Анонс заходу

Друзі, ми чесно планували завершити цьогорічний сезон пішохідних бібліоекскурсій мандрівкою Солом’янкою, яка й відбулася 15 листопада, і вже попрощалися до квітня. Майже попрощалися…

Бо ж отримали таку кількість прохань і заявок від читачів "а можна ще раз", що не відреагувати було просто неможливо.

Рішення прийшло миттєво. І ось вже найближчої суботи, 29 листопада, радо запрошуємо вас на повторну пішохідку "Де був старий Кадетський Гай?" – для тих, хто не встиг приєднатися до неї у вересні.

Під час екскурсії ви дізнаєтеся:

• Якою є справжня історія Кадетського Гаю?
• Де в Києві понад 100 років тому селилися перші авіатори?
• Як знайти найдавніше дерево Солом’янського району?
• В якому будинку півстоліття мешкав Іван Дзюба?
• Кому присвячено мурали на будинках по вулиці Авіаконструктора Антонова?

І звісно ще багато цікавого, про що не йшлося під час першої екскурсії. Адже не забуваймо, що Олександр Михайлик не любить повторюватися.

Чекаємо на вас!

Анонс заходів на поточний тиждень

 

Лекція пам'яті поета Василя Діденка

19 листопада в Бібліотеці Сковороди відбулася лекція, присвячена призабутому нині Василю Діденку, який у студентські роки не просто жив поруч, а й був нашим читачем. Землячка поета, літературознавиця, Людмила Даниленко по крихтах збирала відомості про нього, спогади, унікальні світлини, якими й поділилася з усіма присутніми.

Василь Іванович хоч жив у дитинстві й на Херсонщині, й на Вінниччині, крізь все життя проніс любов до рідного Гуляйполя, де народився 3 лютого 1937 року. 1953-го дебютував віршем "Я – 15-річний капітан". Офіційно за життя видав не так і мало – 13 поетичних збірок (з них дві для дітей).

Однак, за свідченням друзів, вірші буквально "вилітали" з нього – в деякі дні він міг створити 20-30 поезій. Їх він розсилав у редакції газет, багато з них звучали на радіо. Більшості досі не знайдено й, на жаль, невідоме місце перебування його архіву.

Пророчими виявилися слова Володимира Сосюри, з яким Діденко був дуже близьким: "Ось побачите, на вірші нашого Василя ще композитори напишуть чудові пісні. Їх співатиме вся Україна! Я вірю в це". Класик не помилився…

Справжнім хітом кількох десятиліть стала пісня "На долині туман" на вірш Василя Діденка, музику до якої написав композитор Борис Буєвський. Цей шлягер першим заспівав Микола Кондратюк. За ним потягнулися безліч виконавців, серед яких був навіть славетний Дмитро Гнатюк. А вже 1994-го лідер гурту Брати Гадюкіни. Сергій Кузьмінський, взявши за основу оригінальний текст, дещо переробив його у драйвову пісню "На долині туман шейк".

Життя поета трагічно обірвалося 13 квітня 1990 року, обставини загибелі досі не з’ясовані. Був похований на Північному кладовищі під Києвом. Але згідно із заповітом "Поховайте мене в Гуляйполі", написаним за два тижні до смерті, у червні 1997-го друзі перепоховали його на батьківщині.

Поезія Василя Діденка – це дуже світла, ніжна лірика, про що свідчили назви збірок – "Рання ластівка", "Зацвітай, калино", "Дивосвіти любові" та інші. 2017 року друзі, зокрема поет Василь Федина, видали книгу "Коли туман розтав…", куди увійшли вибрані поезії та спогади сучасників. У Запоріжжі іменем поета названо вулицю, а у Гуляйполі – бібліотеку.

Вдячні пані Людмилі Даниленко за те, що поділилася з нами своїми розвідками про поета. Пані Людмила внутрішньо переміщена особа, була змушена залишити рідне Запоріжжя. Та доля невипадково привела її саме на нашу вулицю, в нашу бібліотеку. Колись Василь Діденко у гуртожитку на Освіти, 4, читав книжки за нашою старою адресою на Освіти, 14. Тепер, серед війни й темряви, його світлі вірші прозвучали у наших нових стінах від його землячки. Зігріли та підтримали вогник надії!

До Дня пам'яті жертв Голодоморів

Щороку, кожної четвертої суботи листопада, українці вшановують пам’ять жертв голодоморів, запалюючи свічку на своєму вікні.

Багато українських родин мають власні болючі родинні історії, які роками й десятиліттями замовчувалися через страх розправи. Тема Голодомору в Україні була під забороною в СРСР, на відміну від інших голодів (Поволжя, блокада Ленінграду), але найбільш сміливі передавали ці гіркі знання нащадкам своїм нащадкам.

Три хвилі нищення носіїв українського духу в 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 роках аж ніяк не могли бути трагічним збігом обставин. Ці злочини мають ознаки етнічної чистки: вони були свідомо організовані сталінським керівництвом СРСР і УСРР для придушення національно-визвольного руху та фізичного винищення селян. Попри терор, завжди знаходилися люди, які рятували односельців, ділилися харчами та надавали допомогу.

Перша хвиля голодомору прокотилася південними областями Української СРР та Кримом у 1921-1923 роках. Радянською владою було влаштовано масове знищення корінного українського населення через мор голодом унаслідок конфіскації зерна і худоби у селян. А вивезення награбованого збіжжя до Російської СФРР та Західної Європи й Америки поглиблювало цей цинізм.

Наймасштабніший і міжнародно визнаний Голодомор 1932-1933 років призвів до багатомільйонних втрат переважно у сільській місцевості Української СРР (крім семи західних областей, Криму й Південної Бессарабії) та Кубані, населеної переважно українцями. Маючи значні запаси зерна та вивозячи його за кордон, радянська влада конфіскувала весь урожай і продукти. За демографічними даними, втрати становлять близько 4 млн загиблими та понад 6,1 млн ненародженими. Водночас влада забороняла використання української мови у пресі, школах та офіційних документах.

Третя хвиля голодомору, влаштована російсько-комуністичною диктатурою у 1946-1947, була спричинена не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро – з метою продати чи подарувати відібрані в селян залишки зерна "братнім режимам" соцтабору. Зерно масово вивозили за кордон: 350 тис. тонн до Румунії, 600 тис. тонн до Чехословаччини, 900 тис. тонн до Польщі.

Дослідження істориків Джеймса Мейса і Роберта Конквеста довели, що Голодомор відповідає визначенню геноциду. Станом на сьогодні це визнали близько 25 країн світу.

Пам’ятаймо! Забуття та ігнорування злочинів призводить до їхнього повторення.

21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи

Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.

День Гідності та Свободи – це пам’ять про ті часи, коли українці виходили на майдани не заради себе, а заради майбутнього, щоб засвідчити: "Ми – вільні. Ми – гідні". І за цю свободу заплачено найдорожчим – життями найкращих із нас.

Гідність і свобода – це не абстрактні гасла. Це кожен, хто чинить опір темряві – словом, ділом, правдою. Це те, що живе в кожному українцеві, який пам’ятає вчинок Героїв Небесної Сотні: у вчительці, яка навчає дітей під звуки сирен; у фермерові, що сіє хліб на зраненій землі; у військовому, що тримає небо над нами; у лікарі, що рятує життя захисникам; у волонтері, що дає надію.

І сьогодні ми не просто згадуємо – ми продовжуємо боротьбу. Бо свобода – це не подарунок. Це вибір. І ми його зробили. Ми – народ, що не скоряється.

Деколонізація літератури

Друзі, ви пам’ятаєте, мабуть, як ми постили фоточки зі Львова, де наші колеги на Міжнародному бібліотечному форумі говорили про деколонізацію?

І це було не про пам’ятники, перейменування вулиць чи міст. Це було про книги, літературу і бібліотечну справу. Йшлося про процеси, які надзвичайно і давно назріли в цій царині, але дуже повільно рухаються. Бо питань тут насправді часом більше, аніж відповідей. І треба з цим щось робити.

І ми робимо. Ми стали партнером спільного Українська бібліотечна асоціація/Ukrainian Library Association та Український інститут книги проєкту "Читаємо Україну: шлях до себе через літературу". І як партнер підготували до форуму ціле дослідження на оцю деколонізаційну тему.

Після львівському форуму ми це дослідження доопрацювали, вивірили, і сьогодні готові з вами ним поділитися. 

Тут багато всього. І є з чим й над чим працювати.

І тут є два моменти, на яких хочемо наголосити: весь матеріал – це наш погляд, наша оптика, наші можливості й ресурси (наше – це Бібліотека Сковороди); цей матеріал – це конструктор, інструмент, дорожня карта, путівник та план (тут можете підставити будь-які прийнятні й приємні для вас епітети) – як працювати з темою деколонізації літератури й бібліотечної справи.

Посилання на наш сайт ТУТ

Посилання на дослідження на ресурсах УБА ТУТ

Анонс заходу

"Коли мене спитають що таке війна, я без роздуму відповім – імена" (Максим Кривцов)

Саме про імена книга "Лицарі історичного факультету". Вона про студентів і випускників Історичний факультет УДУ імені Михайла Драгоманова, які загинули на війні з росією. Це спогади про 16 добрих, світлих і відважних молодих людей. Тих, хто цінував життя, дихав свободою, вмів підтримати не лише словом, а й ділом. Не ховався за чужими спинами, не чекав, що хтось інший піде замість них.

Книжка читається не швидко. Не тому, що складна, – а тому, що кожну сторінку хочеться прожити. Вона складається із зовні простих речей: кілька біографічних фактів, уривки дописів, слова друзів, фотографії, короткі спогади. Але саме з цієї простоти й виникає відчуття присутності людей, яких уже немає поруч.

Вже після кількох сторінок зникає дистанція. Це не "герої" у бронзі й не символи – це студенти, яких міг знати кожен. Хлопці з конкретними мріями, конкретним характером, гумором, страхами й впертістю. У когось – пластунський досвід. У когось – повернення на фронт після цивільної роботи. У когось – невтілені плани, ненаписані дипломи, незібрані рюкзаки в університетський гуртожиток.

І саме ця конкретність робить книгу такою сильною. Вона дає змогу побачити людей. Не статистику, не втрати, а життя, яке було. І життя, яке вони віддали. За нас.

Після прочитання залишається дивне поєднання болю й світла. Болить, бо шістнадцять історій – це шістнадцять всесвітів, яких більше немає. Але є й світло – тому що пам’ять про них збережена чесно, уважно, без прикрашання. І від цього стає зрозуміло: навіть у час, коли війна забирає найкращих, ми можемо зробити так, щоб їхні імена не розчинилися.

Ця книга нагадує, якою ціною виборюється право бути українцями. І вшановує тих, хто у найскладніший момент став до бою за Україну, за наше сьогодні й за тих, хто житиме після нас. Війна забирає цвіт нації. Але ця книга зберігає спогади про тих, кого неможливо забути. Вони пішли у вічність, та їхнє світло залишається з нами – і ми маємо нести його далі.

Запрошуємо 23 листопада, о 12:00, до Бібліотеки Сковороди на презентацію книжки "Лицарі історичного факультету". На події виступатимуть матері полеглих героїв, доктор історичних наук Ігор Коляда, декан факультету Tetiana Meleshchenko та студенти історичного факультету. Приходьте, щоб бути поруч із тими, для кого ці історії – особисті. Вхід вільний.

Презентація книжки Галини Дацюк "Світло повертається"

16 листопада, у День працівників радіо, телебачення та зв'язку, у Центральна бібліотека Солом'янки відбулася презентація книжки письменниці, журналістки Галина Дацюк "Світло повертається".

Це – зустріч, наскрізь пронизана світлом, закумульованим у багатому на любов і щедрому на вдячність жіночому серці, підсиленим гострим розумом, інтуїтивною прозорливістю, пильною пам’яттю, умінням відчувати, цінувати й берегти.

Пані Галина (з її то голосом і майстерністю!) зізналася, що вперше читатиме тексти зі своїх книжок! У це складно повірити, але ми виявилися першими слухачами есеїв, замальовок, нарисів – від щемких і теплих родинних історій "Борщ незалежності: локальна історія" та "Мій друг Комунальник" до нарисів "Життя як світло і покута" (про Василя Овсієнка), "Повернення Землі" (про Романа Ратушного), "Вічний сад..." (про Ірину Цвілу), "Бог дав йому в руки лопату і спровадив в Україну" (про Вікентія Хвойку)... І все це – м’яке, чуйне, справжнє до мурах!

А ще ж є історії про родини Миколайчуків, Дзюбів, Ліндфорсів-Русових, про рідне село Кордишів, що на Тернопільщині, про односельців-воїнів УПА, про поневіряння українців по Сибірах і ГУЛАГах. І про невтомних творців української історії, літератури, мистецтва всіх часів, які дають людині силу на тлі Великої війни.

Загалом у книзі таких історій 85, і кожна з них світиться! Кожна пробуджує гордість, любов, гідність, нові смисли, бажання осягнути Україну й українців з позиції автохтонів, а не упосліджених малоросів.

"Світло повертається" – це книга, промені якої беруть початок у світовідчутті авторки і її життєвому шляху. У рідній хаті, у родині, в сільській бібліотеці, у школі, інституті, у редакціях провідних часописів, на "Радіо Культура", у викладацькій діяльності, у численних дослідженнях, розвідках та інтерв’ю, у книжках збережених історій "Янголи небесної чоти", "Одна з нас", "На хресній дорозі" та багатьох інших.

"Читати ці книги – перевіряти свою душу на українськість", – пише у передмові до презентованої книги письменниця, Шевченківська лавреатка Любов Голота. І має рацію! Усі численні шанувальники, сподвижники, друзі авторки, присутні на зустрічі, із цим погоджуються одностайно.