Вели́кдень, Воскресі́ння Христо́ве — найдавніше християнське свято на честь Воскресіння Ісуса Христа, що знаменує перехід від смерті до життя, звільнення людини від тягаря гріхів і перехід з рабства зла до свободи, любові, добра. Свято символізує також загальне відродження та оновлення світу.
У Католицькій, Східній Православній, Орієнтальних Православних та Протестантських Церквах світу Великдень є головним святом року й має найвищий статус торжества.
Як і у випадку інших релігійних свят, українські великодні звичаї та обряди сягають корінням ще дохристиянських часів, хоча й переплелися з релігійними. Збереглося чимало таких звичаїв, що не мають прямого зв'язку з християнством, але український народ вбачає в них глибокий сакральний зміст та ширко практикує на Великдень і після нього.
Великдень: назва і сенси
Опис воскресіння Христового поданий у всіх Євангеліях і веде свій початок з єрусалимської громади. Звідти походить і перший вигук, яким розпочинають пасхальні літургії в усьому світі: «Христос справді воскрес …»
Ісус Христос, за біблійним сюжетом, воскрес рано вранці, і Воскресіння супроводжувалося великим землетрусом: янгол небесний відвалив камінь від дверей Гробу Господнього.
На світанку жінки-мироносиці Марія Магдалина, Діва Марія, мати Якова та Соломія прийшли до Гробу з пахучими оліями, аби за звичаєм намастити ними тіло Ісуса, однак побачили там відвалений камінь і порожню труну. Тоді схвильованим жінкам з'явився янгол і сповістив про Воскресіння Господнє.
Існує декілька легенд щодо виникнення назви свята. За однією з них, назва «Великдень» («Великий День», староцерк.-слов. Великъ дьнь) з'явилася наприкінці першого тисячоліття з приходом на українську землю християнства.
А ось у західнослов'янських мовах назва свята перекладається як «Велика ніч»: чеською Velikonoce, а польською Wielkanoc. У болгарській (південно-слов'янській мові) назва подібна до української — Великден, а споріднені болгарам македонці називають це свято Велигден.
Обчислення дати Великодня
Великдень святкується в першу неділю після повного місяця, що настає не раніше дня умовного весняного рівнодення 21 березня.
За Григоріанським календарем (ГК) весна починається раніше від юліанського календаря (ЮК). До 2099 року ця різниця становитиме 13 днів: 21 березня за ЮК — 3 квітня за ГК. Отже, через це й виникає різниця в датах святкування Великодня. Саме тому майже завжди католики святкують Великдень раніше від православних.
Дата свята не є сталою (перехідне свято) і кожного року обчислюється за місячно-сонячним календарем. Християни західного й східного обряду мають різні системи обрахунку — т.зв. Пасхалії — Григоріанську та Юліанську.
Проте час від часу дата Великодня за ГК і ЮК все ж таки співпадає. Найближче співпадіння трапиться 2025 року.
Справа в тім, що західні християни й деякі східні християни використовують Григоріанську Пасхалію. Римсько-Католицька Церква в Україні, Мукачівська Греко-Католицька Єпархія, Українська Єпархія Вірменської Апостольської Церкви, Львівська Вірменсько-Католицька Архієпархія та Протестантські конфесії відзначають Великодні свята за ГК. Проте трапляється, що в Католицькій Церкві Великдень припадає на єврейський Песах (Старозавітну Пасху), а іноді навіть і раніше неї, що “неприпустимо” для Православних Церков.
Східні християни наразі відзначають перехідні свята за Юліанським календарем (ЮК). Українські Православні Церкви та Греко-Католицька Церква України дотримуються ЮК у святкуванні Великодніх свят. Пасхалія за Юліанським і Новоюліанським календарями називається Олександрійською. Неприйняття Григоріанської Пасхалії пов’язане з тим, що Григоріанський Великдень іноді випадає на дату раніше Песаху за Єврейським календарем або під час Песаху, який триває 7 днів*.
Конфлікт полягає в тому, що старозаповітне юдейське свято Песах встановлене не на честь Воскресіння Ісуса Христа, а на знак виходу ізраїльського народу з єгипетської неволі й переходу від рабства до свободи. Саме від Песаху походить «Пасха», раніше широко вживане, але не надто властиве українському словотворенню слово.
Дата: історія суперечок
Наприкінці III ст. деякі християни почали висловлювати невдоволення через святкування Великодня за Юдейським календарем.
Суперечка була офіційно вирішена Першим Нікейський Собором 325 року, який схвалив власні обчислення та чітко встановив єдині правила для Великодня — незалежність від Єврейського календаря та єдина дата у всіх християн. Процес тривав століття і породжував численні суперечки, деякі з яких залишаються невирішеними досі.
Першу Пасхалію оголошено 388 року Патріархом Тимофієм Александрійським. 436 року Пасхалія видана вже на 95 років наперед Святим Кирилом Александрійським.
1582 року Римо-Католицька Церква перейшла на новий календар, запроваджений Папою Григорієм XIII, відомий під назвою «григоріанського». У зв'язку з цим було запроваджено й нову Пасхалію.
У XX столітті робилися спроби, спрямовані відновлення великодньої єдності християнського світу. 1923 року в Константинополі відбувся Собор, який крім того, що схвалив новоюліанський календар, прийняв рішення щодо Пасхалії, що скасовує обчислення за яким-небудь циклом, і наказує здійснювати Св. Великдень у першу неділю після 1-го повного місяця, наступного за весняним рівноденням, яке визначається астрономічно для Єрусалимського меридіана.
10 листопада 2022 року Вселенський Патріарх Варфоломій І заявив, що і з православної, і з католицької сторони є добрий намір нарешті встановити спільну дату для святкування Великодня — Христового Воскресіння до відзначення 1700-річчя Першого Вселенського Собору. Тож, можливо, невдовзі на християн чекатимуть фундаментальні зміни.
Українські великодні звичаї
На теренах України святкувати Великдень як Воскресіння Ісуса почали ще наприкінці першого тисячоліття із запровадженням християнства. Це свято збіглося у часі з язичницьким святом початку весни (рівнодення). Обидва свята стосувалися відродження життя і надій.
З роками чужорідне свято стало частиною місцевої культури, замінивши місцеві звичаї та адаптувавши місцеві обряди й атрибутику. Християнські богослови вважають істинними тільки євангельські твори і не визнають народно-обрядову складову.
У великодніх звичаях, відомих здебільшого із записів очевидців XIX-XX ст., простежуються сліди трьох різних, нашарованих один на одному, культів — культу роду, культу весняного сонця і культу Христа, що приніс людству ідею Воскресіння.
Приміром, у народному побуті українців Великдень тривалий час утримував елементи язичницької весняної ритуалістики: випікання обрядового печива, фарбування яєць, ігри, танці та розваги молоді, вшанування предків, аграрно-магічні, очисні обряди тощо.
Вірування, спільне для всіх слов'ян, що на Великдень «сонце грає», чи «гуляє», хоч його і приймають за атрибут християнського свята, було, мабуть, однією з основних ідей весняного свята сонця, з якої випливало: «під Великодню неділю не вільно спати», бо «той, хто спить, своє щастя проспить», «цього дня все веселиться на небі й на землі».
У давнину землероби вірили, що померлі родичі продовжують жити під землею й можуть впливати на її родючість. Саме з цими віруваннями були тісно пов'язані поминальні обряди навесні.
Під впливом християнського календаря язичницька обрядовість частково перемандрувала у Великодній тиждень, а частково зовсім зникла, оскільки припадала на Великий Піст, сенс якого кардинально протилежний «весняній радості».
Атрибути свята
До Великодня віряни готуються впродовж семи тижнів Великого Посту, одного з найсуворіших постів — саме стільки часу провів Ісус Христос у пустелі. Уважається, що в цей час душа вірянина має співчувати стражданням Господа, які пережив Ісус Христос у людській подобі в останні дні. Останній тиждень перед Великоднем іменується Страсним тижнем.
Особливе значення має Великий Четвер — день, коли Ісус разом зі своїми учнями під час Таємної Вечері розділив останню трапезу. Цей день іще називають Чистий Четвер, і всі вірні Православної Церкви намагаються причаститися. Увечері в церкві читають 12 Євангелій, де розповідається історія Христових Страждань.
У Страсну П'ятницю з церкви виносять плащаницю — шматок тканини, в яку було загорнуте тіло Христа після зняття з хреста, та на котрій зображено його у труні. Під час богослужіння плащаницю обносять навколо церкви тричі, що символізує сходження Христа. У цей скорботний день приписується нічого не їсти. Ввечері того ж дня відбувається особлива служба — Єрусалимська утреня Великої Суботи.
У Велику Суботу зранку відбувається особлива служба, з'єднана з Пасхальною Вечірнею.
У ніч Воскресіння Христа проводиться святкове богослужіння (Великодня Заутреня і Божественна Літургія). Великодня Служба Божа триває всю ніч (або розпочинається рано-вранці). Її найурочистіший момент настає тоді, коли священник сповіщає: «Христос Воскрес!», а всі присутні відповідають «Воістину Воскрес!»
Після служби процесія тричі обходить навколо церкви — здійснює Хресну ходу, а потім починає процес освячення обрядових пасхальних страв, що їх напередодні покладено у великодні кошики.
Таким чином церква благословляє вірян після тривалого посту знову вживати «скоромне», себто їсти непісні страви. Багатий великодній стіл — символ небесної радості і символ Вечері Господньої.
Підготування до свята
Щодо практичних приготувань, то українські господині будь-що прагнули до Великодня навести лад у хаті, побілити-причепурити оселю, напекти паски, зробити крашанки, та підготувати все для Великоднього столу.
Великої Суботи господині складають обрядові страви у кошики, прикрашені вишиваними рушниками, барвінком і свічками, щоб звечора або раннього ранку піти до церкви – святити паски. Чільне місце посідає найкрасивіша паска.
Звичайний час освячення — між опівніччю та сходом сонця.
Цікаво, що нині освячення відбувається біля церкви, а в давнину здійснювалося також біля цвинтаря. Тепер їжа складається до кошика, а раніше також могла приноситися в ночвах, мисках або спеціальних посудинах.
Після церковної служби розходяться по домівках. Коли господар повертається додому, то вітає решту родини словами «Христос Воскрес!». Родина відповідає: «Воістину Воскрес!» — і починає «розговлятися» свяченим.
Обряд принесення «свяченого» додому та підготовка до споживання відомий як «розговіння». Розговляються, насамперед, паскою та крашанкою. Окрім паски та яєць, серед освяченого може бути смаженина, ковбаса, риба, сир, часник, полин, хрін, сіль та вино, баранчик — символ Ісуса Христа, ягнятка Божого.
У давнину люди вірили, що покладений у кошичок баранчик гарантуватиме прихильність сил природи і оберігатиме від стихійного лиха.
Магія Великодньої паски
Па́ска — обрядовий здобний великодній хліб, поширений в Україні та деяких інших країнах. Первісно — пшенична несолодка хлібина, прикрашена вгорі фігурками з тіста.
Вигляд пасок різнився, залежно від регіону. Наприклад, Косівська паска — це великі білі буханці хліба з верхом, рясно оздобленим фігурками з тіста. Така форма зафіксована живописом XIX ст.
Коли пшеничний хліб перестали пекти вдома і він утратив своє значення святкової їжі, паска-хлібина була витіснена паскою-бабою. Доступність цукру сприяла тому, що паска з XIX ст. суттєво посолодшала.
За сучасності під паскою розуміється різновид баби — високий циліндричний солодкий хліб, вкритий вгорі солодкою поливкою та посипкою.
Назва хліба — «паска», походить від слова «Пасха», однієї з назв Великодня. Своєю чергою, це слово походить від давньогрецького πάσκα (páska), цим терміном користувалися ще православні віряни Візантійської імперії.
Нерідко паска помилково називається куличем, але ці страви різняться за формою та складом. За атеїстичних часів СРСР паски називали кексами, пáпушниками, бабками, щоб уникнути асоціацій з релігією.
Сам хліб пов'язаний із землеробською обрядовістю, що виходить за межі пасхальних днів. Так, на Покутті сівач клав хлібину на зорану землю, щоб забезпечити хороший врожай.
Почасти паска стосується і культу померлих, які уявлялися здатними забезпечити врожай у обмін на частування, залишені на могилах. У зв'язку з цим частину пасок (або випечені зумисне для цієї мети) за звичаєм кладуть на могили.
Випікання пасок
Раніше для пасок залишали найкраще борошно. Процес приготування тривав цілу добу.
Переважно паску випікали в Чистий четвер, іноді — у суботу, значно рідше — у Страсну п'ятницю. Працювати в Страсний тиждень було заборонено, однак на випікання пасок це не поширювалося.
У середу ввечері готували опару для паски. Яйця вибивали в окремий посуд і залишали трохи постояти. Тоді жовтки червоніли, і паска була жовтішою. Замішану опару ставили на ніч у тепле місце, а вночі дивилися, чи досить вона тепла, чи гарно росте. Зазвичай опару ставили на лежаки чи запічок.
Вранці в Чистий четвер до опари додавали борошно і замішували тісто. Замісивши, тісто лишали на 4-6 годин рости. Потім готове тісто накладали у циліндричні форми, знову лишали їх ще на певний час доростати. Готову паску прикрашали цукровою поливою, фарбованим пшоном чи маком.
Паска готувалася зі здобного тіста на яйцях, маслі, сметані, олії, цукрі, яке добре вимішували і ставили у тепле місце підходити. Змастивши форми, вкладали туди тісто, щоб воно займало не більше двох третин посудини. Коли тісто далі підходило, його ставили випікатися в формі (традиційно в добре випалену піч).
Випікання сучасної паски займає значно менше часу. Достатньо в середу звечора замісити дріжджове тісто і покласти його в тепло, аби на ранок, щойно прокинувшись, можна було одразу замішувати паски й ставити їх до печі.
Приготування паски традиційно — жіноче заняття. Воно супроводжувалося різноманітними магічними діями. Замішуючи, українські селянки хрестили тісто, інколи молились. Подекуди вважалося, що під час приготування паски не можна пускати сторонніх людей до хати, не можна зчиняти шум і галас, варто говорити пошепки, «щоб тісто не впало».
Їсти неосвячену паску було гріх, її не можна куштувати навіть для перевірки готовності, а споживати можна вже після освячення, по поверненню додому з церкви. Першою стравою на Великдень слугувала саме вона, після чого їли яйця та м'ясо.
Уважалося, що за виглядом паски можна передбачити майбутнє: якщо вона запала чи з порожнинами, то це віщувало нещастя. Якщо хтось із членів родини не був присутній і його доля була невідома, для нього лишали на столі шматок паски.
Прикрасам із верхівки паски («шишкам») приписувалася магічна сила, їх відламували та давали з'їсти худобі. Люди старалися не впустити бодай крихти паски на підлогу — їх не можна було топтати чи допускати, щоб крихти з'їли тварини.
Народні вірування
Відомі також такі звичаї: перед тим, як з'їсти свячене самому, господар (ґазда) йшов з освяченим насамперед поміж худобу, христосався (цілувався) з нею, сповіщав «Христос Воскрес!», а хтось із присутніх відповідав за худобу: «Воістину Воскрес!». Тоді господар торкався тричі свяченим кожної худобини і вимовляв: «Аби ся так не брало вівці (чи корови, чи чого), як ніщо не візьметься свяченої паски». В іншій околиці Галичини було записано інше висловлювання: «Який дар красний, так і аби Бог дав телиці (ягниці, чи що) красні». Потім обходив із освяченим сад, пасіку, город, відповідно примовляючи.
Нарешті, всі входили до хати, де господар благословляв дітей, що ставали перед ним навколішки: «Аби вам розум так скоро розв'язувався, як ці бесаги (торба) скоро розв'язуються». У кого була дівчина на виданні, клали їй паску на голову: «Аби-сь у людей була така велична, як ця паска пшенична!»
Малу дитину клали в спорожнену від свяченого торбу: «Аби-сь так скоро росло, як паска скоро росте».
Після розговин молодь ішла звичайно під церкву, де розпочиналися великодні забави — веснянки, також гагілки або гаївки у супроводі відповідних пісень.
У житті молоді великодні забави були початком вулиці, що розпочиналася великоднім тижнем і тривала аж до осені.
На Великдень всі мають веселитися, бо хто буде сумувати в цей день, сумуватиме і весь рік. Якщо хтось помирав на Великдень, то вважалося, що його щаслива душа піде просто до неба, бо того дня «небо відкрите».
Після розговин починали дзвонити на дзвіниці, а хто перший задзвонив, той найперший обробить жнива і буде в нього найкраще збіжжя. Дзвонили в дзвони ввесь день, а потім ще й другого та третього дня.
Великодній понеділок звався Обливаним. За традицією хлопці обливали дівчат водою. Ті ж могли віддячити їм тим самим у вівторок.
Серед інших великодніх звичаїв відомо ще один, який полягає в розкладанні вогнищ на всю Великодню ніч навкруги церкви. Вважалося, що цим вогнем очищується повітря і звільняється земля від усяких нечистот на добрий врожай. Цей вогонь вважався святим і мусив сам згаснути.
Великодні свята закінчувалися поминанням мертвих — молитвою і тризною «на гробках». У могильні горбки закопували яйця та шкаралупу від з'їдених яєць, кості з освяченого м'яса, освячену сіль тощо. Виливали й чарку горілки: «Їжте, пийте й нас, грішних, поминайте». Часом цокалися крашанками об могильний хрест, надбивали їх, а потім віддавали перехожим.
ЗІ СВІТЛИМ СВЯТОМ ВЕЛИКОДНЯ!
