Друзі, не можемо не поділитись чудовою новиною – захисник Маріуполя та "Азовсталі" Дмитро Паскалов, чоловік доброї подруги нашої бібліотеки, маріупольської поетеси Оксана Стомина, після чотирьох років російського полону нарешті повернувся додому!
Любов і віра виявилися сильнішими за стіни й темряву. Дмитро вдома. Чекаємо на повернення кожного і кожної!
Невимовно радіємо і пропонуємо вам відчути цю неймовірну силу любові через поезію. Вірші, якими ми ділимось нижче, – зі збірки поетеси "Лірика Маріупольських бомбосховищ". Вони створювалися як листи в полон, як молитва і запекла віра в те, що цей день обов'язково настане. І він настав!
ТАМ, ДЕ ТИ Є
листи в полон
Там, де ти є, весна не прийшла і досі.
Там, де ти є, приходить хіба що досвід,
Ламані рими, не дуже охайна проза,
Іноді безпорадність в великих дозах,
Ночі короткі, а ранок завжди похмурий.
Там, де ти є, мало сонця й високі мури…
Але є дещо велике і дуже цінне,
Здатне долати відстань й ламати стіни –
Честь. І любов. І надія. І гідність. Все це
Відняти у тебе можливо хіба що з серцем.
17.05.2023, 366-й день полону
***
ПЛЕЧЕ
листи в полон
Ми довго цілуємось проти ночі,
Аж поки ніч не заплющить очі,
І в світі не лишимось тільки ми.
А потім літаємо – вчимо рухи.
А потім тримаємося за руки,
Допоки не визирнем із пітьми.
А потім святкуємо добрий ранок.
Ти сьорбаєш "Моршинську" просто з крана.
І вся ця любов заживлює рани
І ллється на нас дощем.
І ти обіймаєш мене вологу,
Аж ковдра сповзатиме на підлогу.
Ти знов прокладаєш в мені дорогу,
Бо хочеться ще і ще.
Ми знову навчились цьому радіти,
Ми знову відверті й стрімкі, як діти,
Ми знов проросли в цей чарівний світ і
Торкаємось вічних тем.
І це триватиме тут довіку,
Бо море видно із наших вікон,
Бо небо видно із наших вікон,
Бо сонце сяє і хліб росте!
Ще трохи, мій хлопче, і буде все це.
Носи цей майбутній світанок в серці!
Тримайся за нього, бо в ньому сенс і
Прихована суть речей!
Тримайся за жовто-блакитні мрії,
За сонячний ранок над містом Марії,
За мир, що над обрієм майоріє,
За тепле моє плече!
17.05.2024, 732-й день полону
***
ЩОБ ТИ НЕ ЗНИК
листи в полон
Заплющую очі, як двері, щоб ти не зник.
Боюся, щоб пам'ять не вилилась крізь зіниці.
Не йди! Я кохаю ці спогади. Кожний з них,
Веселих і пристрасних, тихих і мовчазних,
До найменшої й невагомішої дрібниці –
Коштовність, яку я ховаю на дні очей.
Кохаю ці спогади, навіть коли пече!..
Змагання із часом – це надто нерівний бій.
І я тепер знаю, що першим зникає голос,
Що довге чекання виснажує, наче біль,
Якого тепер – як миттєвостей у добі,
Як кроків до обрію... Все це виходить горлом.
Втім, знаєш, я згодна на це, аби ти не зник.
Не йди! Я кохаю ці спогади! Кожний з них!
Ти знаєш, мій хлопче, життя попри все тече,
Хоча переважно впадає чомусь в нікуди.
Тоді я втикаюся носом в твоє плече,
Цілую чоло і лягаю тобі на груди.
Кохаю ці спогади, навіть коли пече!..
6.01.2024, 599-й день полону
***
ДУЖЧЕ
Сад завмер у самотності. Яблука перестиглі
Важко падають з гілок, а сливи побили оси.
Ми хотіли вернутись до серпня, але не встигли –
Скоро осінь…
Дім порожній, як тіло без серця, стоїть зомліло.
Третій рік нефарбовані ставні, не миті вікна.
Як він здужає все це, наразі не зрозуміло.
Буде видно.
Ну, а поки тут мешкає сум і ширяє втома,
Із прогірклого ґрунту туги проростає досвід.
Втім до кращої з дат ми, без сумніву, будем вдома!
Вже в дорозі.
Ми повернемось вранці. Чи ввечері. Не важливо.
Ми дістанемо з кишень і наплічників наші душі.
Ми проллємося ніжністю, наче серпнева злива.
Навіть дужче.
Ми зберемо врожай, що саджали діди і тати,
Ми прикрасимо двір жовто-синіми прапорцями,
Ми помиємо вікна і виметем бруд із хати.
Обіцяю.
24.08.2024
***
БЛИЗЬКО
Любов не перестає. Навіть під час війни.
Ми так близько! Ще ближче – і станем єдиним цілим.
Поки снайпер цілить, амур в нас уже поцілив.
А війна додала цим обіймам алмазної міцності й блиску.
Навіть Бог милується, як ми насправді близько.
І дивується: як так сталось, чому так сталось?
Адже Він посилав нам випробування, а бачить все це…
Бог, напевно, пригадує, що він поклав нам в серце,
І, звичайно, вирішує, скільки нам ще зосталось
Цих обіймів – життя вимірюється обіймами, не роками.
Тими, що зігрівають, запалюють світло й лікують рани.
І саме тому, що ти міцно тримаєш мене руками,
Господь усміхається і вмикає наступний ранок.
***
ПЕРЕДОСІННЄ
листи в полон
Моєму чоловікові і всім, хто в полоні, присвячується…
Вони відняли в тебе літо. Забрали назовсім.
Його не повернеш, бо літа зникають під осінь.
Лишається запах солоного вітру в волоссі,
Закохані спогади, рими солодкоголосі…
Але цього разу ти літа не бачив і досі.
Бо зграя чудовиськ на тебе давно полювала,
Бо зграя чудовиськ цю підлість давно готувала,
Бо зграя ввірвалась сюди й, не багато не мало,
Тебе убивала, завзято тебе убивала.
І знову тебе убивала. На щастя, невдало.
Ти вижив у пеклі, та звідти потрапив у... пекло.
Скажені створіння бояться, і тому запекло
Кусають. Підступно і зло, як налякані суки.
Бо зручно кусати того, в кого зв'язані руки.
Тим паче під схвальні поради й підбурливі гуки.
Бо зручно – ввірватися раптом, зненацька напасти,
Бо зручно – прийти до сусіда і дім його вкрасти,
Бо зручно – вивозити хліб і замовчувати втрати,
Бо легко – знаходити привід по людях стріляти,
Саджати своїх і чужих за паркани і ґрати.
Бо Світ заслабкий і дозволить не відповідати.
І саме тому це безумство і досі триває.
І плаче розгублена мама – про тебе питає.
І падають в землю нової ненависті зерна.
І літо, мій хлопче, тобі вже ніхто не поверне…
31 серпня 2022
***
ЧУЖЕ
Вимушеним переселенцям присвячується…
Бачу, цікавишся, як воно? Наче просто.
Десь за тридев'ять зречень, безсиль і втрат
Ось ти збентежено стелеш холодну постіль,
Мов відчуваєш на дотик метал гармат,
Ось замикаєш двері в чужу оселю,
Напередодні домовившись про ціну.
Спогади-тіні повзуть зі стіни на стелю.
Всі, як одна, – про безвихідь і про війну.
Тут ти ховаєш минуле. В чужому домі.
Всупереч. Негараздам наперекір.
Приводи надто вагомі. Такі вагомі,
Що неслухняно крапають на папір.
Надто повільно, інакше, мабуть, не можна,
Розпочинаєш. Перебираєш «за».
Кімната занадто простора і геть порожня,
Схожа скоріше на танцювальний зал.
Штори занадто важкі, аж ніяк не в моді,
В іншому вимірі ти до таких не звик.
А з величезного дзеркала на комоді
Дивиться геть розгублений чоловік.
Немає коментарів:
Дописати коментар