14 грудня – День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС

У цей день ми згадуємо ліквідаторів, військових, медиків, науковців і будівельників, які ціною здоров’я й життя зупинили наслідки Чорнобильської катастрофи та захистили Україну і світ, показавши приклад справжньої відповідальності й людської відданості.

Ми підібрали для вас 6 віршів Ліни Костенко, присвячених Чорнобилю:

Цей дощ – як душ. Цей день такий ласкавий.

Сади цвітуть. В березах бродить сік.

Це солов’їна опера, Ла Скала!

Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.

Тут по дворах стоїть бузкова повінь.

Тут ті бузки проламують тини.

Тут щука йде, немов підводний човен,

і прилітають гуси щовесни.

Але кленочки проросли крізь ґанки.

Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.

В Рудому лісі виросли поганки,

і ходить Смерть, єдиний тут грибник.

***

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.

Аборигени острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?

***

Коли ганяли голку патефони

у затишку тодішніх рукоділь,

я змалку чула "Корневільські дзвони",

хоча й не знала, де той Корневіль.

А потім, потім... Потім, як усі ми,

почула раптом дзвони Хіросіми.

А потім дзвін Чорнобиля. І зону.

І серце дзвону в попелі руїн.

І Фукусіму, де вже й не до дзвону.

Який він буде, наш наступний дзвін?

***

Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв, —

чому ж не вас вона перековтала?!

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви є, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

нікого з вас довіку не простять!

***

На березі Прип’яті спить сатана,

прикинувся, клятий, сухою вербою.

На березі Прип’яті – березі – на –

ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.

Лежать йому села в біді і розрусі.

Уп’явся в пісок пазурями корча,

свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.

Ікони покрав. Загубив респіратор.

Тепер захотілось йому подрімать.

Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор – і пекло, і трон.

Він спить на піску, підібгавши коліна.

І сниться йому в ореолі ворон

вже вся Україна, вже вся Україна..

***

Я лісу не впізнала. Він горів.

Ще ж був живий. Недавно. Позавчора.

Обвуглений корою стовбурів,

він був сумний, задуманий і чорний.

Гілки кричали в небо, як хрести.

Стояла тиша. Жаль було планету.

І я сказала лісові: – Прости!

Йшов гамадрил і кинув сигарету.