У кожного з нас буває той момент: щось зачіпає, вражає, зупиняє. Це може бути картина. Мелодія. А може – поезія.
Саме про це писав Іван Драч у своїй "Баладі про соняшник" – про те, як одного разу хлопчина побачив щось яскраве, недосяжне…
В соняшника були руки і ноги,
Було тіло, шорстке і зелене.
Він бігав наввипередки з вітром,
Він вилазив на грушу,
і рвав у пазуху гнилиці,
І купався коло млина, і лежав у піску,
І стріляв горобців з рогатки.
Він стрибав на одній нозі,
Щоб вилити з вуха воду,
І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце,-
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари на небі...
І застиг він на роки й століття
В золотому німому захопленні:
— Дайте покататися, дядьку!
А ні, то візьміть хоч на раму.
Дядьку, хіба вам шкода?!
Поезіє, сонце моє оранжеве!
Щомиті якийсь хлопчисько
Відкриває тебе для себе,
Щоб стати навіки соняшником.
Цей соняшник — уже не просто той хлопчик. Він – новий творець, той, хто завмер у захопленні й сам почав світити.
Зустріч із мистецтвом змінює. Зігріває. Пророщує.
Вітаємо з Днем соняшника і запрошуємо до нашої Центральна бібліотека Солом'янки імені Григорія Сковороди: ми зібрали тексти, від яких хочеться тягнутись до сонця.
Немає коментарів:
Дописати коментар