти подробиці з життя Черчілля, про які жодним словом не обмовились автори інших двох книг. І це не може не захоплювати.
Книга, яка трапилась мені першою, переважно пронизана критичним, науковим духом та надзвичайно лаконічно й зрозуміло описує всі аспекти життя відомого політика. Це не «художній роман», яким здається остання книжка, це критична наукова робота, яка, хоч і добре написана й легко читається, все чітко та без зайвих деталей пояснює. Тут вже не вийде пережити у власній уяві життя легендарної постаті, але й після завершення читання ви точно не залишитесь розчарованими.
Однією з переваг цією книжки, для багатьох, буде її обсяг, адже вона складає всього лиш близько 160 сторінок, які можна прочитати за день. Проте, не дивлячись на це, біографія, написана Гаффнером, все одно дозволить ґрунтовно поповнити власні знання про Вінстона Черчілля.
Не скажу, що книжка мене вразила, але вона мене й не розчарувала. Тому, якщо ви хочете дізнатись сухі факти, які легкі для сприйняття, то варто обов’язково взяти до рук цю Біографію, написану Себастіаном Гаффнером!
Томас Рікс "Черчілль і Орвелл. Битва за свободу"
«Найкраще пізнається в порівнянні» - саме так я сказав би про цю книжку. Я її розпочав читати одразу ж після попередньої, аби побачити постать Вінстона Черчілля на фоні когось іншого. Ідея порівняти політика й письменника спершу здавалась мені чимось неможливим та цілком абсурдним. Однак, згадавши, що Черчілль був чи не єдиним політиком в історії, який отримав Нобелівську премію з літератури, все ж таки вирішив взятись за прочитання.
Томасу Ріксу – лауреату Пулітцерівської премії вдалося мене вразити. Він зробив те, що для моєї уяви здавалося неможливим – порівняв дві, на перший погляд, абсолютно протилежні особистості. Більш того, він їх змалював так, що якби Черчилль і Орвелл колись би й перетнулися, то точно стали б кращими друзями.
Якщо говорити про саму книжку, то вона водночас захоплює та змушує критично замислитись над особливостями біографії двох видатних осіб. Але була серед них одна вражаюча відмінність: Черчілль народився в родині аристократів та жив, ні в чому собі не відмовляючи, протягом життя. Орвелл же був у цьому сенсі абсолютною протилежністю відомому політику. Він розпочинав як поліцейський в колишній британській колонії після закінчення Ітона – відомої в той час закритої школи, де навчались або діти з аристократичних родин, або ж ті, що відзначились надзвичайними здібностями до науки. Орвелл підпав під останнє, але по закінченню елітної школи він не пішов до університету, хоч і мав для цього надзвичайно високі шанси. Після служби на Бірмі він став затятим антиколоніалістом. Він різко засуджував його прояви у своєму першому романі, присвяченому Бірмі, в той час як Черчілль змолоду брав активну участь у протистояннях на боці монополії. Розпочав він свою кар’єру в ролі військового репортера на Кубі, в якій Іспанська колоніальна адміністрація намагалась зберегти свою владу. Саме тоді він і здобув свою першу популярність. Орвелл же досягав всього сам, його шлях здається дивним на перший погляд, адже замість будувати успішну кар’єру, він вирішив «спокутувати провину» за участь в «колоніальному гніті», опинившись буквально на соціальному дні Парижа та Лондона. Ба більше, він ще й описував свої «поневіряння» в наступному романі.
Літературна творчість Орвелла, якого Томас Рікс вперто намагається порівняти з Черчіллем, майже протягом всього його життя видається невдалою. В той же час, перші статті майбутнього політика Вінстона користуються неабияким успіхом. Читаючи цю книжку, видається, що автор, ніби між рядків, злегка намагається натякнути – «а якби Черчилль не народився в родині нащадків Лорда Мальборо? Можливо, він мав би схожий шлях із Орвелловим?». Ця річ залишається надзвичайно непростим питанням, яке я намагався собі ставити, ретельно читаючи розділ за розділом.
Окремо автор приділяє увагу ролі двох порівнюваних постатей в Другій Світовій війні. І саме в цих моментах, він окреслює подібність Орвелла та Черчілля. В період 1940-х років вони мали абсолютно відмінні ролі: Черчілль вирішував долю світу на посаді британського прем’єр-міністра, а от Орвелл продовжував залишатись все тим же автором-невдахою. Хоча, спільного, на мій подив, у них виявилось надзвичайно багато. Попри те, що письменник був соціалістом, він також став в опозицію до всього світу, як і Вінстон. Він протистояв, пишучи осудливі речі про політичні зловживання, а Черчілль як політик, вперто просував свої позиції. При цьому його навіть не лякали втрати свого вигідного становища.
Можна ще багато що написати про цю книгу. Але якщо сказати кількома словами – вона суперечлива та захоплива водночас. Якщо вам хочеться якоїсь новинки, чогось незвичайного, а разом з тим і більше дізнатись про легендарну постать Вінстона Черчілля, то цю книгу я однозначно рекомендую до прочитання!
Андрей Галушка "Великие личности: Черчилль"
Якщо сказати про книгу всього лиш одним реченням – це книжка, яка надихає! Чому саме так? Тому що історію Черчілля автор Андрій Галушка змальовує як захопливий художній роман. При цьому йому майстерно вдається «розкласти по поличках» кожний аспект життя легендарної постаті. Чого варта лише назва одного з розділів – «Уинстон и…» в якому він детально описує «стосунки» політика з різними частинками життя. До прикладу з Америкою, алкоголем чи природою.
Я б поділив цю книгу на дві частини. Першу автор пише, ніби художній роман, із захопливим, закрученим сюжетом, де Вінстон виступає мов персонаж, котрий, зціпивши зуби, долає свій непростий життєвий шлях. Він намагається налагодити непрості стосунки зі своїм батьком Рендольфом, який досить часто нехтує власним сином. Однак коли 19-річному Вінстонові вдається зробити перші непрості кроки назустріч, старший Черчілль, завершивши політичну кар’єру на посаді канцлера (Міністр економіки в Британії), поспішно йде з життя. Аби довести старому Рендольфу, що він здатний досягти таких же висот в житті, як він, Черчілль починає старанно вчитись у Сандгерсті, куди вступає після навчання в закритій школі. До речі, автор вміло змальовує дитячі роки Вінстона, з яких він і став в опозицію до світу, що його оточував. В закритій школі, куди він потрапив зовсім маленьким, Вінстон зарекомендував себе як бешкетник, за що постійно отримував різками. Як зазначає автор, він навіть пообіцяв, що коли виросте, неодмінно прийде й відгамселить директора, який не шкодував для нього ударів. Проте, зробити він цього не встиг – директор пішов з життя раніше.
Інша ж частина, вже у більш науковому стилі, намагається зазирнути в кожний пазл, що складав загальну картину легендарного політика. Тут автор вже не як письменник, а як захоплений детектив, мов під мікроскопом, розбирає на невеличкі частинки постать Вінстона. І йому це навіть дуже добре вдається!
Однозначно, Андрій Галушка, на мій погляд, між рядками дуже прихильний до Черчілля. Він хоч і описує його поразки, але намагається їх завуалювати, ніби це передумова нової перемоги. Хоч автор і відверто пробує змалювати Вінстона в юності як нікому непримітного, такого ж як і інші представники його класу, легковажного хлопчика-гультяя, йому все одно якось вдається натякнути на те, що ця постать вже намітила собі грандіозний життєвий шлях.
Читаючи книгу, майже не помічаєш, як сам, у власній уяві, стаєш учасником описаної історії. З перших розділів розумієш - з Черчиллем ти надовго, а, дійшовши до останнього рядочка, шкодуєш, що захоплива історія так швидко та непримітно обірвалась.
Автор вміє тримати увагу читача надзвичайно майстерно. Хоч твір і посягає на звання наукового, він швидше, науково-художній роман, який занурює з головою і не відпускає до останньої крапки.
Тож, якщо я і рекомендував би якусь книжку для натхнення, то ця була б першою в моєму списку!
Звичайно, постать легендарного діяча Вінстона Черчілля не може не вражати. В цьому мене переконали три прочитані книжки, які я ретельно вивчав, аби зробити підбірку, легку для сприйняття, та не перевантажену науковими термінами. Багато кому вдавалось чути про Черчілля лише віддалено, з чуток, чиїхось оповідок, але краще було б взяти до рук хоча б одну невеличку книжечку, якщо вас постать Вінстона Черчілля справді зацікавила. Прочитавши її, ви точно зможете зробити власні, неупереджені висновки. Тому, якщо цей невеличкий огляд збурив вашу цікавість до Черчілля, або ж ви палали неабияким бажанням дізнатись про нього більше, сміливо беріть до рук одну з трьох книг. А якщо вас переповнює така ж цікавість як і мене, хапайте одразу ж всі три – і вперед! Досліджувати постать Вінстона Черчілля, від якої ви точно не лишитесь розчарованими! Найкращою ж новиною буде те, що ви можете в будь-який момент, так само як і я, завітати на абонемент Центральної бібліотеки Солом’янки на Освіти, 14а, та взяти кожну з цих трьох книг!
Максим Кірсанов,
студент 3 курсу історичного факультету НПУ ім. М.П.Драгоманова
Тетяна Водотика "Історії успіху: видатні українські бізнесмени XIX ст."
Ви коли-небудь думали відкрити власний бізнес? Дехто напевне так! Але ж які перепони ставить перед новоспеченим підприємцем світ бізнесу? Відповідь: безліч. Тому й не кожен з тих, хто хотів би мати власну справу наважується на це.
Існує чимало книг, посібників, мотиваційних історій для майбутніх бізнесменів. Ясна річ – вони надихають, але далеко не кожен після них набирається мужності та розпочинає власну справу. Особливо в наш «нелегкий час». А що, як я вам скажу, що бізнес був не новинкою на наших землях ще в далекому ХІХ столітті? Ба більше, вихідці з кріпаків навіть будували власні бізнес імперії. Які вони були князі з грязі, та скільки будівель побудували лише в Києві на кошти наших підприємливих предків, важко й перелічити на пальцях обох рук.
Найкраще про українських магнатів в ХІХ ст. розповість зовсім новенька книжечка Тетяни Водотики, надрукована 2020-го. Вона здатна занурити новоспеченого читача в безмежний, заплутаний, переплетений різноманітними угодами, світ бізнесу позаминулого століття. Тут ви дізнаєтесь і про те, як кріпаки перетворювались на цукрових магнатів, мігранти, що не мали ані гроша за душею, - на успішних підприємців. Науковиця зібрала в своїй книзі всі історії, які тільки можна розповісти. І навіть виклала це, не перевантаживши текст безліччю наукових та малозрозумілих термінів, як це полюбляє робити більшість представників світу науки. Тому для пересічного читача книга теж стане зрозумілою та цікавою. Правда, доведеться таки заглянути до вікіпедії, аби відшукати суть деяких термінів, які де-не-де зустрічаються в тексті. Серед таких буде «криза перевиробництва». Тому наперед поясню – це термін, який позначає явище в економіці, коли товарів та послуг на ринку більше, ніж їх готові купувати, через що виробники втрачають значну частину своїх коштів.
Розпочинає авторка свою розповідь з розлогого вступу, де чітко розставляє всі крапки над «і». З перших рядків навіть пересічний читач зрозуміє те, про що хоче розповісти науковиця. Тут вона пояснює кожен аспект, що формував загальну картину тогочасного світу підприємців. А бізнес, порівняно із сучасним періодом, був тоді вкрай непростим та ризикованим заняттям. Більш того, царський уряд, хоч і заохочував появу підприємців, він суворо контролював, аби найважливіші ніші ринку посідали люди, найбільш до нього лояльні. Принаймні, в цьому переконана сама науковиця. З перших рядків, на відміну від багатьох авторів, Тетяна Водотика, не кидає пересічного читача в незвіданий світ історичної науки, а поступово, ледь помітно підводить його до розуміння тогочасного світу, в якому мусили виживати герої цієї захопливої книжки. Я, швидше за все, схарактеризував би вступний розділ як теоретичну частину, яка намагається пояснити, на якому ґрунті будуть розвиватись подальші сюжети, яких тут є безліч. Проте, й саму його структуру можна назвати досить універсальною, адже чимало цікавого тут може знайти як пересічний читач, так і науковець, який добре орієнтується в описуваному авторкою часі. Більш того, для найвибагливіших дослідників, які всілякими силами намагаються перевірити достовірність написаного, авторка також підготувала цікавий сюрприз. Ним виявились графіки, вдало підібрані цитати авторитетних людей та посилання на наукові джерела внизу майже кожної сторінки, проте це не тільки не зробило книжку сухим науковим виданням, але й надало їй неабиякої авторитетності.
Головною ж частиною цієї праці стали історії. Вони в чомусь схожі, а в дечому навіть пов’язані між собою. Науковиця поділила їх на чотири частини. В перших двох вона розповіла про родинний успіх. На головному місці тут, звичайно ж, опинились Яхненки та Симиренки, які, будучи кріпаками, зуміли себе викупити та, навіть, збудувати цілу цукрову бізнес-імперію, що проіснувала кілька десятиліть. Разом з тим, не забула вона й про родини мігрантів, імена яких чомусь не згадували на уроках історії. Їм в другому розділі авторка відводить окрему роль у розвитку українських земель. Зокрема, вона згадує про дві грецькі династії, які, прибувши з острова Хіос, побудували свою бізнес-імперію. Ось про них, як не дивно, я дізнався вперше. І, відверто кажучи, був захоплений. Вони, хоч і мали вже добре налагоджені зв’язки та значні родинні статки, все ж в Одесі ставали новачками, першовідкривачами суворого ієрархічного світу Російської імперії. Південна пальміра крила для них нові можливості, хоча й доводилось їм долати непростий шлях місцевою бюрократичною машиною. Незважаючи на всі труднощі, вони таки зуміли налагодити торгівельний бізнес в Причорномор’ї та навіть заснувати власні торгівельні флоти, кораблі яких безперестанку курсували Чорним та Середземним морями, доставляючи хліб та зерно в європейські порти. На торгівлі хлібом непогані статки сколотили родини Родоканакіс та Раллі, в історії успіху яких і намагається зазирнути авторка.
Не обійшлось тут і без педантичних німців та романтичних французів. Окрему увагу науковиця приділяє родині Вадонів, яка, прибувши з Франції, також зуміла на малообжитих південних землях зібрати шалені статки. А на суднобудівному заводі цієї династії навіть будувались військові кораблі чорноморського флоту під час Першої Світової війни. Більш того, верф продовжувала працювати навіть в радянські часи. Правда, вже без власників-французів.
І як же було оминути увагою засновників Асканії-Нова – родину Фальц-Фейнів? Їхній історії авторка приділяє окрему увагу. Й не дивно, адже по собі вони лишили величезний заповідник, який ми можемо відвідати й сьогодні. Як на мене, історія ця є найбільш захоплюючою з усіх. Незвичною вона стала тим, що фактично, розбудові бізнес-імперії всі Фальц-Фейни мають завдячувати Софії. Це напевне чи не єдиний сюжет, де успіх в бізнесі в позаминулому столітті належав саме жінці. Софія мала неабиякий хист і одна з небагатьох жінок проявила себе в буремному світі підприємництва. Хоч Фальц-Фейни й до цього не бідували, маючи маєтки на півдні, Софія зуміла перетворити незначну родину поміщиків-мігрантів на справжніх магнатів. Доля її синів склалася по-різному. Дехто з них обрав собі інші сфери діяльності, а дехто таки час від часу включався до родинної справи, яка трималась на тендітних плечах педантичної та сміливої Софії Фальц-Фейн.
Як же забути про англійців, які подолали увесь континент, аби побудувати фабрику з виготовлення сільськогосподарських машин в далекому Катеринославі (сучасне місто Дніпро)? Важко зрозуміти, що штовхнуло двох братів на такий вкрай сміливий вчинок, та, судячи зі слів авторки, один з них під час подорожі Російською імперією відшукав вдалий ґрунт для того, аби відкрити власну справу. Розпочали вони з невеличкої майстерні, а от розбудувались аж до цілого величезного заводу, який стоїть навіть сьогодні.
Були в цій книжці й одиничні успіхи. Про них авторка пише в третьому розділі. Всього лиш кілька чоловік, яким поодинці вдалось досягнути неабияких вершин, також варті захоплення. Серед них були люди абсолютно різних національностей та соціальних станів. Знайшлось місце в цій оповіді навіть для кадета, який раптово вирішує податись у підприємці. Зокрема відзначився єврей Марголін, німець фон Дітмар, і, звичайно ж, українець – Стефан Кульженко. Історія останнього в цьому переліку вартує окремої уваги. Нікому невідомий Стефан потрапив в якості учня до друкарської майстерні іноземця. Той з часом розорився і його друкарню викупив інший підприємець. З часом новий власник пропонує Кульженку взяти цю ж саму майстерню в оренду. Той погоджується на авантюру, з якої й виростає видавнича імперія. Кульженко, за визначенням авторки, був доволі прогресивною людиною, і за можливості, не шкодував грошей на впровадження й вивчення технічних новинок в друкарській справі. Так завдяки його праці світ побачили високоякісні, ілюстровані видання, які до нашого часу зберігаються в музеях. Йому замовляли книги найвидатніші постаті того часу, а ілюстрації малювали непересічні художники. Головним секретом його успіху було постійне оновлення та прагнення до досконалості. Навіть тоді, коли книга здавалась бездоганною, друкар прагнув ще кращих результатів. Маючи неабиякий хист, Кульженко вдало балансував у ціновому сегменті. Завдяки цьому йому вдавалось продавати як дешеві листівки, так і найпрекрасніші книги, для вибагливої публіки.
Останній же розділ познайомить читача не так з історіями успіху, як з впевненим шляхом до краху. Тут відзначились всього дві постаті, які закінчили, точно не happy endом. Перший підприємець, намагаючись розробити родовища залізної руди, залишив після себе силу силенну боргів, а от історія Алчевських, ставши спершу зразком успіху, завершилась цілковитим крахом та самогубством самого Олексія. Розпочинав він з невеличкої лавки, а з часом став володарем величезної бізнес-імперії. Його статки навіть оцінювали в десятки мільйонів тогочасних рублів. Та крах прийшов раптово – спалахнула загальна криза. Тож, засновник і співзасновник кількох банківських установ опинився на шляху, який впевнено вів до банкрутства. За кілька років він опинився в боргах. А незабаром, мов Анна Кареніна, з роману Льва Толстого, загинув під колесами потяга в Петербурзі. Невідомо, чи сам він туди кинувся, чи йому хтось допоміг. Однак зрозуміло одне – крах його був надзвичайно болючим.
Складно в цьому незначному відрізку тексту розповісти чи переказати всі історії. Кожна з них є по своєму цікавою та унікальною. Багато хто з цих успішних підприємців мав свій шлях. І найцікавішим є те, що жоден з успіхів не давався легко, а якісь позитивні результати здобувались лише шляхом впертої й безперервної праці. Хтозна, можливо ця книжка надихне когось створити власну справу та стати новим українським магнатом, який відродить економічну міць нашої країни. Теперішній і тодішній час, безперечно, мають чимало відмінностей, але, було б хорошою ідеєю для сучасних «щасливців долі» відновити традиції меценатства, започатковані ще магнатами Терещенками, Симиренками, Бродськими. Частиною їхнього успіху, була розбудова багатьох міст, які ще й досі користуються будівлями, зведеними на кошти магнатів.
Книжка, однозначно, варта уваги. Вона дає розуміння того, як розвивалась на українських землях сфера підприємництва, та які чудові традиції протягом багатьох століть були втрачені. Кожен, читаючи ці історії успіху, можливо, зуміє відшукати щось близьке для себе, та отримати нову порцію сміливості та натхнення. Вона цікава буде не лише історикам та підприємцям, а й будь-якій пересічній людині, тому що написана цілком доступною мовою й зовсім неважко читається.
Тож, якщо вас зацікавила ця оповідь, ви захоплюєтесь ХІХ століттям та хочете побачити українську історію не з боку постійних страждань і поневірянь, а з позиції неймовірного успіху – вперед брати цю книжку й досліджувати світ бізнесу позаминулого століття! Тут ви дізнаєтесь і про становлення Терещенків, Ханенків, і про те, як обживались на українських землях іноземці, змінюючи їх облік. А чудовою новиною буде те, що взяти книжечку ви зможете абсолютно безкоштовно на абонементі Центральної бібліотеки Солом’янки на Освіти 14-А та самостійно дослідити захоплюючі історії шаленого успіху українських бізнесменів далекого ХІХ століття!
Максим Кірсанов,
студент 3 курсу історичного факультету НПУ ім. М.П.Драгоманова
Василь Стус – життя сфабриковано!
Історія, яку мені доведеться розповісти сповнена трагізму, героїзму та неймовірної волі до перемоги. Доля, про яку чув чи не кожен українець в публіцистиці або за шкільною партою. Ця історія давалась мені непросто, адже головна складність її була не так у тексті, як в самому її сюжеті.
Розпочалось все з того, що, повертаючи на абонементі бібліотеки книжку, я почав роздумувати над тим, що б прочитати наступним. І тут ідея прийшла спонтанно, після згадки резонансної книжки Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса». Я вирішив взяти саме цей примірник, доповнивши його книгою Дмитра Стуса «Життя як творчість». І саме після цього розпочалась моя довга історія знайомства з автором, про якого десь краєм вуха я почув на уроці української літератури ще в школі.
Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса»
Перша книжка – «Справа Василя Стуса». Вона видавалась для мене досить непростим завданням, адже складалась аж із близько семисот сторінок. Від першого погляду на цей примірник виникала думка: «Це буде дуже складно!». Читання й справді виявилось не з легких, але поступово, крок за кроком, сторінка за сторінкою, я почав відкривати для себе світ радянської репресивної машини та людських доль в ній. Автор першої книжки не використав якихось вражаючих слів чи текстів. Він намагався вразити простою, сухою мовою архівних документів, які протягом багатьох десятиліть встигли сховати між своїми рядками зламану, побиту, розтоптану долю однією людини, яка наважилась використати своє природнє право говорити.
Мушу визнати, що книга Вахтанга Кіпіані є не найпростішою, а чимало хто з читачів запросто заплутається в переповнених сухими, сфабрикованими фактами, протоколах. Прочитавши цю збірку від початку до кінця, з впевненістю заявляю – вона не обіцяє для пересічного читача або дослідника бути цікавою, але водночас безперечно запевняю, що правду ви для себе сформуєте самі. Такою собі винагородою за «тортури над собою» й буде те саме мислення та погляди, віднайдені самостійно, а не під впливом чиєїсь авторської думки. Лише наприкінці Кіпіані дозволяє взяти собі слово та поділитись своїми поглядами стосовно досліджених читачем фактів.
Попри те, що протягом всього читання книжки триває ознайомлення зі звичайними документами, виникають не надто приємні та прості емоції. Мова сухих, ледь підкріплених чимось фактів, викликає неймовірне емоційне відчуття. Прочитавши кожний документ, всією своєю свідомістю намагаєшся поставити лиш одне запитання: «Хіба так можна, просто, без жодного ґрунтовного факту ламати людське життя?!», але ці ж самі документи продовжують безжально мовчати. Попри звичайні, сірі записи, які вирвані з багатотомних фоліантів карної справи, вимальовується ціла картина, цілий життєвий світ. За простими особистими листами, безцеремонно вирваними, найпідступнішим чином викраденими, криється чиєсь повсякденне життя. І це не може не вражати, не може залишати байдужим до величезної, трагічної історії, про яку можна зняти неперевершений, оскароносний фільм.
Наскільки складно собі уявити, що в прогресивному суспільстві навіть минулого століття таке було нормою, та й взагалі чимось можливим. Здавалося, що мало хто може насмілитись до такої безцеремонності. От уявіть собі бодай на хвилинку, що хтось дістав ваше особисте листування в соцмережах та вголос зачитує кожне його слово. Це напевне стане найстрашнішим епізодом всього життя. Для Стуса ж це стає трагічною реальністю. Більш того, особисте листування навіть використовують проти нього ж. Вражає, що жоден із цих папірчиків навіть найменшим чином не обмовився про відчуття самого Стуса, адже це залишається вже на розсуд самого читача.
Слід окремо відзначити, що події, описані автором відбуваються в 1980-х рр., коли переживши своє перше ув’язнення й заслання, Стус знову опиняється в руках КДБ, що безжально, на отих тихих, мовчазних папірчиках, черговий раз безцеремонно фабрикує чергову справу аби піднятись, сповненими людських страждань, кар’єрними сходами. На превеликий жаль, саме кримінальна справа №5 стане передостаннім, жорстоким акордом в житті всього лиш однієї людини. А Стус був переконаний, судячи з останнього слова на суді, що його вірші ще побачать свою славу! Як виявилось, він мов у воду дивився, адже за кілька років, на його перепохованні в Києві, розбурханий натовп, щиро обурювався з несправедливо засудженої долі легендарного поета.
Дмитро Стус «Василь Стус: життя як творчість»
Наступну книжку під назвою «Василь Стус: життя як творчість», написану його сином Дмитром, я прочитав лише для порівняння. Однак, не очікуючи чогось особливого на початку, я здобув масу емоцій, які досі не можу забути. Складно братись за критику, коли книжка описує реальну долю, ще й таким чином, що здається чимось гріховним сварити її за якісь складно написані слова. Не впевнений, що й ця історія буде легкою для сприйняття, про що автор попереджає з перших рядків. Однак можу запевнити зацікавленого читача в одному – після останньої сторінки цього примірника, ви точно не лишитесь байдужими до долі письменника!
Мені й справді було цікаво дізнатись погляд сина, який не був пересічною особистістю в житті відомого поета. А він, судячи з інформації на обгортці, пішов подібним до батькового шляхом, адже став науковцем у літературній сфері. Завдяки йому, кожен, хто взяв до рук цю книжечку, зміг дізнатись не чиїсь оспівування, або критику, а опис реальної людини. Саме таким намагається зобразити Стуса його єдиний син. Тут також автор не нав’язує жодної єдиноправильної думки. Він просто оповідає складну історію з погляду сина, переплітаючи це з реальними, науково обґрунтованими фактами. В свою ж чергу, це робить з книги не просто оповідку, а цілу наукову роботу, яка сповнена неабиякою авторитетністю.
Стус молодший розпочинає свою розповідь з останніх подій, пов’язаних з перепохованням відомого поета. В першому розділі йдеться про 1989 рік, коли кілька ентузіастів разом із сином, намагаються організувати перевезення тіла Стута на Батьківщину. Ця процедура, судячи з оповіді автора, була вкрай непростою, адже потребувала неймовірної бюрократичної тяганини. Та ще й не слід забувати що кагебісти, як їх часто називав і сам Стус, всіляко намагались цьому перешкодити. До процесу долучались і місцеві органи влади Чусовського району. Спроб перепоховання було чимало, однак, вдалою виявилась лише та, що відбулась восени того далекого 89-го. Судячи з опису, вся команда, в тому числі й кінохроністи, зібрались йти до кінця, не дивлячись ні на що. В цьому розділі автор в усіх насичених кольорах описує протистояння із системою, котра вже впевнено починала тріщати по швах. Він оповідає, в усіх деталях навіть процес ексгумації тіла, що в уяві читача вимальовує всі не найприємніші деталі. Вражає, що не дивлячись не лише на несприятливі умови з боку влади, а й на власні переживання, ентузіастам вдається реалізувати задумане та повернути Василя Стуса на українську землю.
Далі йдуть розділи, які поступово вводять читача в деталі кожного аспекту життя відомої постаті, починаючи з дитячих років і закінчуючи загибеллю. Помітно, що автор ґрунтовно підійшов до походження поета. Зокрема описав свої спроби дізнатись про родовід Стусів. Судячи з розповіді, нащадкові Стуса таки вдалось частково докопатись до коріння свого роду та описати його засновників.
Звичайно, не менш важливим етапом в житті кожного є дитинство. І автор з усіх сил намагається прискіпливо відслідкувати перші кроки, майбутнього, поета в цьому житті. Тому, прочитавши перший розділ, чудово починаєш розуміти, про що хотів сказати Стус в своєму викривальному вірші «Безпашпортний закріпачений», за який його, до речі, також судили. Семену та його дружині Їлині (так звали батьків поета) вдалось, попри небажання місцевих органів сільської влади, вирватись до індустріального міста, завдяки вербувальнику, котрий під свою відповідальність взяв нікому невідомого селянина. Цей крок врятував родину, а можливо й самого Василя від «закріпачення» в радянському селі.
В розділах, що йдуть далі, Дмитро Стус описує вже кожен етап батькового життя, яке, звичайно, розпочиналось з дитячих років, і формування в середовищі російськомовного Донбасу. Син поета намагається провести паралель між особливістю життя в тогочасному Сталіно (сучасний Донецьк) і подальшою долею Василя Стуса. Внаслідок цього він доходить висновку, що саме незламний дух Донбасу й зробив його витривалим та стійким до страждань. Тож, після прочитання розділу, я таки зміг відкрити для себе чимало нового. А зрозуміти можна було багато що. Зокрема й те, що Стус з раннього дитинства прагнув до науки, й навіть бігав за старшою сестрою до школи. Саме тоді, раніше від усіх інших він навчився грамоті, яка допомогла йому здобувати подальші знання.
Далі, цілком закономірно, описується його спроба вступити до університету в Києві, однак, майбутньому діячу там відмовили. Це й стало першим присмаком поразки для Стуса. Єдиною причиною цього став вік, адже він закінчив школу, будучи значно молодшим за інших. Однак його запросто прийняв інститут на рідній Донеччині. Навчаючись там, автор і почав свій шлях входження до кола літераторів. Під час здобуття освіти він зав’язав чимало приємних та корисних знайомств. Таким чином студентське життя майбутнього діяча було вкрай цікавим та насиченим, а підсумком його стало викладання Української мови в одному із сіл. В ньому літератор якраз, напевне, і встиг за своє тяжке життя насолодитись краєвидами, які захоплювали його з раннього дитинства.
Всі інші наступні розділи описують його поступовий, але впевнений шлях до літературного олімпу. Саме по закінченню навчання автор зрозумів, що прагне наукової діяльності в сфері літератури. Вже незабаром він починає реалізовувати задумане. Більш того, Стусу навіть знехотя довелось працювати в «Соціалістичному Донбасі», де йому обіцяли рекомендації під час вступу до аспірантури. До речі, туди йому таки вдається вступити, витримавши всі іспити.
Не оминув автор книги й особисте життя свого батька. Він описав два серйозні романтичні захоплення Василя Стуса, не виключаючи наявність в його житті й інших стосунків. Так, на довгий період його музою стала Олександра Фролова, яку він лагідно називав Шурою. Цей їхній роман продовжувався тривалий час, аж до переїзду автора в республіканську столицю. І сповнений він був різних нелегких дилем, перед якими Стус неодноразово поставав. Вони то захоплювались один одним, ведучи цікаві розмови аж до ранку, то безнадійно поривали, знову поновлюючи свої драматичні стосунки. Судячи з опису, та з наведених в книжці фрагментів щоденника, запросто можна зрозуміти, що Стус чудово розумів безперспективність цього роману, але постійно поступався своєму емоційному захопленню.
Останні та передостанні розділи присвячуються переважно літературному життю автора в Києві та зустрічі з Валентиною, з якою незабаром він одружується. З цього можна дізнатись, що життя поета йшло у вкрай позитивному напрямку. І час цьому був сприятливий, адже лунали останні акорди хрущовської «відлиги». Тут описується найцікавіше – знайомство зі Світличним та входження до кола шістдесятників. Цей час був майже унікальним в його житті. Здається, що він був за кілька кроків від вершини літературного визнання й слави, але шлях обірвала історія, адже влада змінилась, а «зверху» пролунав наказ: «Прибирати найактивніших». Саме тоді проти більшості друзів Василя запустилась безжальна, смертельна репресивна машина, яка мала «вичистити» від інакодумців республіканську столицю та Львів. Василь, звичайно, не зміг стерпіти цього й заговорив. Вперше це сталось в кінотеатрі «Україна». В той момент, коли відбувалась прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Цей непевний крок повністю перекреслив все життя, адже мрія Василя Стуса була зруйнована розчерком пера – його було викинуто з аспірантури. Далі ж чекали поневіряння та мимовільні успіхи в архіві, з якого його теж звільнили через веління впливових недоброзичливців.
Поміж тяжкими фактами з життя поета, його нащадок в книзі ділиться моментами з повсякдення. Зокрема розповідає про період свого дитинства, коли батько ще був в родині. Саме тоді, зі слів автора, залишились найяскравіші та найцікавіші спогади з дитячих років. Далі, доля безжально відібрала в родини Василя, й настав довгий період розлуки, відчуття про який описує автор.
Останній же розділ повністю присвячений власним спогадам про той останній в’язничний термін поета. Дмитро Стус розповідає про час недовгого інтервалу між ними, й про те, як вони з батьком після значної розлуки намагались знову налагодити між собою стосунки. Проте жорстока репресивна машина знову втрутилась в родинне буття, й швидко обрала йому новий жорстокий термін, який виявився, на превеликий жаль, останнім.
Можна довго описувати непросту долю легендарної постаті, огортати її все новими й новими фактами. Однак це вже стане цілою книжкою, а не оглядом, який я намагаюсь зробити. Тож на завершення я порекомендую кожному, кому цікаво було пізнати справжню долю автора, та знайти підтвердження жорстокій і безжальній фальсифікації, прочитати, або ж принаймні ознайомитись з цими двома книгами!
Максим Кірсанов,
студент 3 курсу історичного факультету НПУ ім. М.П.Драгоманова
Немає коментарів:
Дописати коментар