Історичні події повернули нас до відзначення релігійних свят за григоріанським календарем, тож уже цієї неділі, 24 грудня, ми зустрічаємо Святий вечір і Коляду!
Ми вирішили про це нагадати, аби ви раптом не проґавили важливу подію! Кожна родина має своє уявлення, як саме зустрічати Різдво. Поки живі наші бабусі-дідусі і старенькі батьки, у наших домівках живе традиція. Кожен з дитинства знає, як чудово, коли увечері перед Різдвом уся родина збирається за багатим столом для спільної вечері. І навіть для людей не надто релігійних цей звичай є дуже символічним і рідним. А ще цього вечора до хати приходять колядники і розпочинається Дійство, коріння якого сягає сивої давнини…
Коли старші люди роду відходять у засвіти, молодші члени родини підхоплюють улюблену традицію, привносять у неї щось нове, сучасне - і так вона триває в часі, видозмінюється, збагачується, але живе!
А поки згадаймо про те, як проводили вечір перед Різдвом наші далекі пращури. Може, щось зі згаданих традицій нам закортить узяти із собою в майбутнє!
Тяглість звичаїв
Часи і вірування змінюються, а Святий вечір залишається одним з найурочистіших традиційних українських свят.
Святий вечір - народно-християнське свято, в народі знане ще й як Святвечір, Багата кутя. Коляда - первісно язичницьке слов'янське свято, на яке згодом «наклалося» Різдво. Колядою також називають ніч з 24 на 25 грудня.
Коляда первісно була язичницьким слов'янським святом на честь повороту Сонця на весну. Невід'ємними атрибутами якого було вшанування предків, догляд за господарством і спільна родинна вечеря з ворожіннями. Молодь ворожила на суджених, люди старші - на врожай і цікавилися, чи довго їм жити. За ними слідували подарунки рідним і колядування.
Основна версія походження слова «коляда» — давнє запозичення з латинської мови; прасл. *kolęda виводять від лат. Calendae («календи»). Новорічні «календе» справлялися дуже урочисто і супроводжувалося співом (колядуванням).
Нашарування Різдва Христового на цей день змінило акцент на постать Ісуса Христа і Святки. Проте дохристиянські традиції виявилися невикорінними, міцно переплелися з християнськими і збагатили одне одного. Колядки з часом віддалилися від свята Коляди, ставши частиною довших різдвяних традицій.
Приготування
За народними українськими традиціями до переддня Різдва належало прибрати в хаті, оновити господарські знаряддя, запастися всім, необхідним для того, щоб пережити зиму: дровами, полотном, борошном, медом... У давнину в українських хатах напередодні Різдва Христового мастили глиною хатню долівку, заносили оберемок сіна й стелили його під столом. Воно мало пролежати там до Водохреща.
Вважалося, що цієї ночі духи предків роду, «діди», відвідують своїх живих родичів. З образом «дідів» пов'язаний такий різдвяний атрибут, як дідух — обжинковий сніп, який урочисто вносився до хати перед вечерею.
Християнство наклало традицію прикрашання до Різдва ікон новими чи чистими рушниками, зіллям…
Святковий стіл. Багата кутя
Зі Святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті. Кутю традиційно готували з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України — з рису), до звареного зерна додавали меду, звідси відоме прислів'я: «Не передай куті меду», заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками й іншими приправами. У деяких регіонах кутю розводили узваром.
На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покуттю», адже вона неодмінно мала стояти в новому горщику протягом усіх свят. Здебільшого кутю відносив на покуть (червоний кут, де тримали кубельце з кутею й узваром) хтось із чоловічої статі.
Крім куті готували ще одинадцять пісних страв - борщ, рибу, гриби, вареники з квасолею й капустою, картоплю, узвар тощо. Разом дванадцять (у дохристиянській традиції за кількістю місяців, у християнстві - за кількістю апостолів Ісуса Христа). Звідси й «багата» назва першої куті. Чому пісних? Тому що Святвечір припадає на останній день Пилипівського посту (в народі Пилипівка, Різдвяний піст, Корочун, дотримується з 15 листопада до 24 грудня).
«Багата кутя» первісно мала магічне значення — засвідчити багатство господарства та слугувати символічною жертвою богові Велесу, щоб той дав наступного року щедрий врожай.
Родинна вечеря
Щойно на небосхилі з'являлася перша передвечірня зірка, усією родиною сідали за «багатий стіл».
Першим місце за столом займав господар, а за ним інші члени родини.
Глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх до Святої вечері. Свята вечеря розпочиналася молитвою. На столі запалювали різдвяну свічку — пам'ять про душі предків. Уважалося, що саме в цей час усі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви й клали ложки.
Слідом за господарем усі присутні виголошували молитву. Наступну молитву виголошували нині сущим — усім членам родини, їм зичили здоров'я й щастя, бажали, щоб гуртом і в злагоді дочекатися наступного Різдва. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Якби пращури щось знали про гаджети, вони наказали б їх відкласти убік.
Члени родини, на знак миру і єдности, ділилися одне з одним кутею, а в деяких регіонах - шматочком прісного хліба, який називається «облатка». Кожен із присутніх, з'ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити трапезу ще раз кутею й узваром. На знак своєї радости люди співали колядки.
Після вечері діти мали віднести обрядову їжу своїм хрещеним і бабам-повитухам. Матері клали на тарілку книш або калач, і діти, зайшовши до хати, казали: «Добрий вечір! Мама й тато прислали вам хліб, сіль і вечерю…». Хрещені (навідати їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю й взамін давали свою; а дітей обдаровували горіхами, цукерками чи грішми. Таким чином зміцнювалися родинні зв’язки на випадок якогось лиха.
У християнській традиції після закінчення Святої вечері наставав час іти до церкви на врочисту Повечірню Святу Літургію. За традицією, ця Божа Служба має відправлятися рівно опівночі.
Про колядування знають усі, адже це казкове захопливе дійство, із піснями й розігруванням ритуальних сценок!
Різдвяна зірка
Традиційний атрибут різдвяного обряду колядування — Різдвяна зірка. Вона знаменує появу на світ Ісуса Христа, адже чудесне народження провістила саме «Вифлеємська зоря».
Проте спершу це була просто Зірка. Як значно давніший символ зимових свят, вона увійшла в культуру населення сучасної України задовго до прийняття християнства. У давнину вона була символом Сонця, яке з 25 грудня повертає на весну, аби дати природі шанс на нове плідне життя. Тому Зірку лаштували так, аби вона оберталася й нагадувала сонцеворот протягом року. У міфологічних віруваннях українців, Зоря символізувала дівчину-красуню, дружину, або доньку місяця, господаря неба.
Християнська Зірка восьмипроменева, на відміну від юдейської (шестипроменевої зірки Давида). Вісімка — символ восьмого дня й вічного царювання Месії.
Обряди і вірування
У Карпатах і на Закарпатті крім куті пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його готували ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі свята, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василя.
Цього дня намагалися не ходити на позички, щоб «не жебракувати цілий рік».
Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім йшли до річки, вмивалися річковою водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та снопи, йшли до хати. Почувши стук у сінях, господиня запитувала: «Хто там дуркоче?» — «Святий Дух з калачами та зі свяченою водою,— відказував ґазда і, переступивши поріг, оповіщав: — Щедрий і добрий вам вечір!».
Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала: «Дай, Боже!». Натомість господар кидав крачуна до столу, а ґаздиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.
Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, вбраному святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Солому клали на лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».
Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було, то з дружиною, яка одягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб і тарілку, на якій було по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічка. Потім заходили у хлів, робили на одвірках і між рогами тварин хрестики та проголошували заклинання.
«Нести кутю на покуттю» залежно від регіону України мав наймолодший хлопчик у родині або хтось з чоловічої статі, на півдні України та Черкащині зазвичай кутю несла господиня.
Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар — на базар, а пироги — на торги: кво-кво…»; діти ж услід підтакували: «Цяп-цяп…».
На місці, де мала стояти кутя — на покутті — робили кубло з сіна. У нього й ставили горщик, прикривши хлібом із дрібкою солі. Після закінчення свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цього сіна готували купіль для немовлят.
Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього заходили в хату з «колядником» — обрядовим снопом. Мешканці Карпат намагалися завести в світлицю й полазників — ягнятко або телятко й нагодувати його. Подекуди влаштовували символічний обряд частування диких звірів.
З багатим Святвечором пов'язано чимало повір'їв. Господарі готували для взуття нові солом'яні вустилки, які носили до свята Василія, потім перевертали їх на другий бік, а після Водохреща ними підкурювали хворих корів. На Лівобережній Україні хлопці та дівчата робили для правого чобота вустилки з сіна, що лежало на покуті, а напередодні Нового року вустилку клали під подушку, приповідаючи: «Хто мені судиться, той сю ніч присниться».
