Цього року виповнюється 400 років від дня народження та 355 від дня смерті гетьмана Лівобережної України (1663–1668) Івана Брюховецького, який не входить до когорти тих українських гетьманів, яких звично асоціюють із символами нескореності українського духу, твердості у відстоюванні козацьких прав і вольностей.
Брюховецький увійшов в історію України типовим представником, який, за влучним висловом козацького літописця початку ХVІІІ ст. Самійла Величка, «задля срібла й злата не тільки дав би виколоти собі око, а й брата і отця свого не пощадив би...». Більше того, саме Іван Брюховецький і є чи не найбільш яскравим уособленням тих сумних і трагічних, але, водночас, і надзвичайно героїчних часів.
У вересні 1661-го р., Іван Брюховецький вельми символічно проголосив себе «кошовим гетьманом» або «запорозьким гетьманом».
У 1663-го р., як додаток до основних Переяславських статей були підписані ним Батуринські статті – документ з п'яти умов.
У грудні 1665-го р. він підписав Московські статті, які значно обмежили державні права Гетьманщини, посилили її адміністративну і фінансову залежність від Московського царства. Там же гетьман одружився з дочкою московського боярина, одержавши боярське звання, як і полковники, що його супроводжували. Але Брюховецький, хоч і уклав Московські статті, хоч пошлюбився з москвинкою, але разом з цим у нього погляди зберігалися ті, які були притаманні Богдану Хмельницькому. Він був людиною дуже рішучою, який задля отримання гетьманської булави стратив своїх противників, постинавши їм голови. Це була перша масова політична страта в українській державі. Такого собі не дозволяли ні Хмельницький, ні Виговський. Могли когось стратити за непослух, але щоб отак стратити одразу дванадцять старшин – такого не було.
У 1668-му році лівобережний гетьман Іван Брюховецький несподівано підняв повстання проти московського царя.
Що ж було ключовою причиною повстання?
У Москві домовилися, що буде чотири тисячі московського війська у Києві, тисяча у Кременчуку, а замість цього по факту – шість тисяч у Києві, дві тисячі у Кременчуку. І тут не просто емоційно неприємно, що там багато московського війська стоїть – це додаткові витрати, а Брюховецький умів рахувати гроші. Тож, коли дебет с кредитом уже не сходилися – ні в морально-політичній, ні у геополітичній, ні в економічній площині – то, як кожен гетьман і шляхтич, він собі вирішив, що має право на повстання.
Чим мало би скінчитися це повстання?
Об’єднанням із правобережним гетьманом Петром Дорошенком, хоч це був персональний ворог, до якого в Брюховецького була ненависть не менше, ніж до Сомка. Але, випередивши московську дипломатію, він домовився з Петром Дорошенком, де сам себе і переграв, бо на спільній козацькій раді, де були лівобережний і правобережний гетьмани, Дорошенко дав його ж козакам лінчувати Брюховецького.
Він прийшов до влади, маючи широку підтримку серед козацтва. Аж ось, не минуло п’яти років, і от така до нього ненависть, що його свої ж вбили.
Чому так сталося?
Брюховецький був демагогом і коли прийшов до влади, то не виконав своїх обіцянок, на щастя. Натомість він зробив жорстку адміністративну реформу, провів судову реформу. Це була людина, яка під час війни вміла робити великі справи, а ще й гралася з Москвою на високому рівні, чого собі багато хто не дозволяв.
Брюховецький за своїм кар’єрним портфелем не мав стати гетьманом, але він все ж ним став. Із точки зору багатьох державних функцій, гетьманат працював у нього добре. Саме він створив Адміністративний дизайн, де відбулася фіксація адміністративного поділу Гетьманщини. Він гарантував те, що Москва припинила смикати окремих полковників і спілкуватися з ними, як на Слобожанщині, а ще зробив так, що канцелярія Лівобережного гетьмана працювала дуже вправно.
Немає коментарів:
Дописати коментар