29 березня на Читацькому клубі в Бібліотеці Сковороди точилася жвава дискусія довкола книги молодого українського письменника і військовослужбовця Артур Дронь "Гемінґвей нічого не знає" від Видавництво Старого Лева.
Уперше ця щемка і правдива збірка есеїв з’явилася на нашому абонементі завдяки постійній учасниці Читацького клубу Дар'я Міхньова. Даринка, зацікавившись книжкою, придбала її, прочитала і подарувала бібліотеці – щоб читали інші.
Тоді настала наша черга. Ми її прочитали й подбали, щоб примірників було кілька (наразі вже 4), а читачів стало ще більше.
І одразу ж вирішили взяти її в роботу. Спершу – на Емоційні читання, де зазвичай обговорюємо почуття, викликані текстом. А ще – на Читацький клуб, де аналізуємо зміст книги, ідеї, її актуальність та які враження залишаються в людини після прочитання.
Прикметно, що цього разу учасниками обговорення стали представники різних поколінь з різним читацьким досвідом. Хтось проковтнув книгу за ніч, хтось – за тиждень. Хтось читав по одненькому оповіданню, щоб не так боляче, хтось прочитав двічі. Хтось ще не прочитав, та ми тішимося з того, що дискусія заохотила їх до цього.
Серед 15-ти учасників читацького зібрання були філологи, літературознавці, літератори, педагоги, бібліотекарі та фахівці з інших царин. Ба навіть з різних міст! Тим цікавіше було спільне перепрочитання книги. Її можна було роздивитися не лише під власним кутом зору, а й почути альтернативну думку.
Читацькі враження різнилися не тільки з фахового погляду, а й залежно й від того, наскільки близько війна підійшла до кожного, чи є (був) хтось близький у війську. Тож ми дискутували багато про що, це було гаряче, але конструктивно.
Разом шукали відповідь на питання: чим завдячуємо такій пильній суспільній увазі до книги та здобутій нею Премії імені Юрія Шевельова: амбітній назві, знанням автора усіх законів видавничої індустрії чи глибинній чистоті, відвертості й прозорості текстів, сповнених любові до життя?
Думки щодо цього різнилися. Когось зачепила особиста історія головного героя у його оповіданнях-спогадах, де автор постає як свідок і учасник подій, що проходить складні випробування, пам’ятати які жахливо, "гірше – тільки забути про це".
Справді, есеї "Господь Окопний", "Розповідь друга", "Розповідь третя", "Пластунка М.", "Гра в слова" розкривають зболений і оглухлий від вибухів внутрішній світ бійця, і того, хто з ним поряд, та описують не лише бойові реалії. А й те, за що тримається молодий боєць на фронті, на які думки, сенси й авторитети спирається. Як примудряється серед гнітючої воєнної рутини розгледіти вдячність, людяність, турботу, повагу і плекати пам’ять про тих, кого втратив.
Когось більше зачепили оповідання на сутнісні теми: "Героїв не міняють", "На Східному фронті усе змінилось", "Гемінґвей нічого не знає", "Культура в рюкзаку". А також сміливість автора боронити рідну землю і, осмислюючи в окопах і шпиталі власний досвід війни, ставити під сумнів твердження класиків Гемінґвея, Ремарка та Юнґера.
І цим, власне, ця книга відрізняється від багатьох подібних свідчень. Тому було б добре, якби її переклали багатьма мовами, щоб світ глибше розумів причини й засади російсько-української війни.
Не менш цікавою була ініційована молоддю гілка дискусії про "втрачене" і "знайдене" покоління – однолітків Артура, головного героя його книги та всіх, хто чітко усвідомив власні цінності, серед яких – країна та рідні, яких, перш ніж захистити, його треба втратити.
Питання, кому адресований цей твір, написаний молодим українським воїном на шляху зцілення, і чим цей досвід може допомогти іншим, залишається на відкуп часу.
Дякуємо всім за увагу до книги. А якщо ви поки не маєте власної думки, то щось нам підказує, що наступний читач – саме ви!
Немає коментарів:
Дописати коментар