Вербна неділя, Ве́рбниця — шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Віддавна особливу радість приносили шоста неділя і останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.
Великий Тиждень, який ще називається Страсним, розпочинається Вербною неділею.
Багатьма мовами світу ця неділя називається Пальмовою — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в'їзду Ісуса в Єрусалим. Однак на слов'янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки замінили вербними, які вже починають зеленіти і цвісти. Відповідно, змінилася назва свята.
У деяких місцевостях України Вербну неділю також називають Квітною чи Цвітною.
Великий Тиждень, який ще називається Страсним, розпочинається Вербною неділею.
Багатьма мовами світу ця неділя називається Пальмовою — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в'їзду Ісуса в Єрусалим. Однак на слов'янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки замінили вербними, які вже починають зеленіти і цвісти. Відповідно, змінилася назва свята.
У деяких місцевостях України Вербну неділю також називають Квітною чи Цвітною.
Історія свята
У Вербну неділю християнами відзначається урочистий вхід Ісуса Христа у Єрусалим, що його описано у всіх Євангеліях. За євангельськими дописами, народ зустрічає Ісуса як царя й кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а в Ізраїлі — символом незалежності та перемог ізраїльського царя.
Літургія Вербної неділі також згадує як радісні моменти процесії з пальмами, так і Страсті Господні. Цим церква підкреслює, що тріумф Христа і Його Жертва завжди нерозривно пов'язані. Процесія має тріумфальний характер. Христос входить до свого міста як Цар і Господь, приймає спонтанне прославлення мешканців. Цим Церква хоче сказати, що як за кілька днів Христос Господь зазнає жорстокої смерті, то все одно ніхто не позбавить Його царської величі і права на панування.
Так, у Єрусалимі вже у IV ст. єрусалимський патріарх подібно Ісусові Христу сідав на ослицю і в'їжджав на ній на Оливну гору, оточений вірянами. У західній Церкві подібна практика прийшла дещо пізніше — в V-VI ст.
Процесія освячення гілок
Звичай освячення пальмових гілок (вербових гілок, квітучих галузок тощо) введено в літургію у XI ст.
Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам'яткою про давню історичну подію, а з другого — кроками вірян разом із Христом до жертви, якою нині є Літургія.
У християнській традиції східного обряду Вербниця тісно пов'язана з освяченням верби. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з «котиками», інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу».
Народні вірування
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Казали: «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Коли завершувалася відправа, і священник окроплював гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — старалися якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами.
У Вербну неділю християнами відзначається урочистий вхід Ісуса Христа у Єрусалим, що його описано у всіх Євангеліях. За євангельськими дописами, народ зустрічає Ісуса як царя й кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги, а в Ізраїлі — символом незалежності та перемог ізраїльського царя.
Літургія Вербної неділі також згадує як радісні моменти процесії з пальмами, так і Страсті Господні. Цим церква підкреслює, що тріумф Христа і Його Жертва завжди нерозривно пов'язані. Процесія має тріумфальний характер. Христос входить до свого міста як Цар і Господь, приймає спонтанне прославлення мешканців. Цим Церква хоче сказати, що як за кілька днів Христос Господь зазнає жорстокої смерті, то все одно ніхто не позбавить Його царської величі і права на панування.
Так, у Єрусалимі вже у IV ст. єрусалимський патріарх подібно Ісусові Христу сідав на ослицю і в'їжджав на ній на Оливну гору, оточений вірянами. У західній Церкві подібна практика прийшла дещо пізніше — в V-VI ст.
Процесія освячення гілок
Звичай освячення пальмових гілок (вербових гілок, квітучих галузок тощо) введено в літургію у XI ст.
Процесія з вербами (пальмами) є, з одного боку, пам'яткою про давню історичну подію, а з другого — кроками вірян разом із Христом до жертви, якою нині є Літургія.
У християнській традиції східного обряду Вербниця тісно пов'язана з освяченням верби. Люди приходять до церкви з вербовими гілками (здебільшого гілки з «котиками», інколи з зеленими листочками), гарно прикрашеними. Зранку на Богослужіння сходяться всі — старі й малі, бо «гріх не піти до церкви, як святять вербу».
Народні вірування
Свячена верба користується великою пошаною серед нашого народу. Казали: «Гріх ногами топтати свячену вербу», а тому навіть найдрібніше освячене гілля, якщо воно залишалося на наступний рік, палили на вогні, щоб, боронь Боже, під ноги не потрапило.
Коли завершувалася відправа, і священник окроплював гілля свяченою водою, то діти — одне поперед одного — старалися якнайшвидше дістати вербу і тут же проковтнути по кілька «котиків» — «щоб горло не боліло».
Колись господарі, повертаючись з церкви зі свяченою вербою, до хати не заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або — якщо було близько — то в полі, «щоб росла Богові на славу, а нам, людям, на вжиток»; а решту гілок несли до хати і ставили на покуті під святими образами.
Після церкви люди одне одного били свяченою вербою, примовляючи:
“Не я б'ю — верба б'є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!”
Молоді хлопці та дівчата билися свяченою вербою ще й коло церкви та дорогою додому, а, б'ючись, примовляли:
“Будь великий, як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!“
У Галичині примовляли так:
“Баська (шутка, лоза) б'є — не заб'є,
За тиждень — Великдень!”
Посвячені галузки затикали у хліві та стайні, «щоб нечиста не правувала, а шутка захищала хату, хлів, двір од грому й пожежі». Решту ж клали за образи на покуті.
Освячені галузки зберігали цілий рік, щоби потім спалити їх на попіл для використання його у церковному обряді у Попільну Середу.
На Буковині досі зберігся обряд відвернення бурі способом помахування надворі бечкою (вербою) (але поки хмари не насунулись на село). Вважалося, що навіть просто зберігаючи гілочку свяченої верби вдома, можна було захистити обійстя від грому.
Селяни Закарпаття вірили, що коли гримить і блискає, чорт перед ними ховається у пічній трубі чи димарі. Щоб не дозволити чорту увійти в хату, селяни ламали «шутку» і спалювали її в печі.
У разі великої бурі селяни вкидали поламану «шутку» у вогонь і промовляли:
"Най хмари на небі розійдуться так, як розійшовся дим від цієї «шутки».
А ще освяченою вербою били корів. Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку чудодійну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, обов'язково благословляли їх свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялася до тварин і не губила череди». З дрібніших галузок чи листочків робили відвар або горілчану настоянку й лікували нею людей від головних болів, пропасниці, гарячки, шлункових хвороб, заживляли рани на тілі, використовували як натирання при ревматизмі.
На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“ Взявшись за руки, водили хороводи. Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою.
"Най хмари на небі розійдуться так, як розійшовся дим від цієї «шутки».
А ще освяченою вербою били корів. Вважалося, що це дерево вельми помічне від багатьох недуг і має неабияку чудодійну силу. Виганяючи вперше корів на пасовисько, обов'язково благословляли їх свяченою вербою, «щоб нечисть не чіплялася до тварин і не губила череди». З дрібніших галузок чи листочків робили відвар або горілчану настоянку й лікували нею людей від головних болів, пропасниці, гарячки, шлункових хвороб, заживляли рани на тілі, використовували як натирання при ревматизмі.
На честь верби — вісника весни — сільська молодь влаштовувала свято. Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: „Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!“ Взявшись за руки, водили хороводи. Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою.
Немає коментарів:
Дописати коментар