Презентація книги "Лицарі історичного факультету: студенти-герої в нашій пам’яті"

У неділю, 23 листопада, в Бібліотеці Сковороди відбулася презентація книги "Лицарі історичного факультету: студенти-герої в нашій пам’яті", присвяченої 16 студентам і випускникам Історичний факультет УДУ імені Михайла Драгоманова, які віддали життя у війні з росією.

«Лицарі історичного факультету: студенти-герої в нашій пам'яті» (2025) / Упорядники: Т.Мелещенко, С.Візер, І. Телегуз, О.Перепелюк, Р.Сегеда. Загальна редакція доктора історичних наук, професора, заслуженного працівника освіти України Ігоря Коляди. 

Поряд із книгою про лицарів – пам’ятні видання "Усміхнений у вічності. Богдан Сагун" (2023) та "Денис Рачінський. Боєць на псевдо «Сталкер»" (2022), автором-упорядником яких є доктор історичних наук, професор, заслужений працівник освіти України Ігор Коляда.

Ця книга й люди, що її створили, – приклад єдності та культури пам’яті про наших Захисників. Наповнена щирими, живими історіями, спогадами, розповідями, фото й QR-кодами, що ведуть стежками пам’яті, вона є збіркою новітніх історичних джерел для дослідження сучасної української історії та джерелом духу для істориків, дослідників, широкого кола читачів. Її створено й видано у 2025 році спільними зусиллями випускників, викладачів та студентів істфаку, батьків, рідних і друзів загиблих воїнів. На презентації були присутні рідні та близькі полеглих Захисників. А ще представники вишу, які дбайливо ставляться до збереження пам’яті про кожного зі своїх звитяжних студентів, видають книжки, проводять дослідження в межах історико-соціального проєкту "СтуденТИ".

Тож цей день ми разом присвятили пам’яті Героїв – синів, друзів, наставників, які продовжують жити у серцях багатьох людей. У затишку читальної зали оживали історії воїнів на ім’я Богдан Сагун (позивний "Гун"), Денис Рачінський ("Сталкер"), Павло Наконечний ("Історик"), Андрій Грищук ("Танчик") з вуст їхніх рідних: Олександри Сагун, Жанни Рачінської, Валентини Грищук, Юрія Наконечного, декана факультету історичної освіти УДУ імені Михайла Драгоманова Тетяни Мелещенко, а також представників громадської організації Поклик Яру.

Нижче ми розмістили стислу інформацію про кожного з них в нашому блозі, а більше ви завжди можете дізнатися, прочитавши ці неймовірно світлі книжки.

Богдан Сагун, "ГУН" (30.10.1996 – 26.06.2022)

Богдан народився у Києві, в родині військовослужбовця. Закінчив історичний факультет Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Мріяв займатися журналістикою. Також закінчив кафедру військової політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Працював відеографом. Займався спортом. Був у фан-клубі ФК "Динамо Київ".

Полум'яний Патріот своєї Батьківщини. Щиро любив Україну. Був закоханий у своє рідне місто Київ.

Не маючи бойового досвіду, із 25 лютого 2022 року без вагань та сумнівів пішов до військкомату. "Це необхідно мені", – так відповів син Богдан своїй мамі Олександрі про прийняте рішення стати на захист Батьківщини.

Добровольцем приєднався до 111-ї окремої бригади ТРО. Спочатку брав участь в обороні Києва в найскладніші та найнебезпечніші дні рашистської агресії. За тиждень підрозділ перекинули під Київ, на Варшавське шосе. Із побратимами будували укріплення для оборони міста.

У квітні у званні лейтенант "Гун" очолив мінометний взвод та вирушив на передову – обороняти Луганщину. Загинув 26 червня 2022 року під Лисичанськом, під час ворожого обстрілу касетними снарядами. Як командир, він забігав в укриття останнім і це виявилося фатальним для його життя.

За особисту мужність і самовіддані дії в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Богдана Сагуна було нагороджено орденом "За мужність" ІІІ ступеня (посмертно).

У пам’ять про нього видано книгу "Завжди усміхнений у вічності. Лейтенант Збройних сил України Богдан Сагун – позивний "Гун": біографія у спогадах / [авт.-упоряд. І. Коляда]." (І. Коляда, О. Сагун, А. Сагун) та знято фільм, присвячений його пам'яті.

Денис Рачінський, "Сталкер" (17.08.1998 – 20.03.2022)

Денис народився в місті Києві. Закінчив факультет історії та археології університет ім. Драгоманова з дипломом бакалавра. Любив спорт, займався карате кіокушинкай, брав активну участь у житті фанатського руху столичного ФК "Динамо". Вивчав Чорнобильську зону. Цікавився історією України та особливо Києва. Ретельно вивчав рідне місто, фіксував на плівку архітектурні споруди, підземні шляхи, закинуті заводи та будівлі радянської доби.

З 2012-го року почав брати активну участь у житті фанатського руху "Динамо". Паралельно із цим у вільний час їздив в Чорнобильську зону, вивчав місцевість зони віджучення та фільмував усе побачене. Темою дипломної роботи бакалавра "Сталкера" була «Системна криза в атомно-енергетичній галузі СРСР».

З початком Революції Гідності, Денис, будучи ще юнаком, пішов на барикади, аби виборювати краще майбутнє для своєї держави. У 2015 році стояв біля витоків добровольчо-волонтерської організації Цивільний Корпус "Азов".

Маючи активну позицію в усіх важливих соціальних та політичних питаннях, з початком повномасштабного російського вторгнення, "Сталкер" закликав друзів стати до зброї в лавах ТрО. Пішов до військомату і, отримавши зброю, приєднався до добровольчого формування "Мрія", де з перших днів великої війни виконував бойові завдання разом із військовими ЗСУ. Загинув 20-го березня під час чергування біля ТРЦ "Retroville".

2022 року в Дніпровському районі Києва, на вулиці Андрія Малишка, з'явився мурал, на якому зображено 24-річного бійця батальйону "Азов Київ" Даніеля Герліані з позивним "Гімалай" та 23-річного бійця ТрО Дениса Рачінського з позивним "Сталкер". Саме Даніель знайшов тіло Рачінського, а за кілька місяців сам загинув на передовій під час боїв з ворогом.

Історичний факультет УДУ імені М. Драгоманова разом із мамою Жанною Рачінською видав книгу «Денис Рачінський. Боєць на псевдо "Сталкер"» (Серія: "Нескорені Українці").

Павло Наконечний, "Історик" (20.05.1997- 18.06.2022)

Павло народився на Черкащині. Ще в дитинстві захопився історією, ідеями визвольної боротьби українців, холодноярськими повстанцями. Ще будучи студентом, гуртував навколо себе студентську і шкільну молодь, котра, як і він, захоплювалася історією боротьби за волю України, незламністю і відвагою холодноярських повстанців у роки УНР. А почалося все з книжки "Холодний Яр" Горліса-Горського, яка змінила життя Павла.

Закінчив історико-філософський факультет Київського національного педагогічного університету ім. Михайла Драгоманова, здобув фах історика. Згодом як шкільний учитель спеціалізованої школи №7 м. Черкаси Павло Наконечний спільно з однодумцями створив у легендарному урочищі Холодний Яр дитячо-юнацький патріотичний табір "Поклик Яру". Взяв собі позивний Добротворський. Його вихованці вивчали історію, ходили в піші походи, загартовували себе не витривалість, уміння жити в польових умовах та поводитися зі зброєю.

Коли почалася повномасштабна війна, Павло з товаришами став на захист України, вступивши до лав 73-го морського центру ССО. Разом із бійцями Центру спецпризначення Історик – це нове псевдо закріпилося за ним з першого дня перебування на фронті – виконував найскладніші бойові завдання. Мав звання старшого матроса. Загинув 18 червня 2022 року, боронячи Миколаїв, у віці 25 років.

Нагороджений орденом "За мужність" III ступеня (посмертно). Рішенням Вченої ради історичного факультету рідного університету запроваджено щорічну "Відзнаку імені Павла Наконечного" за найкращу магістерську роботу.

Грищук Андрій, "Танчик" (25.10.1990-25.01.2023)

Андрій народився в місті Київ. Закінчив ЗСШ 288. У 2009 році проходив строкову військову службу. Здобував вищу освіту на історичному факультеті Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова (2011 - 2016 рр). 

3 2014 по 2015 роки брав безпосередню участь в АТО на території Донецької та Луганської областей в складі 12 ОМПБ. Після повернення додому закінчив університет, влаштувався на роботу. Але війна не давала спокою. Будучи патріотом своєї Батьківщини в 2017 році підписав контракт з ЗСУ у складі 72 ОМБР "Чорні запорожці" воював у найгарячіших точках по 2021 рік.

На початку повномасштабного вторгнення без вагань доєднався до 72 ОМБР та брав безпосередню участь у захисті рідної Країни та воював проти окупантів. Старший солдат стрілець-мотопіхотник, гранатометник 3-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону Андрій Грищук ("Танчик") загинув 25.01.2023 року від отриманих поранень, несумісних з життям, у результаті здійснення противником артилерійського обстрілу позицій підрозділу поблизу н.п. Вугледар Донецької області.

Андрій був веселим, чесним, мужнім, доброзичливим, відповідальним, надійним побратимом та другом, який вмів вчасно підставити своє плече. Має нагороди: Відзнака " Учасник АТО"; Медаль" Чорних запорожців"; Медаль" За Відвагу"; Нагрудний знак "За службу".

Честь і шана Героям. Уклін і вдячність батькам за мужніх синів!

Анонс заходу

Друзі, ми чесно планували завершити цьогорічний сезон пішохідних бібліоекскурсій мандрівкою Солом’янкою, яка й відбулася 15 листопада, і вже попрощалися до квітня. Майже попрощалися…

Бо ж отримали таку кількість прохань і заявок від читачів "а можна ще раз", що не відреагувати було просто неможливо.

Рішення прийшло миттєво. І ось вже найближчої суботи, 29 листопада, радо запрошуємо вас на повторну пішохідку "Де був старий Кадетський Гай?" – для тих, хто не встиг приєднатися до неї у вересні.

Під час екскурсії ви дізнаєтеся:

• Якою є справжня історія Кадетського Гаю?
• Де в Києві понад 100 років тому селилися перші авіатори?
• Як знайти найдавніше дерево Солом’янського району?
• В якому будинку півстоліття мешкав Іван Дзюба?
• Кому присвячено мурали на будинках по вулиці Авіаконструктора Антонова?

І звісно ще багато цікавого, про що не йшлося під час першої екскурсії. Адже не забуваймо, що Олександр Михайлик не любить повторюватися.

Чекаємо на вас!

Анонс заходів на поточний тиждень

 

Лекція пам'яті поета Василя Діденка

19 листопада в Бібліотеці Сковороди відбулася лекція, присвячена призабутому нині Василю Діденку, який у студентські роки не просто жив поруч, а й був нашим читачем. Землячка поета, літературознавиця, Людмила Даниленко по крихтах збирала відомості про нього, спогади, унікальні світлини, якими й поділилася з усіма присутніми.

Василь Іванович хоч жив у дитинстві й на Херсонщині, й на Вінниччині, крізь все життя проніс любов до рідного Гуляйполя, де народився 3 лютого 1937 року. 1953-го дебютував віршем "Я – 15-річний капітан". Офіційно за життя видав не так і мало – 13 поетичних збірок (з них дві для дітей).

Однак, за свідченням друзів, вірші буквально "вилітали" з нього – в деякі дні він міг створити 20-30 поезій. Їх він розсилав у редакції газет, багато з них звучали на радіо. Більшості досі не знайдено й, на жаль, невідоме місце перебування його архіву.

Пророчими виявилися слова Володимира Сосюри, з яким Діденко був дуже близьким: "Ось побачите, на вірші нашого Василя ще композитори напишуть чудові пісні. Їх співатиме вся Україна! Я вірю в це". Класик не помилився…

Справжнім хітом кількох десятиліть стала пісня "На долині туман" на вірш Василя Діденка, музику до якої написав композитор Борис Буєвський. Цей шлягер першим заспівав Микола Кондратюк. За ним потягнулися безліч виконавців, серед яких був навіть славетний Дмитро Гнатюк. А вже 1994-го лідер гурту Брати Гадюкіни. Сергій Кузьмінський, взявши за основу оригінальний текст, дещо переробив його у драйвову пісню "На долині туман шейк".

Життя поета трагічно обірвалося 13 квітня 1990 року, обставини загибелі досі не з’ясовані. Був похований на Північному кладовищі під Києвом. Але згідно із заповітом "Поховайте мене в Гуляйполі", написаним за два тижні до смерті, у червні 1997-го друзі перепоховали його на батьківщині.

Поезія Василя Діденка – це дуже світла, ніжна лірика, про що свідчили назви збірок – "Рання ластівка", "Зацвітай, калино", "Дивосвіти любові" та інші. 2017 року друзі, зокрема поет Василь Федина, видали книгу "Коли туман розтав…", куди увійшли вибрані поезії та спогади сучасників. У Запоріжжі іменем поета названо вулицю, а у Гуляйполі – бібліотеку.

Вдячні пані Людмилі Даниленко за те, що поділилася з нами своїми розвідками про поета. Пані Людмила внутрішньо переміщена особа, була змушена залишити рідне Запоріжжя. Та доля невипадково привела її саме на нашу вулицю, в нашу бібліотеку. Колись Василь Діденко у гуртожитку на Освіти, 4, читав книжки за нашою старою адресою на Освіти, 14. Тепер, серед війни й темряви, його світлі вірші прозвучали у наших нових стінах від його землячки. Зігріли та підтримали вогник надії!

До Дня пам'яті жертв Голодоморів

Щороку, кожної четвертої суботи листопада, українці вшановують пам’ять жертв голодоморів, запалюючи свічку на своєму вікні.

Багато українських родин мають власні болючі родинні історії, які роками й десятиліттями замовчувалися через страх розправи. Тема Голодомору в Україні була під забороною в СРСР, на відміну від інших голодів (Поволжя, блокада Ленінграду), але найбільш сміливі передавали ці гіркі знання нащадкам своїм нащадкам.

Три хвилі нищення носіїв українського духу в 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 роках аж ніяк не могли бути трагічним збігом обставин. Ці злочини мають ознаки етнічної чистки: вони були свідомо організовані сталінським керівництвом СРСР і УСРР для придушення національно-визвольного руху та фізичного винищення селян. Попри терор, завжди знаходилися люди, які рятували односельців, ділилися харчами та надавали допомогу.

Перша хвиля голодомору прокотилася південними областями Української СРР та Кримом у 1921-1923 роках. Радянською владою було влаштовано масове знищення корінного українського населення через мор голодом унаслідок конфіскації зерна і худоби у селян. А вивезення награбованого збіжжя до Російської СФРР та Західної Європи й Америки поглиблювало цей цинізм.

Наймасштабніший і міжнародно визнаний Голодомор 1932-1933 років призвів до багатомільйонних втрат переважно у сільській місцевості Української СРР (крім семи західних областей, Криму й Південної Бессарабії) та Кубані, населеної переважно українцями. Маючи значні запаси зерна та вивозячи його за кордон, радянська влада конфіскувала весь урожай і продукти. За демографічними даними, втрати становлять близько 4 млн загиблими та понад 6,1 млн ненародженими. Водночас влада забороняла використання української мови у пресі, школах та офіційних документах.

Третя хвиля голодомору, влаштована російсько-комуністичною диктатурою у 1946-1947, була спричинена не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро – з метою продати чи подарувати відібрані в селян залишки зерна "братнім режимам" соцтабору. Зерно масово вивозили за кордон: 350 тис. тонн до Румунії, 600 тис. тонн до Чехословаччини, 900 тис. тонн до Польщі.

Дослідження істориків Джеймса Мейса і Роберта Конквеста довели, що Голодомор відповідає визначенню геноциду. Станом на сьогодні це визнали близько 25 країн світу.

Пам’ятаймо! Забуття та ігнорування злочинів призводить до їхнього повторення.

21 листопада в Україні відзначається День Гідності та Свободи

Цього дня, з інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004-го та революція Гідності 2013-го.

День Гідності та Свободи – це пам’ять про ті часи, коли українці виходили на майдани не заради себе, а заради майбутнього, щоб засвідчити: "Ми – вільні. Ми – гідні". І за цю свободу заплачено найдорожчим – життями найкращих із нас.

Гідність і свобода – це не абстрактні гасла. Це кожен, хто чинить опір темряві – словом, ділом, правдою. Це те, що живе в кожному українцеві, який пам’ятає вчинок Героїв Небесної Сотні: у вчительці, яка навчає дітей під звуки сирен; у фермерові, що сіє хліб на зраненій землі; у військовому, що тримає небо над нами; у лікарі, що рятує життя захисникам; у волонтері, що дає надію.

І сьогодні ми не просто згадуємо – ми продовжуємо боротьбу. Бо свобода – це не подарунок. Це вибір. І ми його зробили. Ми – народ, що не скоряється.

Деколонізація літератури

Друзі, ви пам’ятаєте, мабуть, як ми постили фоточки зі Львова, де наші колеги на Міжнародному бібліотечному форумі говорили про деколонізацію?

І це було не про пам’ятники, перейменування вулиць чи міст. Це було про книги, літературу і бібліотечну справу. Йшлося про процеси, які надзвичайно і давно назріли в цій царині, але дуже повільно рухаються. Бо питань тут насправді часом більше, аніж відповідей. І треба з цим щось робити.

І ми робимо. Ми стали партнером спільного Українська бібліотечна асоціація/Ukrainian Library Association та Український інститут книги проєкту "Читаємо Україну: шлях до себе через літературу". І як партнер підготували до форуму ціле дослідження на оцю деколонізаційну тему.

Після львівському форуму ми це дослідження доопрацювали, вивірили, і сьогодні готові з вами ним поділитися. 

Тут багато всього. І є з чим й над чим працювати.

І тут є два моменти, на яких хочемо наголосити: весь матеріал – це наш погляд, наша оптика, наші можливості й ресурси (наше – це Бібліотека Сковороди); цей матеріал – це конструктор, інструмент, дорожня карта, путівник та план (тут можете підставити будь-які прийнятні й приємні для вас епітети) – як працювати з темою деколонізації літератури й бібліотечної справи.

Посилання на наш сайт ТУТ

Посилання на дослідження на ресурсах УБА ТУТ

Анонс заходу

"Коли мене спитають що таке війна, я без роздуму відповім – імена" (Максим Кривцов)

Саме про імена книга "Лицарі історичного факультету". Вона про студентів і випускників Історичний факультет УДУ імені Михайла Драгоманова, які загинули на війні з росією. Це спогади про 16 добрих, світлих і відважних молодих людей. Тих, хто цінував життя, дихав свободою, вмів підтримати не лише словом, а й ділом. Не ховався за чужими спинами, не чекав, що хтось інший піде замість них.

Книжка читається не швидко. Не тому, що складна, – а тому, що кожну сторінку хочеться прожити. Вона складається із зовні простих речей: кілька біографічних фактів, уривки дописів, слова друзів, фотографії, короткі спогади. Але саме з цієї простоти й виникає відчуття присутності людей, яких уже немає поруч.

Вже після кількох сторінок зникає дистанція. Це не "герої" у бронзі й не символи – це студенти, яких міг знати кожен. Хлопці з конкретними мріями, конкретним характером, гумором, страхами й впертістю. У когось – пластунський досвід. У когось – повернення на фронт після цивільної роботи. У когось – невтілені плани, ненаписані дипломи, незібрані рюкзаки в університетський гуртожиток.

І саме ця конкретність робить книгу такою сильною. Вона дає змогу побачити людей. Не статистику, не втрати, а життя, яке було. І життя, яке вони віддали. За нас.

Після прочитання залишається дивне поєднання болю й світла. Болить, бо шістнадцять історій – це шістнадцять всесвітів, яких більше немає. Але є й світло – тому що пам’ять про них збережена чесно, уважно, без прикрашання. І від цього стає зрозуміло: навіть у час, коли війна забирає найкращих, ми можемо зробити так, щоб їхні імена не розчинилися.

Ця книга нагадує, якою ціною виборюється право бути українцями. І вшановує тих, хто у найскладніший момент став до бою за Україну, за наше сьогодні й за тих, хто житиме після нас. Війна забирає цвіт нації. Але ця книга зберігає спогади про тих, кого неможливо забути. Вони пішли у вічність, та їхнє світло залишається з нами – і ми маємо нести його далі.

Запрошуємо 23 листопада, о 12:00, до Бібліотеки Сковороди на презентацію книжки "Лицарі історичного факультету". На події виступатимуть матері полеглих героїв, доктор історичних наук Ігор Коляда, декан факультету Tetiana Meleshchenko та студенти історичного факультету. Приходьте, щоб бути поруч із тими, для кого ці історії – особисті. Вхід вільний.